Він говорив про Гонконг – мав звідти багато друзів і хотів дізнатися, як їм ведеться. Попереднього року він бував на перегонах, тож згадав у розмові коней та їхніх власників.

– Між іншим, а як там Таунсенд? – запитав він раптом. – Його призначать губернатором?

Кітті відчула, як зашарілася, але її чоловік на неї не глянув.

– Не сумніваюся, – відказав він.

– Він із таких, пробивних.

– Ви його знаєте? – запитав Волтер.

– Так, вельми непогано. Ми колись разом пливли з Англії.

З другого берега річки долинули дзвін гонга й тріщання хлопавок. Там, недалеко від них, велике місто дрижало від страху, а смерть, нагла й безжальна, проносилася його звивистими вуличками. А Воддінгтон почав говорити про Лондон. Він згадав театри – знав, що там нині ставлять, і розповів, які спектаклі бачив, коли останнього разу приїжджав додому у відпустку. Він сміявся, згадуючи жарти низькопробного коміка, й захоплювався красою зірки одного водевілю. Він з явним задоволенням похвалився, що його кузен одружився з однією з найзнаменитіших зірок. Воддінгтон якось у них обідав і отримав від неї в подарунок фотографію – покаже їм, коли вони прийдуть до нього на вечерю в управління.

Волтер дивився на гостя холодно й іронічно, але було видно, що той його розважав, тож він намагався продемонструвати хоч якесь зацікавлення темами, що про них, як чудово знала Кітті, нічого не знав. Його вуст не полишала легка усмішка. Але Кітті, сама не знаючи чому, трепетала. У будинку померлого місіонера, поруч охопленого моровицею міста вони здавалися безмірно відірваними від світу. Троє самотніх людей, чужих одне одному.

Вечеря закінчилася, вона встала з-за столу.

– Ви не проти, якщо я побажаю вам доброї ночі? Я піду спати.

– Мені вже час іти, напевно, лікар теж хоче лягти спати, – відповів Воддінгтон. – Завтра ми маємо вийти раненько.

Він потиснув Кітті руку. На ногах він тримався досить твердо, але його очі помітно блищали.

– Я зайду по вас, – сказав він Волтерові, – і поведу в магістрат, а тоді до полковника Ю, а потім підемо в монастир. Так, нудьгувати вам тут точно не доведеться.

Вночі її мучили дивні сни. Її наче несли в паланкіні, вона відчувала, як її хитало туди-сюди, доки носії ступали широкою ходою. Вони заходили в міста, великі й похмурі, де натовпи збиралися, щоб подивитися на неї. Вулиці були вузькі та звивисті, й у відкритих ятках з дивними товарами все завмирало, доки її несли, й ті, що купували, й ті, що продавали, зупинялися. А тоді вона підійшла до пам’ятної арки, і її вигадливі обриси раптом наче ожили, стали схожі на руки якогось індуїстського бога, що ними махав, а коли її проносили під аркою, пролунав відголосок глумливого сміху. Але потім їй назустріч вийшов Чарлі Таунсенд, узяв її на руки, піднімаючи з паланкіна, і сказав, що все це була велика помилка, що він не хотів так із нею повестися, що він її любить і не може без неї жити. Вона відчула його поцілунки на губах і заплакала від радості, питаючи, чому він був такий жорстокий, але, хоч і питала, вона знала, що це не має значення. А тоді пролунав хрипкий, різкий крик, і їх розлучили, а між ними, мовчки кваплячись, пройшли кулі в синьому вбранні, і вони несли труну.

Вона прокинулася в холодному поту.

Їхній будинок стояв посеред крутого схилу, і з вікна їй було видно вузьку річку внизу, а за нею – місто. Зоря тільки зійшла, і з річки піднімався білий туман, окутуючи джонки, що стояли пришвартовані близько одна до одної, наче горошини в стручку. Сотні джонок, беззвучних, таємничих у тому примарному світлі. Їхні веслярі наче потрапили під якісь чари, бо здавалося, що не сон, а щось дивне й жахливе зробило їх такими непорушними й безмовними.

