Посаду де Зербіса в Падуї обійняв Везалій, голландець, який здійснив прорив в анатомії та медицині (на той час їх майже не розрізняли). Новаторство підходу Везалія полягало в тому, що він описував те, що бачив, а не те, що описували підручники, частина з яких була написана ще за часів Римської імперії. Він розрізав нирки надвоє й не знайшов у них мембрани. Утім, він і далі думав, що нирки фільтрують кров – він просто визнав, що не знає, як це відбувається.
Наблизитись до розуміння механізму фільтрації вдалось тільки через сто п’ятдесят років, коли внаслідок вдосконалення лінз і призм набули популярності мікроскопи. У 1660-х роках лінзи змінювали наші уявлення про внутрішній і зовнішній простір: поблизу Кембриджа Ісаак Ньютон, перебуваючи на карантині, оскільки в місті лютувала чума, проводив свій час за демонструванням механізму розділення світла за допомогою призми, а також сформулював закони гравітації. У Лондоні Роберт Хук видав «Мікрографію», у якій описано дивовижну складність звичних крихітних структур, таких як платтяна воша, шматочок корка та очі блохи (він назвав базові одиниці живих організмів «клітинами» – cell – від лат. «келія», тому що під мікроскопом вони нагадували йому келії в монастирях). Приблизно в той же час у Пізі професор медицини Марчелло Мальпігі за допомогою мікроскопа продемонстрував, як кров і повітря не змішуються в легенях, а просто наближаються одне до одного. Також він дослідив, як капіляри в нирці утворюють крихітні структури, схожі на сито. Він помітив, що бліда центральна частина нирки утворена з безлічі трубочок; у разі стиснення ці трубочки виділяли рідину, яка своїм смаком нагадувала сечу (до виникнення біохімічних лабораторій аналіз речовин часто здійснювали за допомогою язика).
Знадобилося ще двісті п’ятдесят років – до початку ХХ століття, – для того щоб зрозуміти роботу нирок: те, як кровоносні судини нирок утворюють клубок, з якого токсини потрапляють у капсули на трубках. З точки зору життєвих функцій організму робота нирок – одна з найпростіших, але дослідити її нюанси виявилося надзвичайно складно.
Відтворення роботи нирки приваблювало вчених своєю простотою – першу спробу створити штучну нирку датовано 1913 роком. Цей прилад випробовували на собаках, використовуючи екстракт з подрібнених п’явок для запобігання зсіданню крові. Через тридцять років голландський лікар Віллем Колфф винайшов перший апарат для діалізу людських нирок, який штучно очищав кров від токсинів. Він не запатентував свій винахід, тому що хотів, щоб інші винахідники вдосконалювали його й робили доступнішим.
Спочатку Колфф працював під наглядом нацистської окупаційної влади, але він був таємним членом руху Опору. Для свого першого апарату він використав нещодавно винайдений целофан від виробників ковбас, бляшанки з-під апельсинового соку й водяний насос від дилера компанії «Форд», але згодом настільки вдосконалив його, що 1945 року він врятував життя шістдесятисемилітній жінці. 1950 року Колфф емігрував у США і ще більше покращив процес. Саме тоді, коли він працював над апаратом для діалізу, даючи можливість усе більшій кількості людей з нирковою недостатністю ним скористатися, відбулася дивовижна річ: перша успішна трансплантація нирки з одного тіла в інше.
Простота роботи нирки заохочувала створення штучної нирки, а простота її будови – одна артерія, одна вена і сечовід – означала, що вона буде першим кандидатом на трансплантацію органа. Перша спроба пересадити нирку людині була здійснена 1951 року, але вона була невдалою, тому що імунна система реципієнта відторгнула «сторонню тканину» донорської нирки. 1954 року в шпиталі «Брігам», що в Бостоні, вдалось уникнути цієї проблеми завдяки тому, що нирку пересаджували від одного однояйцевого близнюка іншому – у реципієнта була подвійна ниркова недостатність. Із генетичної точки зору його тіло було ідентичним тілу донора, тому відторгнення не відбулося. Уперше в історії орган було успішно переміщено з одного тіла в інше.[81] Протягом подальших двадцяти років відбувся неймовірний прогрес у розумінні імунної системи й шляхів покращення переносності чужорідної пересадженої тканини. Наприкінці 1970-х років такі операції між генетично різними особами вже набули поширення.
