Спочатку вона думала, що варто лиш перечекати й рано чи пізно Волтер її пробачить. Вона була надто впевнена у своїй владі над ним, не могла й припустити, що втратила її назавжди. «Великі води не зможуть згасити кохання…»[10] Кохання до неї було його слабкістю, якої він не міг позбутися. Але тепер вона не мала в цьому певності. Коли ввечері він читав, сидячи на готельному стільці з пласкою спинкою, й світло від гасової лампи осявало його обличчя, вона могла безперешкодно його роздивлятися. Вона лежала на матраці, де їй мали постелити ліжко, в тіні від лампи. Його лице з виразними, правильними рисами здавалося дуже суворим. Важко повірити, що колись його осявала така мила усмішка. Він читав так спокійно, наче був від неї за тисячу миль; вона споглядала, як він перегортав сторінки, як переводив погляд із рядка на рядок. Він про неї не думав. А тоді, коли накрили на стіл і принесли вечерю, він відклав книжку й зиркнув на неї (не знаючи, як добре видно вираз його обличчя, осяяного лампою), і вона злякано прочитала в його очах фізичну огиду. Так, її це злякало. Чи й справді в його серці не лишилося кохання? Чи й справді він вирішив її погубити? Який абсурд. Так вчинив би тільки божевільний. Дивний, легкий дрож пробіг її тілом від думки, що, можливо, Волтер не зовсім сповна розуму.

Раптом, після довгої мовчанки, її носії заговорили, й один з них, обернувшись, незрозумілими словами й жестом намагався привернути її увагу. Вона глянула туди, куди він вказував, і там, на вершині пагорба, побачила арку. Вона вже знала, що це пам’ятник на честь якогось видатного науковця або добродійної вдови – відколи зійшли на сушу, вони багато таких проминули, – але цей, що вимальовувався на тлі призахідного сонця, був найдивовижніший і найгарніший серед них усіх. І все ж, неясно чому, це видовище її стривожило – Кітті вбачала в ньому якийсь особливий сенс, але не могла висловити, який саме: заледве відчутна загроза чи насмішка? Вони увійшли в бамбуковий гайок, його пагони дивно хилилися в бік дороги, наче хотіли затримати її паланкін. Хоч вечір того дня був безвітряний, бамбукове листя злегка тремтіло. Їй здалося, що це хтось сховався в заростях і спостерігає за ними. Тепер вони підійшли до підніжжя пагорба, рисові плантації залишилися позаду. Носії почали підніматися на пагорб бадьорою ходою. Він був усіяний маленькими, вкритими травою горбиками, що стояли дуже-дуже близько один до одного, так, що земля брижилася, наче піщаний берег після відпливу; Кітті знала, що це, бо проминали вони такі галявини щоразу, коли заходили й виходили з густонаселеного міста. То було кладовище. Тепер вона збагнула, чому носії привернули її увагу до арки на вершині пагорба, – вони дісталися до місця призначення.

Вони пройшли через арку, й носії зупинилися, щоб перекласти паланкінові палиці з одного плеча на друге. Один з них обтер спітніле обличчя брудною ганчіркою. Вузька дорога зміїлася вниз. Обабіч неї стояли брудні халупки. Опускалася ніч. Але раптом носії збуджено заговорили й одним стрибком, різко струснувши паланкін, притислися до стіни. За мить вона збагнула, що їх налякало, бо, доки вони стояли, перемовляючись, повз паланкін пройшло четверо селян, швидко й мовчки, несучи нову, нефарбовану труну, свіже дерево якої в напівтемряві сяяло білим. Від страху серце Кітті мало не вискочило з грудей. Труну пронесли, але носії стояли як укопані, здавалося, не могли зібратися на силі, щоб іти далі. Але ззаду пролунав окрик і вони рушили. Більше від них не долинало й звуку.

Вони йшли ще кілька хвилин, а тоді різко звернули у відчинені ворота. Паланкін поставили. Вона прибула.

Будинок був одноповерховий, з верандою. Кітті увійшла й відразу опинилась у вітальні. Вона сиділа й дивилася, як кулі, згинаючись під вагою, заносили пожитки. У дворі Волтер давав розпорядження, де що поставити. Вона була дуже втомлена й злякалася, почувши незнайомий голос:

– Можна увійти?

Вона спалахнула, а тоді зблідла. У такому перевтомленому стані їй не хотілося ні з ким знайомитися. З темряви, освітленої тільки лампою з абажуром у довгій кімнаті з низькою стелею, вийшов чоловік і простягнув їй руку:

– Воддінгтон. Я заступник комісара.

