Так само як європейці будують піраміди з каміння, щоб вказати шлях мандрівникам, тибетці складають купи каміння вздовж традиційних паломницьких маршрутів. Ці маршрути схожі на меридіани поверх ландшафту; проходячи по цих стежках, пілігрими переносять камені з одного місця на інше. Так само як переміщення спеціальних каменів по колу над хворими вважається способом лікування тіла в тибетській медицині, перенесення каменів навколо певної місцевості в руках і в кишенях пілігримів вважається способом зцілити душу.

Лікувальні камені поширені не лише в Тибеті: у шотландському місті Кіллін є колекція з восьми священних каменів кельтського святого Філлана, роки життя якого датують VIII століттям. Згідно з традицією, потрібно взяти камінь, найбільше схожий на ваш хворий орган, і провести ним по своєму тілу. Відвідувачі можуть побувати у старому млині в Кілліні – кажуть, що перший млин у місті збудував цей святий, – і потримати ці камені. Один із них подібний до обличчя, в іншому завдяки позначкам можна впізнати ребра, а ще інший має заглиблення й нагадує живіт. Також є один камінь темного кольору з надзвичайно гладкою поверхнею – він схожий на людську нирку.

Поет і художник Алек Фінлі цікавиться цими каменями, тож він поєднав цей інтерес зі своїм захопленням трансплантологією. Отримавши замовлення від уряду Шотландії створити національний меморіал «донорам органів і тканин» в Королівському ботанічному саду в Единбурзі, він побудував «тай» – кельтський будинок з дерновим дахом, схожий на ті, які трапляються в гірській Шотландії. У таких будівлях колись знаходили прихисток пілігрими, пастухи й відлюдники. Під час відвідин цей пам’ятник нагадав мені буддистські піраміди з каменю і нагір’я Тибету. Таї будували не тільки як житло: деякі з них мали ритуальне призначення і в них зберігали священні камені.

«Я вирішив, що меморіал повинен проголошувати такі якості, як духовність і прихисток, – писав Фінлі. – Я хотів, щоб він став таким собі житлом, у якому почуття людей у жалобі були б захищені… кімнатою для вшанування покійних, але, оскільки вона в саду, у ній зберігається відчуття буяння зелені й світла».

На даху свого таю Фінлі виклав камені, схожі на ті, що в Кілліні, – вони символізують органи, які померлі віддали живим, а також ті, які пожертвували живі, щоб полегшити життя іншим. На підлозі цієї будівлі в камені зроблено заглиблення, настільки ж опукле й гладке, як хрестильна купіль. Навколо нього в колі викарбувано простий вірш з дев’яти слів, які постійно повторюються:

Фінлі хотів вшанувати пам’ять і святість, а також дослідити, як тіло та його спогади можна поєднати з ландшафтом. А крім цього, він хотів, щоб пам’ятник відображав новизну трансплантування, яке стало можливим лише завдяки технологічному прогресу в медицині: «Не існує жодного лікування, настільки близького до світського дива, – писав він про пересадження органів, – дива, яке створили медичні й хірургічні знання, а не віра в лікувальні властивості каменів». На даху таю, над землею, Фінлі поклав камені, які символізують трансплантати, але під таєм він закопав дерев’яну скриню, що уособлює померлих донорів. Таким чином він вказує на те, що найважливіші речі часто перебувають поза зором. До кришки скрині автор прикріпив хірургічний скальпель і пакет з ліками, які використовують для того, щоб запобігти відторгненню пересадженого органа.

Щоб зберегти анонімність і підкреслити, скільки у нас спільного, Фінлі в книзі написав від руки всіх шотландців, що були донорами органів, переплітаючи їхні імена у фігурних віршах. Меморіал у ботанічному саду відображає не тільки фізичний ландшафт, що нас оточує, – гори й ліси, піраміди з каменю й небесні поховання, – а й соціальний ландшафт наших міжособистісних зв’язків.

