Закономірності поранень, описані Гомером, залишались практично незмінними протягом майже трьох тисячоліть після облоги Трої. Вони почали змінюватись лише після того, як набув поширення порох і збільшилась відстань між протиборчими сторонами. Як не дивно, зі збільшенням потужності зброї показники смертності почали зменшуватись. Адамсон порівнює відсоток смертності й поранень, описаних у стародавніх текстах, з тими даними, які вдалось зібрати стосовно найжахливіших воєн ХІХ і ХХ століть.

Незважаючи на неймовірний бруд і жорстокість Кримської війни, смертність від поранень становила лише 26 % – п’ять із половиною тисяч на двадцять одну тисячу британських військових. У Першій світовій війні для британського війська співвідношення було приблизно таким же: з двох мільйонів двохсот п’ятдесяти тисяч солдатів унаслідок поранень померло менше ніж шістсот тисяч. Адамсон демонструє, що в найгірших випадках смертність від снарядів і бомб становила 29 % (Перша світова війна) – менше, ніж від каменів в «Іліаді». Співвідношення поранень кінцівок і торса змінилося на протилежне: у стародавніх епічних творах ушкодження кінцівок становили 20 %, але в минулому столітті на кінцівки припадало 70–80 % усіх бойових поранень. У міру того як зброя ставала складнішою й уражала ціль на більшій відстані, травми кінцівок траплялися частіше, ніж загибель бійців.

Існують різні ступені ушкодження нервів. Якщо нерви за ключицею вирвані з хребта, шансів на одужання практично немає. Якщо в них стався розрив, існує незначна ймовірність того, що частина з них відновиться; крім того, іноді трансплантація нерва допомагає частково відновити втрачену функцію. Нерви дещо схожі на мідні дроти, вкриті полімерною ізоляцією: сильно розтягнений нерв може відрости, якщо зовнішній шар не пошкоджено й розділено лише внутрішній аксон, тобто серцевину.

Через два місяці після аварії я зустрів Кріса МакТаллома в черзі на прийом до нейрохірурга. Його права рука досі була перев’язана. М’язи плеча, які раніше були м’якими й набряклими, стали тонкими та в’ялими, але він частково відновив їхню рухливість.

– Як ваші справи? – запитав я у нього.

Він дістав руку з пов’язки й повільно напружив біцепс.

– Потроху відновлюється, – сказав він. – Я ще не готовий повернутися на службу, але, можливо, за кілька місяців буду.

– А що потім? – поцікавився я.

– Повернусь у свій підрозділ, – сказав він. – Можливо, поїду в Афганістан.

Напружуючи атрофовані м’язи, він повільно зігнув пальці правої руки, ніби намагаючись обхопити гачок.

Хоча слово «рука» тісно пов’язане зі словами на позначення озброєння й жорстокості, воно також є основою слів дружби й любові. «Embrace»[70] означає «у руках».

Коли в шостій пісні «Іліади» зустрічаються грецька й троянська армії, грецький воїн Діомед натрапляє на троянця на ім’я Главк, одягненого в такі дивовижні обладунки, що Діомед думає, що він, мабуть, бог. Грецький воїн вигукує:

А той, у свою чергу, відповідає:

Хоча він спочатку відмовився відповісти на запитання, зрештою Главк розповідає про свій рід: він має грецьке походження; його дід, гнаний із Греції, прибув у Трою багато років тому й оселився тут. Діомед усвідомлює, що його дід був товаришем діда Главка, і тому вирішує укласти з ним мир.

Відсторонившись від навколишнього пекла й смертей, чоловіки зіскочили з колісниць і обійнялись.

Суботня нічна зміна у відділенні невідкладної допомоги, день видання зарплати. Подвійні вхідні двері нагадують протидощову решітку: у них стікають усі нещастя й божевілля людства. Після закінчення моєї зміни на шляху в перевдягальню я проходжу повз літніх жінок на каталках, парамедиків, вишикуваних у чергу, поліцейських з ув’язненими в кайданках. Наближається сирена «швидкої допомоги», із зали очікування доносяться вигуки, звуки в реанімації вказують на те, що в пацієнта зупинка серця.

У перевдягальні немає вікон. Випрані зелені хірургічні костюми складені на полицях, а брудні лежать у великому кошику біля стіни. Їх виготовлено з якоїсь синтетичної тканини, яка не вбирає кров, тому, коли я знімаю сорочку через голову, чую тріск статичної електрики. Я відчиняю свій ящик, кладу в нього свій бейдж і знаходжу свій одяг серед використаних піпеток, ручок, хірургічних рукавиць і одноразових ножиць, що їх назбиралось там за кілька місяців. Мій колега перевдягається в чистий костюм перед початком своєї десятигодинної зміни. «Удачі, – кажу я йому, – вона тобі знадобиться!»

Удома під душем, змиваючи зі щоки засохлу кров і запах дезінфікувального засобу з рук, я подумки перераховую всіх своїх сьогоднішніх пацієнтів – з передозуваннями й отруєннями, психозами й переломами, опіками й судомами. У коридорах відділення невідкладної допомоги світ здається божевільним, зіпсутим і, як казав один поет, невиправно плюралістичним. «Як ти з цим справляєшся? – одного разу запитав у мене друг. – Напевно, чимало людей, яких ти лікуєш, самі стали причиною своїх нещасть». «Хіба це має значення?» – подумав тоді я. Мало кому з нас вдається бути тим, ким ми хотіли б. Мені подобається, що у відділенні невідкладної допомоги життя екстремальне й неприкрашене: люди, наділені грошима і владою, не мають тут жодних привілеїв. Усі сидять поряд на тих самих твердих пластикових стільцях, і шви їм накладають у тих самих завішених кабінках. Без сумніву, порядок надання послуг тут демократичний: пріоритетність залежить від медичної потреби, а не від впливовості.

Вийшовши з душу, я помічаю, що вже дев’ята ранку, і непевною ходою йду до ліжка, як моряк, який після корабельної аварії намагається дістатись берега. Через вісім годин я знову повинен бути на роботі. Зміни йдуть одна за одною невблаганним потоком: чотирнадцятигодинні, десятигодинні, кілька днів відпочинку, а потім знову нічні зміни. На посаді дорослого лікаря невідкладних станів я мало не щотижня змушений змінювати свій добовий біологічний ритм.

Я розпочав своє навчання в медицині невідкладних станів, щоб навчитися працювати з будь-яким ушкодженням або отруєнням, яке люди здатні собі заподіяти, але я не був готовий до історій. Після того як я падаю в ліжко і моє тіло починає сіпатися від утоми, а шия й плечі напружуються за однієї лише думки про наступну зміну, ці історії не дають мені заснути.

На каталці лежить чоловік, здригаючись; його ноги й груди сховані за лікарняною сорочкою. Під випрасуваною лікарняною бавовною його тіло треноване й атлетичне, засмагле; у нього м’язи людини, яка не марнує свій абонемент у спортзал. На вході в палату я дивлюсь на його папку. «Містер Едріансон?» – запитую я в нього. Він киває, після чого я заходжу в палату, засуваючи за собою шторку.