Це сталося під час нічної зміни, о третій годині ночі, у провінційному відділенні невідкладної допомоги. Парамедики везли непритомну дівчину-підлітка, у якої стався важкий напад астми. Щоб полегшити їй дихання, в її трахею вставили трубку, але навіть вона не допомагала повітрю вільно переміщатися по легенях. Коли дівчину привезли, шкіра в неї вже посиніла. Батьків негайно відвели в сусідню кімнату для відвідувачів. У той час як ми намагалися врятувати життя їхньої доньки, нас розділяла лише тонка перегородка. Газонаркотична суміш часто допомагає розслабити легені, але цього разу від неї не було жодної користі. Ми вводили ліки, щоб розширити дихальні шляхи; вставляли трубки з високою концентрацією кисню; паралізували її м’язи – усе намарно. За кілька хвилин її серце почало битись уривчасто. Увесь медичний персонал працював як навіжений, відмовляючись вірити в те, що така молода дівчина може померти. Ми бігали навколо неї, похапцем поглядаючи на екран, на якому зубці електрокардіограми розширювалися, а потім почали вирівнюватися.

Пульс зник. Мої спогади про наступні тридцять хвилин туманні: ін’єкції адреналіну, непрямий масаж серця, атропін для пришвидшення роботи серця. Двічі її серцебиття переходило на хаотичні спазми електричної активності, і нам доводилося застосовувати дефібрилятор. На другий раз у неї знову з’явився пульс. Однак радість змінилася панічним страхом: її серце знову билося, але зіниці не реагували на світло. Пульс відновився, але мозок дівчини було суттєво ушкоджено. Я зателефонував у найближчу міську лікарню, і тамтешні лікарі інтенсивної терапії організували її перевезення.

Її батьки теж були молодими; мабуть, коли вона народилася, їм самим було близько двадцяти. З посірілим обличчям я сів біля них і якомога тактовніше і відвертіше пояснив, що серце їхньої доньки зупинилося, нам вдалось його знову запустити, але її мозок більше не працює як слід. Я повідомив їм, що її перевезуть в реанімаційне відділення і що вони можуть поїхати з нею. Я не пам’ятаю подробиці того, що я сказав, але, коли її батько нарешті відповів, мене вразила спонтанна й трансцендентальна щедрість його слів: «Як ви думаєте, якщо вона не повернеться, чи зможе вона допомогти іншим? Чи зможе вона стати донором нирок?»

Вона не опритомніла в реанімації, і десь за двадцять чотири години її органи використали для трансплантацій. Її нирки пересадили двом дорослим пацієнтам в різних кінцях країни. Її рогівки повернули зір незрячій людині. Її печінку трансплантували колишньому алкоголіку. Її підшлункову залозу й тонку кишку пересадили підлітку, який через рідкісне генетичне захворювання не міг засвоювати їжу. З усіх її основних органів було поховано лише серце й легені, які призвели до її смерті, і мозок, який надто довго перебував у темряві, щоб повернутися до світла.

Унікальність трансплантації нирок у тому, що, оскільки їх у нас дві, донор може ще за життя віддати одну нирку, відчуваючи при цьому лише відносно незначні незручності. Раніше нирки здебільшого пересаджували від братів або сестер, батьків або дітей, але зараз це необов’язково. Покращене типування тканин дозволяє знаходити сумісні органи серед великих груп населення, а внаслідок утвердження трансплантацій як суспільного блага донорами частіше стають люди, які не є родичами. На цих «живих нерідних донорів» на Заході зараз припадає приблизно половина операції з пересадження нирок, і відбуваються вони між незнайомими людьми. З 2011 року у Великій Британії впроваджено систему «фонду донорів», згідно з якою можна стати донором для людини, яка не є вашим родичем і з якою ви незнайомі, після чого інші віддаватимуть свої нирки по колу, поки не вичерпаються учасники. Комп’ютери підбирають сумісних осіб.

