– Оце так ви пильнуєте тиші й спокою? – запитала абатиса, всміхаючись.

– Ми гралися, матінко. Вони захопилися. Це моя провина, я їх збаламутила.

Абатиса ступила вперед, і, як завжди, її оточили діти. Вона клала долоні на їхні маленькі плечі, грайливо смикала їх за жовті вушка. Вона подивилася на Кітті довгим ласкавим поглядом. Кітті розчервонілася, засапалася. Її імлисті очі блищали, а гарне волосся від біганини й сміху мило розтріпалося.

– Que vous êtes belle, ma chère enfant,[29] – сказала абатиса. – Дивишся на вас, і серце радіє. Не дивно, що ці діти вас обожнюють.

Кітті запаленіла, і, неясно чому, раптом їй на очі навернулися сльози. Вона затулила лице долонями.

– Ох, матінко, ви мене засоромлюєте.

– Що ви, дурниці. Краса – це теж дарунок від Бога, один із найрідкісніших і найцінніших. Ті, хто його удостоєні, мають бути вдячні за це, а ті, хто ні, – за те, що ним удостоєні інші нам на радість.

Абатиса знову всміхнулася і, наче дитину, ласкаво погладила Кітті по щоці.

Відколи почала роботу в монастирі, Кітті стала менше бачитися з Воддінгтоном. Двічі або тричі він зустрічав її біля берега річки й вони разом піднімалися на пагорб. Він приходив пригоститися віскі з содовою, але рідко залишався на вечерю. Однак якоїсь неділі він запросив Кітті й Волтера взяти з собою обід і в паланкінах поїхати до буддійського монастиря. Монастир стояв за десять миль від міста й колись був місцем для прощі. Абатиса, наполягаючи, щоб Кітті мала хоч один вихідний, не дозволила їй працювати в неділю, а Волтер, звісно, був, як завжди, зайнятий.

Щоб встигнути прибути на місце, перш ніж настане спека, вони вирушили дуже рано. Їх несли у паланкінах по вузькій дорозі між рисових полів. Коли-не-коли вони проходили повз упоряджені сільські будиночки, що затишно ховалися в бамбукових заростях. Кітті насолоджувалася безділлям; після міської задухи було приємно опинитися на природі. Вони підійшли до монастиря – кількох окремішніх будівель на березі річки, приємно затінених деревами. Усміхнені монахи провели їх через дворики, якось по-урочистому порожні, і показали храми, в яких стояли боги зі скривленими лицями. На вівтарі сидів Будда – відчужений, сумний, задуманий, з ледь вловимою усмішкою на вустах. У всьому була помітна занедбаність; пишнота була низькопробна й зруйнована; боги – запилюжені, а віра, що їх породила, – на порозі смерті. Здавалося, монахи там залишалися з милості, наче чекали на дозвіл кинути все й піти; в усмішці настоятеля, при всій його бездоганній поштивості, світилася іронія покірності. Якогось дня ці монахи підуть, покинувши ці тінисті зарості, і будівлі без догляду стануть руйнуватися під натиском лютих бур, в облозі невтомної природи. Виткі пагони обкрутяться навколо мертвих статуй, а у дворах виростуть дерева. І тоді вже не боги тут мешкатимуть, а злі духи темряви.

Вони сиділи на сходах маленької пагоди[30] (чотири лаковані колони й високий черепичний дах, над яким – великий бронзовий дзвін) і дивилися на річку, що ліниво зміїлася в бік охопленого моровицею міста. Їм звідти було видно його зубчасті мури. Спека нависла над ним, наче похоронне покривало. Але річка хоч і текла так повільно, та все ж перебувала в русі й сповнювала серце сумним почуттям тлінності життя. Все минає, і який слід лишає по собі? Кітті здавалося, що всі вони, всі люди на землі, наче ті краплі води в річці, що так близько одна до одної і все ж так далеко, пливуть безіменним потоком уперед, до моря. Коли все так швидко минає й ніщо не має великого значення, шкода, що люди, надаючи дрібницям абсурдної важливості, позбавляють щастя себе та інших.

– Ви бували в Гаррінгтон-Гарденсі? – запитала Кітті Воддінгтона з усмішкою в гарних очах.

– Ні. А що?

– Нічого, просто звідси туди далеко. Це там живуть мої батьки.

– Думаєте поїхати додому?

– Ні.

– Напевно, вам доведеться поїхати звідси за кілька місяців. Епідемія наче спадає, а з настанням холоду має взагалі припинитися.

– Мені буде мало не шкода їхати.