Тканина мозку може жити без крові лише кілька секунд, але тканина нирок значно стійкіша – видалена нирка в холоді може зберігатись дванадцять годин і навіть більше (хоча чим швидше її пересадять, тим краще). Це означає, що за сотні миль від того місця, де на нирку чекає пацієнт, її можна взяти від людини, яка щойно померла або в якої помер мозок, чи навіть від живого донора. У наш час національні банки даних підбирають реципієнтам нирки з-поміж наявних; при цьому порівнюють імунологічні профілі, щоб мінімізувати ймовірність відторгнення. Для першої трансплантації, на якій я був присутнім, нирку привезли літаком з міста, розташованого за триста миль[82] від нас. Її попередній власник помер уранці, і її доправили в операційну в охолодженому полістирольному контейнері.
Між мною і хірургом лежав Рікі Геннік – йому було за тридцять, і внаслідок інфекцій багато років тому в нього відмовили нирки. Протягом цього часу життя в ньому підтримували за допомогою діалізу. Під зеленими простирадлами було видно лише нижню частину його живота; розріз зробили не ззаду, де розташовувалися вкриті шрамами нирки, а зліва внизу живота, відкривши доступ до порожнини під назвою «ліва клубова ямка» (iliac fossa). Для цього є вагомі підстави: під час введення нової нирки не потрібно видаляти «старі». Дістатись клубової ямки відносно легко, крім того, у ній є широкі артерії та вени, з якими можна сполучити нову нирку.
Хірург зробив надріз у клубовій ямі Генніка над цими судинами. Їх від’єднали від тканин, підняли, утворивши петлі, і стиснули металевими затискачами. Одна із медсестер відкрила полістирольний контейнер, і я вражено подивився всередину; нирка була холодною, зморщеною та мала тьмяно-сірий колір – у ній було важко впізнати орган. Її дістали з контейнера і вклали в отвір в животі Генніка, щільно притиснувши. Асистент, старший ординатор відділення, залив порожнину крижаним розчином, щоб тканини в ній не нагрівались до температури тіла.
Клубову артерію і клубову вену Генніка приєднали до артерії і вени нової нирки за допомогою охайних швів. Після цього хірург глибоко вдихнув, витягнув руки, наче фокусник, і сказав мені: «Зараз ви побачите найдивовижніше видовище в історії медицини».
Він по черзі зняв артеріальний і венозний затискачі, і кров Генніка потекла у висохлу нирку. З кожним ударом серця, який відбивався в пульсуванні артерій, нирка збільшувалась у розмірах. Це було схоже на процес реанімації: спростування смерті. Одночасно зі збільшенням нирки її змарніла зморщена поверхня набувала світло-рожевого кольору. Хірург підняв сечовід нової нирки (трубку, через яку сеча потрапляє в сечовий міхур), і я помітив, як на її зрізі почала утворюватись крапля сечі.
– Працює, – переможно сказав він. – Тепер ми можемо пришити його до сечового міхура.
Сечовий міхур Генніка за допомогою катетера було наповнено антибіотичним розчином, а з його зовнішньої поверхні видалили жировий прошарок. У зовнішніх тканинах утворили тунель завдовжки з дюйм і провели крізь нього сечовід. На дальньому кінці тунелю у сечовому міхурі зробили отвір, а потім зшили вільний кінець. Хірург вставив порожню пластикову дренажну трубку в шрам, який утворився в животі Генніка, після чого зшив м’язи та шкіру.
Операцію було завершено – Генніку більше не потрібен був діаліз, але він був змушений вживати сильнодійні ліки, щоб уникнути відторгнення нирки імунною системою.
Успішна трансплантація нирки – це тріумф і перемога, але нерідко їй передує трагедія. До недавнього часу для трансплантації здебільшого використовували нирки померлих. Участь в успішному пересаджуванні має гірко-солодкий присмак; полегшення від того, що врятовано одне життя, збалансоване сумом від втрати іншого. Я пригадую один випадок, який закінчився вдало для реципієнтів, але для донора мав катастрофічні наслідки.