Воддінгтон задумано на неї глянув. Вона ж невидющими очима дивилася на гладеньку поверхню річки. Двоє маленьких крапельок, які тихо, тихо пливли в бік темного, безмежного моря.

– Можна мені познайомитися з вашою маньчжурською пані? – запитала Кітті, раптом підвівши голову.

– Вона й слова англійською не знає.

– Ви були до мене дуже добрі й багато для мене зробили, може, я б зуміла без слів їй виразити своє дружнє ставлення до неї.

– Якось я по вас заїду й вона пригостить вас горнятком жасминового чаю.

Кітті не стала йому казати, що історія про чужоземне кохання спочатку дивним чином припала їй до душі й маньчжурська принцеса стала для неї символом того, що туманно, але наполегливо її манило. Наче вона якимось таємничим чином належала до містичної землі духа.

Але через день чи два Кітті спіткало непередбачене відкриття.

Вона, як завжди, прийшла до монастиря й передусім пішла простежити, щоб діти були вмиті й одягнені. А що монахині були глибоко переконані, що нічне повітря шкідливе, то атмосфера в дитячій була несвіжа, сперта. Після ранкової свіжості Кітті це завжди трохи докучало, тож вона кидалася відчиняти ті вікна, які можна було відчинити. Але того дня їй раптом стало млосно, в голові запаморочилося й вона стала біля вікна, намагаючись опанувати себе. Так погано їй ще не бувало. Вона не змогла стримати нудоту й виблювала. Вона скрикнула й налякала дітей, до неї підбігла старша дівчинка, яка їй допомагала, і, побачивши, що Кітті зблідла й дрижить, зі скриком стала як укопана. Холера! Думка зблиснула перед Кітті, і їй здалося, що по неї прийшла смерть. Її охопив страх, якусь мить вона боролася з мороком, що наче розлився її жилами; а тоді в муках провалилася в темряву.

Розплющивши очі, Кітті спочатку не збагнула, де це вона. Наче лежала на підлозі, але, трохи поворухнувши головою, відчула під нею подушку. Вона не могла згадати, звідки та взялася. Абатиса стояла на колінах поруч, тримаючи біля її носа нюхальні солі, а сестра Сен-Жозеф дивилася на неї. Аж тут вона згадала. Холера! Вона побачила жах на обличчях монахинь. Сестра Сен-Жозеф здавалася величезною, а її обриси – розмитими. Кітті знову охопив страх.

– Ох, матінко, матінко, – схлипувала вона. – Я помираю? Я не хочу помирати.

– Нічого ви не помираєте, – відповіла абатиса.

Вона була досить спокійна, в її очах навіть світилася радість.

– Але ж це холера. Де Волтер? По нього послали? Ох, матінко, матінко.

І вона розплакалася. Абатиса простягнула їй руку, й Кітті схопилася за неї так, наче трималася за саме життя.

– Годі, годі, дитя моє, будьте розважливі. Ніяка це не холера, й близько нічого такого.

– Де Волтер?

– Лікар Фейн надто зайнятий, щоб його турбувати. За п’ять хвилин з вами все стане гаразд.

Кітті глянула на неї пильним, стривоженим поглядом. Чому абатиса така спокійна? Це жорстоко.

– Полежіть тихенько ще хвилинку, – сказала абатиса. – Немає чого тривожитися.

У Кітті шалено стукотіло серце. Вона так звикла до думки про холеру, що перестала боятися за себе. Ох, яка вона дурепа! Її точно чекає близька смерть. Вона злякалася. Дівчата принесли низьке плетене крісло й поставили його біля вікна.

– Ну ж бо, піднімімо вас, – сказала абатиса. – Вам буде зручніше на шезлонгу. Ви встоїте на ногах?

Вона взяла Кітті під пахви, а сестра Сен-Жозеф допомогла їй підвестися. Кітті знеможено опустилася в крісло.

– Краще зачинити вікно, – сказала сестра Сен-Жозеф. – Ранкове повітря погано на неї вплине.

– Ні, ні, – запротестувала Кітті. – Будь ласка, не зачиняйте.

Синє небо у вікні додало їй впевненості. Її ще трусило, але почувалася вона вже ліпше. Якусь мить обидві монахині мовчки дивилися на неї, а тоді сестра Сен-Жозеф сказала абатисі щось, чого Кітті не зрозуміла. А тоді абатиса сіла на краєчок крісла й узяла її за руку.