Зараз результати аналізів крові передають через комп’ютер, але, коли я починав працювати в лікарні, вони приходили двічі на день з поштового відділення, написані на рожевому, жовтому й зеленому папері. Одним із моїх завдань було переглядати ці папери й підтверджувати їх отримання своїм підписом. Якщо результати вказували на те, що потрібно змінити антибіотик або що в пацієнта виникла ниркова недостатність, я, як особа, яка підписала документи, був зобов’язаний вжити належних заходів.

Рожевим кольором позначали гематологію: у ній було перераховано концентрацію, зрілість та рівень гемоглобіну в клітинах крові кожного пацієнта. Жовтий призначався для мікробіології: у ній було вказано всі віруси та бактерії, які вдалось ізолювати в лабораторії. Зеленим позначали біохімію: у ній було перераховано елементи, що вказують на роботу печінки, щитоподібної залози й нирок, а також рівень солі в організмі. Кожен з цих результатів було перераховано в сітці у вертикальному стовпці поряд із попередніми результатами, щоб можна було побачити тенденцію за кілька днів.

Функціональну пробу печінки, або ФПП, нерідко було найважче інтерпретувати; до того ж її назва неточна, адже вона містить мало інформації про роботу печінки. Натомість вона визначає кількість елементів, які зазвичай містяться в тканинах печінки, але потрапляють у кров залежно від того, наскільки подразнений або запалений цей орган. Правильніше було б називати її «перевіркою печінки на запалення». Рівень одного з цих елементів, гамма-глутамилтрансферази (ГГТ), збільшується, зокрема, коли вживання алкоголю або камені в жовчному міхурі спричиняють запалення в печінці. Рівень іншого елементу, аланінамінотрансферази (АЛТ), зазвичай підвищується тоді, коли гепатит, ліки або імунна система уражають тканини печінки. Печінка – це загадковий орган. Вона необхідна для життя, багатогранна, а її тканини мають унікальну здатність відновлюватись. Вона очищує кров від токсинів і виводить небажані речовини в жовч. Однією з її численних функцій є утворення протеїнів, потрібних організмові; її можна перевірити завдяки рівню альбуміну в крові. Альбумін вказує на те, наскільки добре печінка виробляє протеїни, а також на те, чи достатньо поживних речовин отримує особа. Якщо вона недоїдає, або її печінка не виконує свої функції, рівень альбуміну знижується.

Нів Вайтхауз було близько тридцяти; це була маленька, тендітна жінка з волоссям чорнильного кольору й гострими неслухняними вухами. Я дізнався про її життя й хворобу від одного з її колег. Вона виросла в Единбурзі і була єдиною дитиною в сім’ї. Її батько помер, коли їй було сім років. Коли Нів виповнилося чотирнадцять, її мати знову вийшла заміж, а дівчина втекла з дому – після цього вона втратила будь-який зв’язок зі своїми рідними. Нів завжди любила бути на свіжому повітрі і, проживши кілька років у Лондоні, повернулась у Шотландію. Вона влаштувалася на роботу молодшим садівником у вишуканому будинку та із задоволенням пропрацювала там кілька років, рідко покидаючи територію маєтку.

Одного дня, копаючи землю між кущами троянд, вона поранила руку об шип. Рана почала кровоточити, але Нів не надала цьому значення. Наступного ранку їй було зле – паморочилося в голові, було важко тримати рівновагу, у неї була висока температура й боліли м’язи. Вона була змушена покинути роботу раніше й пішла хиткою ходою до свого котеджу. Нів припустила, що в неї грип. Коли наступного дня прийшов старший садівник із завданням на день, вона ледве дійшла до дверей. «Залишайся у ліжку», – сказав він їй. Згодом він подивився у вікно і побачив, що вона впала на диван. Коли він постукав по віконній рамі, Нів не відповідала, тому він виламав двері й викликав «швидку».