Промивши його рани, я направив його до пластичних хірургів. Вони повинні були витягнути цвях в операційній, де в них була можливість як слід роздивитись отвір і переконатись, що в ньому не залишилось уламків. Як би охайно вони не закрили рану, у нього на руці з обох сторін залишиться стигмата, яка постійно нагадуватиме йому про ту ніч, коли він мало не прибив себе до балки.

У 1930-х роках завзятий французький хірург П’єр Барбе захопився подробицями розп’яття. Щоб перевірити, чи може кисть витримати вагу тіла, він прибивав трупи до дерев’яних хрестів. Сформувавши припущення про вагу Ісуса й розташування рук відносно тіла під час розп’яття в Римській імперії, він визначив, що цвяхи вбивали в маленькі кістки зап’ястя, а не в п’ясток. Зв’язки надійно утримують ці кістки разом. Барбе помітив, що зап’ястя трупів, прибиті до дерева, не рвались.[76]

П’єр Барбе опублікував результати своїх дослідів з прибивання людського тіла до дерева 1930 року, але 1968 року в поховальній печері поблизу Єрусалима знайшли тіло молодого чоловіка, розіп’ятого в римський період. У кістку його правої п’яти із зовнішнього боку був вбитий цвях приблизно 11 сантиметрів завдовжки. Під головкою цвяха виявили сліди необробленого оливкового дерева, яке, імовірно, використовували для вертикального стовпа хреста.

Ця знахідка – перший безпосередній доказ розп’ять у Римській імперії – спричинила сміливі припущення. Професор анатомії Єврейського університету висловив думку, що обидві стопи були пробиті одним цвяхом, також були прицвяховані передпліччя, а ноги жертви ламали ще за її життя, вчиняючи в такий спосіб нібито жест доброї вол[77]і. Через п’ятнадцять років двоє скептично налаштованих колег – Джозеф Зіас і Еліезер Секелес – дослідили останки й припустили інше: цвяхом була прибита тільки одна п’ята – права (інша п’ята не збереглась), а на руках не було жодних слідів розп’яття. Вони дійшли висновку, що римляни мотузками прив’язували руки до перекладини у формі літери «Т» і цвяхами окремо прибивали п’яти до вертикального стовпа.[78] Зазвичай з оливкових дерев виходять прямі балки, не довші за два-три метри, тому жертв прив’язували не дуже високо.

У західній культурі уявлення про те, що римляни прибивали людей до хреста п’ястками, настільки поширене, що стигмати – криваві рани в тих місцях, у які начебто в тіло Христа вбивали цвяхи, – трапляються вже протягом тисячоліття. Я читав про стигмати на п’ястках, зап’ястях, у боку (там, де згідно з переказами, Ісуса проткнули списом) і навіть на тильній поверхні стоп.[79] Я ніколи не чув, щоб вони виникали на зовнішній стороні п’яти, і поки що не бачив п’яткову кістку, пробиту цвяхом.

В індійському передгір’ї Гімалаїв є тибетська лікарня, яка обслуговує громаду неподалік від домівки Далай-лами. У перерві між навчанням невідкладної допомоги й загальною практикою я працював там кілька місяців. Я лікував проказу, укуси собак, туберкульоз, дизентерію й травми місцевого населення. Це була загальна лікарня, у якій нікому не відмовляли в наданні допомоги; з-поміж своїх обов’язків назву прийом численних пологів, нагляд за двома корпусами, ущерть заповненими пацієнтами, а також роботу в амбулаторії двічі на тиждень. За допомогою перекладачів я намагався зрозуміти приблизно 50–60 щойно прибулих біженців, у більшості з яких були головні болі, спричинені стресом, проблеми з травленням, ностальгія або діарея. Іноді в черзі стояв черговий відвідувач європейської зовнішності, зблідлий і худий від дизентерії, яку він підхопив, п’ючи нефільтровану воду. «Я хочу жити, як місцеві», – казав він. Я повідомляв йому, що в місцевих теж буває дизентерія.

Цій лікарні існувала альтернатива – трохи далі по вулиці був розташований Тибетський медичний і астрологічний інститут. Традиційна тибетська медицина – це давня система практик, яка передбачає роботу з п’ятьма стихіями й трьома рідинами – у цьому вона нагадує ведичну школу й школу Гіппократа. Пацієнти з невизначеним болем і незвичним поєднанням симптомів, яке ми не могли пояснити, нерідко знаходили допомогу в тибетських медиків. Я часто шкодую про те, що поблизу моєї клініки в Шотландії немає аналогічного закладу.

Зацікавлений, я відвідав цей інститут. Він розміщувався у величній вибілений будівлі в оточенні сосен, на гребені, що спускався з Гімалаїв. Усередині на стінах висіли великі схеми людського тіла, укриті меридіанами та лініями, які нагадували контури й сітку координат на географічній карті. Іноді я розумів, на чому базується певний вид тибетського лікування, але в більшості випадків вони були для мене загадкою – моє розуміння організму зовсім не узгоджувалося з їхнім. Наприклад, якщо не працювали нирки, народні лікарі вважали, що причиною цьому є їхнє охолодження. Діагноз «холодна нирка» сам по собі був хворобою й мав назву «к’елдранг». Хворим радили уникати холодних і вогких поверхонь, навантажень на спину і певних видів їжі, які начебто мають охолоджувальні властивості. В особливо важких випадках пропонували «моксотерапію» – це стародавня практика, яка походить із китайської медицини й полягає в тому, що над шкірою пацієнта на певних меридіанах спалюють трави, щоб зігріти її.

Згідно з тибетським звичаєм, пілігрими переносять камені з одного місця на інше. Ця традиція була знайома мені ще з Шотландії, де мандрівники часто залишають камені на вершині надзвичайно важкої або захопливої гори. Одного разу в кімнаті для молитви тибетського монастиря я побачив, як старий монах прикладає до голови й спини пілігрима особливий камінь – гладкий і темний, у формі нирки. Я поцікавився, що відбувається. Мені сказали, що камені наділені лікувальною силою і їхнє дотикання здатне відновити баланс енергетичних потоків у тілі.

Схоже, традиційна тибетська медицина іноді досягала хороших результатів, але я сумнівався, що священні камені можуть вилікувати хворобу нирок або ниркову недостатність.

Розуміння нирок у західній медицині формувалося повільно. Нирки очищають кров від сечі – це було відомо навіть Аристотелю. Однак навіть у XV столітті провідний анатом епохи Відродження Габріель де Зербіс вважав, що верхня половина нирки вбирає кров, а потім проводить її через мембрану, натягнену посередині. Такі анатоми, як він, розрізали нирки людини, і вони не могли побачити там мембрану, тому що її там немає. Можливо, вони настільки хотіли вірити в її існування, що їм здавалось, що вона там є.

Де Зербіс був професором у Падуї, що розташована на північному сході Італії, і наприкінці XV століття написав один із перших медичних трактатів, присвячених лікуванню літніх людей – «Герентокомія».[80] Щоб сповільнити старіння, він рекомендував жити зі східного боку (можливо, в Північно-Східній Італії?), де є багато свіжого повітря, і вживати м’ясо гадюки, дистильовану людську кров і суміш подрібненого золота і цінних металів. З огляду на авторитет де Зербіса в Середземномор’ї як фахівця з геронтології, 1505 року його запросили лікувати представника оттоманської еліти. Після того як старий турок помер, де Зербіса спіймали, піддали тортурам і розрізали надвоє так само, як він розрізав нирки.