На якусь мить вона замислилась про майбутнє. Вона не знала, які у Волтера плани. Він їй нічого не розказував. Він був холодний, чемний, мовчазний і незбагненний. Дві маленькі крапельки в тій річці, що тихо пливли в бік невідомості, дві маленькі крапельки, кожна з них така особлива, але для стороннього вони нерозрізненні в потоці води.

– Пильнуйте, щоб монахині не почали вас навертати до своєї віри, – мовив Воддінгтон, лукаво всміхаючись.

– Їм своїх клопотів вистачає. Та вони цим і не переймаються. Вони такі приязні й добрі, але – не знаю, як це пояснити, – між мною й ними стоїть стіна. Я не знаю чому. Наче вони знають якусь таємницю, що докорінно змінила їхні життя, а я цієї таємниці не достойна. Це не віра, це щось глибше й… значущіше: вони живуть в інакшому світі й ми завжди будемо для них сторонніми. Щодня, коли за мною зачиняються двері монастиря, я відчуваю, що перестаю для них існувати.

– Я так розумію, це зачіпає ваше самолюбство, – відповів він насмішкувато.

– Моє самолюбство… – Кітті стенула плечами. А тоді, знову всміхаючись, ліниво до нього обернулася. – Чому ви мені ніколи не розповідали, що живете з маньчжурською принцесою?

– Що ці старі пліткарки вам нарозповідали? Я певний, що їм гріх обговорювати особисті справи працівників митниці.

– Чому ви так гостро реагуєте?

Воддінгтон відвів погляд вниз, а тоді вбік, через що здався присоромленим. Він злегка знизав плечима.

– Я цим не ділюся. Навряд чи це поліпшить мої шанси на службове підвищення.

– Ви дуже до неї прихильні?

Тепер він підвів погляд, і його негарне маленьке обличчя стало схоже на лице неслухняного школярика.

– Вона заради мене покинула все: батьківщину, сім’ю, безпеку та самоповагу. Вже минуло чимало років, відколи вона пустила все на вітер, щоб бути зі мною. Я відсилав її геть двічі або тричі, але вона завжди поверталася. Я тікав від неї сам, але вона завжди мене знаходила. А тепер я кинув цю безнадійну справу. Мабуть, бути мені з нею до самого скону.

– Напевно, вона таки кохає вас до нестями.

– Досить дивне це відчуття, знаєте, – відповів він, збентежено морщачи лоба. – Я не маю жодного сумніву, що, якби покинув її по-справжньому, вона точно наклала б на себе руки. Не через злобу в мій бік, а від безвиході, бо вона не хоче без мене жити. І це розуміння викликає в мені цікаве відчуття. Такі речі не можуть нічого не важити.

– Але ж важливо саме кохати, а не бути коханим. Людина не має вдячності до того, хто її кохає, – якщо почуття не взаємне, то це швидше тягар.

– Я не знаю, як це – кохати й бути коханим, – відповів він. – Мій досвід лише односторонній.

– Вона й справді принцеса з імператорської родини?

– Ні, це романтичні вигадки монахинь. Вона з однієї дуже знатної маньчжурської сім’ї, але вони, звісно, розорилися в революцію. Та однаково вона дуже поважна пані.

Він сказав це з гордістю, і в очах Кітті загорілася усмішка.

– То що, ви збираєтеся залишатися тут усе життя?

– У Китаї? Так. Що вона робитиме деінде? Коли вийду на пенсію, я куплю маленький будиночок у Пекіні й проведу решту своїх днів там.

– У вас є діти?

– Ні.

Вона зацікавлено на нього глянула. Дивно, що цей маленький голомозий чоловічок із обличчям, як у мавпочки, викликав у чужоземки таку несамовиту пристрасть. Їй було важко сказати, чому те, як він про неї розповідав, попри його недбалість і деяку непоштивість, створювало у Кітті таке сильне враження про глибоку й незвичайну відданість тієї жінки. Її це трохи бентежило.

– І справді звідси далеко до Гаррінгтон-Гарденса, – усміхнулася вона.

– Чому ви це сказали?

– Я нічого не розумію. Життя таке дивне. У мене відчуття, наче я все життя прожила біля качиного ставка й раптом побачила море. Мене це трохи лякає, але й сповнює захватом. Мені не хочеться померти, мені хочеться жити. Я починаю відчувати в собі якусь нову сміливість. Я почуваюся, як той старий моряк, що вирушає на пошуки невідомих морів. Напевно, це моя душа прагне незвіданого.