Припустімо, кандидат B хоче віддати свою нирку дружині, позначеній літерою C, але, оскільки вони несумісні, їй потрібна нирка від А. У зв’язку з тим що його дружина отримує нирку, B може вирішити натомість пожертвувати свою нирку для E. Сестра E (D) стає донором для G, а матір G (F) віддає свою нирку H, і так далі. Для того щоб почати коло дарування, потрібен один альтруїстичний донор – у цьому випадку це А, – який віддасть нирку незнайомцеві, не очікуючи взамін ніякої винагороди.

Дейвід МакДовелл долучився до цієї нової західної тенденції пошуку нирок для трансплантацій – кола дарування, започаткованого альтруїстичним донором. Ми познайомилися через спільних друзів, коли він відновлювався після операції.

– Я просто обмінюю запасну частину тіла, яка комусь знадобиться, – сказав він. – Для мене це не спричинило багато незручностей, але комусь може врятувати життя.

Дейвід не знайомий з людиною, якій пересадили його нирку, і, зважаючи на суворе законодавство Великої Британії щодо донорства, ніколи з нею не познайомиться.

– Ризики операції незначні, і, зрештою, навіщо жити без ризику? – Дейвід – вчений, історик, який спеціалізується на Близькому Сході; зараз йому за шістдесят. – Я значно ближче стикався зі смертю, коли працював у Лівані.

Дейвід замислювався над тим, щоб стати донором нирки, відтоді як прочитав статтю в газеті про такі подарунки. Кількома роками раніше його життя висіло на волосині через виразку шлунка, яка кровоточила, і без переливання крові він помер би. Для нього донорство стало хорошим способом віддячити системі, яка врятувала йому життя (у Великій Британії переливання крові безкоштовне – це значно більш традиційний спосіб донорства). Коли його онук народився з хворобою, яка загрожувала його життю й потребувала операції, після шести тижнів інтенсивної терапії та подальшого кількамісячного відновлення в лікарні він відчув, що вже готовий здійснити задумане.

– На той час я вже знав, що мушу це зробити, – сказав він. – Це був спосіб висловити подяку; навіть якби мій онук помер, я б усе одно це зробив, тому що рішення вже було прийнято. Тим не менше я чітко усвідомлював усе, що для нас зробила система охорони здоров’я.

Він написав лист у лондонську лікарню «Гаммерсміт» з пропозицією стати донором нирки і вже трохи більше ніж за рік був на операційному столі.

Я розповів йому, що чув про людей, які шкодували про таке рішення, – особливо тих, хто отримував гроші за донорство. Для них цей процес здавався страшнішим і боліснішим, ніж вони очікували.

– У моєму випадку все було зовсім не так, – сказав він. – Спершу основною проблемою було повернутись у ліжку, тому що шрам спричиняв певний дискомфорт, але це дуже швидко минуло.

Йому зробили операцію о дев’ятій ранку, а вже увечері він почав вставати з ліжка.

– Один розумний лікар пояснив мені, що, чим швидше я почну ходити, тим швидше мене випишуть, – сказав Дейвід, – тому я ходив-ходив увесь наступний день, тримаючись за стійку з крапельницею. Мене перевели у звичайну палату – уночі я дуже погано спав, – а наступного дня мене виписали.

Він пробув у лікарні трохи більше сорока восьми годин.

– Чи хотіли б ви дізнатись, у кого зараз ваша нирка? – запитав я у нього.

– Звичайно! – відповів він. – Але я розумію, чому їм не можна повідомляти цю інформацію. Я б дуже не хотів, щоб хтось почувався незручно або чимось мені зобов’язаним.

Дейвід задумався.

– Коли я йду вулицею, мене тішить думка про те, що я, можливо, проходжу повз людину, у якої моя нирка, що я можу зустрітися з нею й навіть не знати про це.

В Європі є звичай ставити камені на підвищеннях у пам’ятних місцях, але в Тибеті меморіали в горах мають більш безпосереднє значення. Традиційний метод захоронення там – «небесне поховання»: тіло небіжчика ділять на частини і залишають у горах для стерв’ятників. Це досить зручний спосіб поховання на території, де прошарок ґрунту надто тонкий для могили; крім того, він показує, що лише завдяки смерті одних живих істот підтримується життя інших. Земля навколо місць поховання встелена людськими кістками, які нагадують мандрівникам про плинність усього навколо.