– Послухайте, ma chère enfant…

Вона поставила їй кілька запитань, і Кітті відповіла, не знаючи, що вони означали. У неї так тремтіли губи, що вона заледве вимовляла слова.

– Немає жодного сумніву, – сказала сестра Сен-Жозеф. – Мене в таких справах не обманеш.

Вона засміялась, і в її сміхові Кітті розчула радісне схвилювання та чуйність. Абатиса, все ще тримаючи Кітті за руку, всміхнулася їй ласкаво.

– Сестра Сен-Жозеф має більше досвіду в таких речах, ніж я, дитя моє, і вона відразу сказала, що з вами. Вочевидь, вона мала слушність.

– Що ви маєте на увазі? – стривожено запитала Кітті.

– Це досить очевидно. Хіба вам на думку не спадала така можливість? Ви носите дитину, моя люба.

Кітті здригнулася всім тілом і спустила ноги на землю, наче готова підстрибнути.

– Не вставайте, не вставайте, – мовила абатиса.

Кітті відчула, як густо запаленіла, й приклала руки до грудей.

– Це неможливо. Це неправда.

– Qu’est-ce qu’elle dit?[31] – запитала сестра Сен-Жозеф.

Абатиса переклала. На широкому, простому, рожевощокому обличчі сестри Сен-Жозеф сяяла широка усмішка.

– Ніякої помилки бути не може. Я даю вам слово честі.

– Як довго ви заміжня, дитя моє? – запитала абатиса. – Ну ось, у дружини мого брата за такий самий час уже було двоє дітей.

Кітті відкинулася на спинку крісла. В її серці була смерть.

– Мені так соромно, – прошепотіла вона.

– Соромно, що у вас буде дитина? Чому, це ж так природно?

– Quelle joie pour le docteur,[32] – додала сестра Сен-Жозеф.

– Так, подумайте, як зрадіє ваш чоловік. Він стрибатиме з радощів. Бачили б ви його з немовлятами, в нього такий вираз обличчя, коли він з ними грається, – відразу видно, який він буде радий стати батьком.

Якийсь час Кітті мовчала. Монахині дивилися на неї з лагідною допитливістю, абатиса гладила її руку.

– Дивно, що я раніше не здогадалася, – сказала Кітті трохи згодом. – Що ж, я рада, що це не холера. Мені вже набагато краще. Повернуся до роботи.

– Не сьогодні, дитя моє любе. Ви пережили потрясіння, краще йдіть додому й відпочиньте.

– Ні, ні, я воліла б залишитися й працювати.

– Я наполягаю. Що сказав би наш дорогесенький лікар, якби я дозволила вам бути такою нерозсудливою? Приходьте завтра, якщо хочете, або післязавтра, але сьогодні вам потрібен спокій. Я пошлю по паланкін. Приставити до вас одну з наших старших дівчаток?

– Ні, ні, я впораюся сама.

Кітті лежала на ліжку, віконниці були зачинені. Минув обід, слуги спали. Через те, що цього ранку дізналася (і тепер була певна, що це правда), вона заціпеніла. Відколи повернулася додому, Кітті намагалася думати, але її голова була порожня, й вона не могла зібрати думки докупи. Раптом почулися кроки – ішов хтось взутий, значиться, не один зі служок. З поганим передчуттям вона зрозуміла, що це може бути тільки її чоловік. Він зайшов у вітальню й погукав її. Вона не відповіла. За якусь хвилю пролунав стукіт у її двері.

– Так?

– Можна увійти?

Кітті підвелася з ліжка й накинула халата.

– Так.

Він увійшов. Вона була рада, що її лице затіняли зачинені віконниці.

– Сподіваюся, я тебе не розбудив. Я постукав дуже, дуже тихенько.

– Я не спала.

Він підійшов до вікна й прочинив віконницю. Потік теплого світла полився в кімнату.

– Що сталося? – запитала вона. – Чому ти так рано повернувся?

– Монахині сказали, що тобі стало зле. Я подумав, що мені варто приїхати й дізнатися, в чому річ.

Нею прокотилася хвиля гніву.

– І що б ти сказав, якби це була холера?

– Якби це була холера, ти точно не змогла б зранку повернутися додому.

Вона підійшла до туалетного столика й стала розчісувати своє коротке волосся. Їй хотілося виграти час. А тоді, сівши, вона запалила сигарету.

– Мені зранку стало зле, й абатиса вирішила, що мені буде ліпше повернутися. Але зі мною вже все гаразд. Завтра я поїду туди як завжди.