– А, з митниці. Я знаю. Чула, що ви тут.

У такому тьмяному світлі Кітті змогла роздивитися тільки, що він дрібненький худенький чоловічок, не вищий за неї, з лисою головою й маленьким, гладенько поголеним лицем.

– Я живу просто на підніжжі пагорба, але з того боку, з якого ви прибули, його не видно. Я вирішив, що ви будете надто виснажені й не захочете прийти до мене вечеряти, тому розпорядився приготувати вечерю тут і напросився скласти вам компанію.

– Дуже рада це чути.

– Побачите, кухар тут непоганий. Я прислав до вас служок Вотсона.

– Вотсон – це той місіонер, що раніше тут жив?

– Так. Приємний був чоловік. Завтра покажу вам його могилу, якщо хочете.

– Ви дуже люб’язні, – відповіла Кітті, всміхнувшись.

Тут увійшов Волтер. Воддінгтон познайомився надворі, тож тепер сказав:

– Я саме попереджаю вашу дружину, що вечерятиму з вами. Відколи Вотсон помер, мені ні з ким було й словом перекинутися, хіба що з монахинями, але французьку я не дуже добре знаю. Окрім того, з ними можна поговорити тільки на певні теми.

– Я сказав служці принести напоїв, – мовив Волтер.

Служка приніс віскі з содовою, й Кітті помітила, що Воддінгтон щедро пригостився. З його манери розмовляти й частих смішків вона зрозуміла, що він прийшов до них уже напідпитку.

– За удачу, – сказав він, а тоді, звертаючись до Волтера: – Вам тут нудьгувати не доведеться. Люди мруть як мухи. Магістрат втратив голову, у полковника Ю, який командує гарнізоном, до біса роботи – йому доводиться пильнувати, щоб солдати не мародерствували. Якщо нічого не зміниться, ще трохи – й нас повбивають просто в ліжках. Я намагався примусити монахинь поїхати, але, звісно, вони відмовилися. Всім їм хочеться в мучениці, бодай їм грець.

Говорив він легким, недбалим тоном, у якому чулася тінь сміху, тож слухати його й не всміхатися було неможливо.

– Чому ви не поїхали звідси? – запитав Волтер.

– Ну, половина моїх людей вимерли, а решта готові ось-ось лягти й померти. Хтось мав залишитися й утримувати порядок.

– Вам зробили щеплення?

– Так. Вотсон. Він і собі зробив, тільки йому це не дуже допомогло, бідоласі. – Він повернувся до Кітті, його смішне маленьке обличчя весело зморщилося. – По-моєму, великого ризику немає, якщо виконувати перестороги. Наказуйте кип’ятити молоко й воду, не їжте свіжих фруктів та сирих овочів. Ви привезли грамофонних платівок?

– Здається, ні, – відповіла Кітті.

– От шкода. А я сподівався. Нових давно не купував, а старі мені вже в печінках.

Увійшов служка й запитав, чи вони будуть вечеряти.

– Ви ж не будете нині перевдягатися, правда? – запитав Воддінгтон. – Мій служка помер тиждень тому, а новий – справдешній бовдур, тож я перестав наряджатися до вечері.

– Піду зніму капелюха, – сказала Кітті.

Її кімната була поруч тієї, в якій вони сиділи. Там майже не було меблів. Ама сиділа на підлозі, поряд із лампою, розпаковуючи речі.

Їдальня була маленька, й більшу її частину займав величезний стіл. На стінах висіли гравюри з біблійними сценами та прикрашені мініатюрами тексти.

– Усі місіонери мають великі столи, – пояснив Воддінгтон. – Щороку їм дають надбавку на кожну дитину, тож вони купують великий стіл відразу після одруження, щоб мати багато місця для майбутніх членів сім’ї.

Зі стелі звисала велика гасова лампа, тож Кітті змогла краще роздивитися Воддінгтона. Через його голомозість у неї склалося враження, що він уже немолодий, але, побачивши його тепер, вона вирішила, що йому ще далеко до сорока. Його обличчя, маленьке під високим круглим чолом, було гладеньке й рожеве, негарне, як у мавпочки, але не без шарму – потішне обличчя. Ніс і рот заледве більші, ніж у дитини, й маленькі, дуже ясні сині очі. Світлі й рідкі брови. Він скидався на смішного маленького старигана. Воддінгтон щедро сам собі наливав і до кінця вечора вже був досить п’яненький. Але п’янів він невинно, весело, як сатир, що украв у заснулого пастуха бурдюк із вином.