-- Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших вiршах. I тепер за деревами не бачимо лiсу. Може, помiняємося? Ти допишеш мого вiрша, а я -- твого.

-- От добре! Я згоден!

Ми помiнялись мiсцями, кожен перечитав чужого вiрша, а тодi взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.

-- Розумiєш, -- сказав прадiдусь, -- у вiршуваннi не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першiй половинi своїх вiршiв. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.

-- Кому починати? -- спитав я.

-- Сьогоднi тобi, Хлопчак!

I я прочитав нашого спiльного вiрша про три країни:

А

В А-ландiї жив Адерах,

Король народу азiв,

Що мали перснi на руках

I намиста з топазiв.

Пекли з картоплi деруни

Й варили юшку з кiльки,

А розмовляли всi вони

Iменниками тiльки.

Бувало, аз кричить: "Мороз!",

"Спекота!" -- нарiкає,

Та ще не чули, нiби хтось

Там "мерзне" чи "впрiває".

Б

В Бе-ландiї жив Бердомах,

Владар народу брорiв;

Вони ходили в ковпаках

I в капцях без пiдборiв.

Тi брори, як то вже бува,

Також свiй клопiт мали:

Вони самi дiєслова

В розмовi уживали.

"Мороз" чи "спека" -- слiв таких

В тiм краї не водилось,

"Замерз", "упрiв" -- отак у них

Одвiку говорилось.

В

В Ве-ландiї жив Вiзорах,

Великий герцог ведiв,

Що всi держали у клiтках

Приручених ведмедiв.

Усе було у них чудне,

Й химерну мали мову:

Займенник -- слово головне,

Прийменник -- додаткове.

В тепло кричали всi: "Я -- за!"

В холодний день: "Я -- проти!"

I жоден схвально не казав

Про суш, вiтри та сльоти.

Та сталась в мiсяцi маю

Пригода нещаслива:

Пройшла у кожному краю

Страшенна з громом злива.

I азiв сiк густенний град,

А брорiв громом било,

А ведiв ледь не всiх пiдряд

В калюжах притопило.

А пiсля тої бурi три

Змiшалися народи,

I де ранiше жив котрий,

Тепер добрати годi.

До азiв веди враз прийшли,

До ведiв збiглись брори,

Зате вже ази зайняли

В Бе-ландiї всi гори.

Всi три народи почали

Кордони геть стирати,

А потiм за мету взяли -

Слова трьох мов змiшати.

Вiдтодi в краї завели

Такий звичай здоровий:

Вживають i старi й малi

Усi частини мови.

Яку ж науку цi рядки

Нам можуть пiдказати?

Без дружби всi ми -- черепки

З розбитого горняти.

-- Чудово ти довiв до кiнця мого вiрша! -- сказав прадiдусь. -Нiчого не треба й пояснювати, кожен зразу помiтить, що всi слова у фразi важливi -- i малi, й великi.

-- А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вiрша, прадiдусю!

-- Зараз прочитаю.

Прадiдусь трохи вiдсунув дошку вiд очей, примружив їх i прочитав:

Хатка мишенятка

Я знаю мишенятко,

Є в мишенятка хатка.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка.

Ви хочете спитати,

Яка завбiльшки хата?

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Ви хочете спитати,

Iз чого тая хата?

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Ви хочете спитати:

А де стоїть та хата?

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Ви хочете спитати,

Де поле те шукати?

За лiсом, коло рiчки,

Там, де ростуть порiчки.

Така маленька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi,

За лiсом коло рiчки,

Там, де ростуть порiчки,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

Що ж видно з тої хати

Малому мишенятi?

Iз хати видно луки,

Дуби, ялини й буки.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi,

За лiсом коло рiчки,

Там, де ростуть порiчки,

Iз хатки видно луки,

Дуби, ялини й буки,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

А вам цiкаво знати,

Як мишенятко звати?

Звуть мишенятко Томом,

Воно зве хатку домом.

Така гарненька хатка

В малого мишенятка,

Стоїть вона на полi,

Де пашi є доволi,

За лiсом коло рiчки,

Там, де ростуть порiчки,

Iз хатки видно луки,

Дуби, ялини й буки,

Звуть мишенятко Томом,

Воно зве хатку домом,

Вся хатка дерев'яна,

Покрiвля череп'яна,

Та хатка невеличка -

З гнiздо перепелички.

-- Ой лишенько, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Фраза вийшла така довга, як морська змiя.

-- Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповiдках не повинно бути. Бо це вийде так, нiби ти на невеличкий човник наклав вантаж цiлого пароплава. Тож човник, ясна рiч, потоне. Так не годиться. Котра година?

-- Скоро дванадцята!

-- Час обiдати! Бери свою дошку, ходiмо додому.

Вдома, у горiшньої бабусi, пахло гороховою юшкою, i це менi не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, i це трохи заспокоїло мене.

Бабуся через плече спитала, якi вiршi ми складали, i я розповiв їй, що ми вiршували вдвох -- один починав, другий кiнчав.

-- А хiба можна й так? -- здивувалась горiшня бабуся, мiшаючи горохову юшку.

-- Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних вiршах. Тодi вiн починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.

-- Щира правда, -- зiтхнула горiшня бабуся. -- Це я добре знаю.

-- А, то ви теж вiршуєте? -- спитав я.

-- Таке вигадав! Хто ж мовить про вiршування? Я говорю про куховарство! Йди до вiтальнi, обiд зараз буде готовий.

Я вийшов з кухнi набурмосений, i зразу по тому горiшня бабуся подала до вiтальнi обiд.

Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помiтила, говорив про вiршування. Прадiдусь теж пiдтримував розмову з усiєї сили, бо вiн хотiв вивiдати, чи бабуся щось тямить у вiршах.