Ранок розгорявся, і сонце торкнулося туману, так що він засвітився білим, наче тінь снігу на напівзгаслій зірці. Хоч на річці вже було світло й око розрізняло обриси скупчених джонок і густий ліс їхніх щогл, попереду піднімалася непроникна сяйлива стіна. Але раптом із білої хмари вималювалася висока, похмура, масивна фортеця. Здавалося, вона показалася не просто осяяна викривальним сонцем, а швидше виринула з порожнечі, мов з-під чарівної палички. Вона вивищувалася над річкою, наче цитадель жорстокого й варварського народу. Але маг, який її будував, працював швидко, тож тепер фортецю збоку увінчувала розфарбована стіна; за мить із туману виринуло гроно зелених і жовтих дахів, де-не-де помережане сонцевими променями. Вони здавалися величезними й ніяк не складалися у візерунок; якщо їх і об’єднував якийсь узор, то був він мінливий та химерний, але неймовірно багатоликий. Це вже була не фортеця, не собор, а чарівний палац якогось правителя богів, куди не дозволено ступати людям. Таким повітряним, фантастичним і невагомим не могло бути творіння рук людських – його породила мрія.

Сльози котилися по обличчю Кітті, й вона дивилася, приклавши руки до грудей, розтуливши губи, ледве дихаючи. Вона ще ніколи не відчувала такої легкості на серці. Здавалося, що її тіло, наче оболонка, лежить біля її ніг, а сама вона обернулася на чистий дух. Вона споглядала Красу, вбирала її всім єством, як вірянин заживає проскурку, що є тіло Господнє.

Волтер ішов з дому рано, на другий сніданок приходив лише на півгодини й повертався аж перед самою вечерею, тож Кітті майже повсякчас була на самоті. Кілька днів вона взагалі не виходила з дому. Стояла задуха, й вона переважно лежала на шезлонгу біля відчиненого вікна, намагаючись читати. Яскраве денне світло позбавило чарівний палац його загадковості, й тепер він був лише храмом на міській стіні, кричуще яскравим та облупленим, але, оскільки одного разу він здався їй таким неземним, вже більше ніколи не був для неї буденним; і часто на світанку, чи на заході сонця, чи знову вночі їй відкривався відголосок тієї краси. Те, що здалося їй неприступною фортецею, насправді виявилося міською стіною, й на цій масивній темній стіні вона подовгу зупиняла погляд. За її зубцями лежало місто в смертельних обіймах моровиці.

Вона дещо знала про те, які там стаються жахіття, не від Волтера, який, коли вона його розпитувала (бо інакше він з нею майже не розмовляв), відповідав весело й безжурно, від чого її пробирало морозом, а від Воддінгтона й ами. Щодня вмирало близько сотні людей; хворі здебільшого не одужували; з покинутих храмів повиносили статуї богів і порозставляли на вулицях; їм приносили дари й робили для них пожертви, але це не спинило моровиці. Люди мерли так швидко, що їх заледве встигали ховати. У деяких будинках вимирали цілі сім’ї, й нікому було проводити похоронні обряди. Полковник, що керував гарнізоном, був чоловік владний і рішучий, і тільки завдяки цьому в місті не почалися грабунки й підпали. Він примушував своїх солдатів хоронити померлих, бо більше не було кому, і власноруч застрелив офіцера, який відмовився заходити в дім, де колись жили хворі.

Іноді Кітті ставало так страшно, що в неї обривалося серце і її всю трусило. Легко сказати, що ризик невеликий, коли вживати необхідних запобіжних заходів, – її охоплювала паніка. Вона обдумувала божевільні шляхи втечі. Вона була готова тікати сама-одна, в чому стояла, без нічого, аби тільки вирватися, вибратися звідти й дістатися до якого-небудь безпечного місця. Вона зважувала віддатися на милість Воддінгтона, розповісти йому все й благати допомогти їй повернутися в Гонконг. Якщо вона упаде на коліна перед чоловіком й визнає, що налякана, хай навіть він її ненавидить, та мусить мати хоч трохи людського співчуття, щоб змилосердитися над нею.

Про це не може бути й мови. Якщо вона втече, то куди? Не до матері, та дуже чітко дасть їй зрозуміти, що, видавши заміж, розраховувала її позбутися, та Кітті й не хотілося їхати до матері. Їй хотілося до Чарлі, але Чарлі вона не потрібна. Ясно, що він сказав би, якщо б вона раптом перед ним з’явилася. Вона наче бачила його похмуре обличчя й різкість, приховану чарівною усмішкою. Кітті стиснула кулаки. Вона все віддала б за можливість принизити його так, як принизив її він. Іноді її охоплювала така лють, що вона шкодувала, що не дала Волтерові розлучитися – хай її життя було б зруйноване, але вона зруйнувала б і його. Згадуючи деякі його фрази, вона аж паленіла від сорому.