— Вікторе! Вікторе! — закричав Льоня. — Стій! Зажди!

Але Віктор був уже далеко. Напевно, він чув Льонин голос, та не схотів зупинятися. Бо ось він озирнувся, махнув недбало рукою і знову побіг. І чомусь стало темнішати. Чи то так у Криму рано починає сутеніти? Колись батько говорив про це… Він казав, що в Криму не сутеніє, а одразу починається майже ніч…

— Стій! Вікторе! Стій! — закричав іще Льоня. — Я хочу тобі сказати, щоб ти не вимагав від мене цього! Я не зрадник!..

— Що з тобою, мій рідний? — почув він стурбований голос матері. — Чого це ти кричиш уві сні? Чи не захворів часом?

Вона схилилася над ліжком і поклала руку йому на лоб: перевіряє, чи немає в нього температури.

Значить, закінчився талон па п’ятнадцять хвилин, виписаний Льонею. Він знову опинився вдома, але забувся уві сні і все ще кричав, намагаючись спинити Віктора Сумського.

— Ні, температури немає, — заспокоєно сказала мати. — Мабуть, тобі щось приснилося?

Льоня кивнув головою: краще було визнати це, ніж розповідати, що сталося з ним насправді.

— Нервовий ти став який, — додала ще мати. — Ну, спи, спи!

Проте Льоня ще довго перевертався з боку на бік ї ніяк не міг заснути. Все мішалося в голові, але в тій мішанині дедалі виразніше виникали все ті ж думки про вчинки й наслідки, вчинки й наслідки… так говорив батько в останній розмові… і так само говорила Тамара… коли б після вчинків одразу йшли і наслідки… що б тоді було?..

Здавалося, що Льоня починав розуміти по-справжньому те, чого він раніше не розумів.

присвячений сумнівам і роздумам Льоні Куценка, який так і не знає, що відповісти Вікторові Сумському на його пропозицію зірвати контрольну, і тому вирішує дізнатися, зрештою, в чому була його провина в таборі.

Ранок був чудовий — сонячний і ясний. Коли б не всі ті події, що розгорталися навколо Льоні і в сучасному, і в майбутньому, яке таким дивовижним способом наблизилося до нього, — він, безумовно, кудись би пішов.

Але сьогодні зранку хлопець почував себе иригніченим і розгубленим. Насамперед, у школі на нього чекатиме Віктор Сумський з своїм нюхальним тютюном… Вперше за весь час свого знайомства з ним Льоня дуже пошкодував, що брав участь в інших його витівках: хто-зна, може й справді батько мав рацію, докоряючи Льоні за приятелювання з ним. Втім, всі оті штуки й пустощі були не схожі на те, що Віктор затівав сьогодні. Що ж робити, що робити тепер?..

Сівши за стіл і удаючи, що старанно повторює вчорашні уроки, Льоня гарячково міркував.

Події останніх днів, раніше незрозумілі, він починав тепер уявляти собі, знаходити між ними зв’язок. Правда, лишалося ще кілька дрібниць, але про них можна було й не згадувати.

Цей поганий вчинок, за який йому докоряла Тамара, вчинок, що його розглядала рада загону в таборі, мабуть, і був тим, на який підмовляв Льоню Віктор. Високий, веселий Володя, що виступав на раді, мав рацію: якщо трапилася та божевільна вихватка з пожежним краном, яку хотів зробити Віктор Сумський, то це, безперечно, було диким хуліганством. Але ж Льоня зовсім не бажав цього зробити! І він, до речі, нічого ще не зробив і не зробить, хоч би як напосідав Віктор.

І все ж таки це, очевидно, сталося…

Думки плуталися. Льоня ніяк не міг розібратися в тому, що мало статися і що сталося. Якщо він не зробить того вчинку, якщо не дозволить Вікторові налякати вночі дівчат, — тоді ж не буде й ради загону. Втім, вона була!..

Значить, він таки зробив так, як наполягав Віктор. Зробив поза своєю волею, чи що?.. Тут нічого не можна було втямити.

Ну гаразд. А хіба те, що вигадав Віктор Сумський в школі, оця витівка з нюхальним тютюном, — хіба це не було таким самим хуліганством? Безумовно, було. І наслідки з цього обов’язково мусили бути поганими, хоч як не міркуй. Значить, брати участь у цьому також не слід. Сумнівів тут немає, в цьому Льоня і раніше був певний. А як же йому бути?..

“Зрадник… боягуз… зрадник… боягуз!” — здавалося, ще лунало у вухах Льоні те, що говорив розлютований Віктор. Ні, ні, Льоня не зрадник і не боягуз!

Він ніколи не виказував товаришів. Він і сам не відмовлявся брати участь у різних справах. Проте раніше це виходило якось не так. А тепер він просто не хоче бути причетним до того, що здається йому відвертим хуліганством! Хіба це значить бути боягузом? А якщо він навіть і перешкодить якось Вікторові зробити те, що той задумав, — хіба це також буде зрадою?..

А може і буде… бо ж Віктор йому про все розповів, довірився, як другові.

Льоня шукав відповіді і не міг знайти її. Тим більше, такої вичерпної, ясної відповіді, після якої він добре знав би, що йому слід робити, як вчинити, щоб усе було гаразд з погляду справжніх товариських законів. І порадитися не було з ким…

Похмурий, зосереджений, він зібрав книжки й зошити і пішов до школи. Хоч би по дорозі щось придумати! Адже буває, кажуть, таке, що людині раптом щось несподівано приходить в голову, наче вона помітила те, чого раніше не помічала, — і зразу все стає ясним, чітким. Наприклад, у книжках таке час від часу трапляється: Льоня не раз помічав це.

Але, мабуть, то буває тільки тоді, коли письменник хоче допомогти своєму героєві щось негайно вирішити. Ось заплутає його так, що той цілком неспроможний щось сам зробити, І тоді допомагає героєві викараскатися із важкого становища. Але ж тоді все це не герой вирішує, а сам письменник… Йому, звісно, добре, на те він і письменник! А тут — нічого не вимудруєш, хоч помри!..

Школа зустріла Льоню звичним гомоном, азартною грою в сніжки. Одна сніжка, немов випадково, потрапила в груди Льоні, що похмуро проходив повз граючих. Хтось розсміявся, а один з учнів тихенько, але так, щоб його добре розчули, мовив:

— Ну, тримайсь! Льоню Куценка зачепили! Ось він зараз так дасть, що тільки держись!

Але Льоня пройшов далі, навіть не озирнувшися, наче й не помітив сніжки. Глибоко задуманий, він ні на що не звертав уваги. Що робити? Як виплутатися з того становища, в яке він мимоволі потрапив?..

Льоня підходив уже до класу, коли раптом його серце затіпалося в грудях і немов обірвалося. Коридором йшов Віктор Сумський! Його волосся було, як і завжди, скуйовджене, на обличчі був такий вираз, наче він рішуче незадоволений всім навколишнім. Він щось насвистував собі під ніс.

Побачивши Льоню, Віктор значуще підморгнув йому.

— Ну як? — спитав він за звичкою дуже таємничо. — Надумав? Хо-хо, та в мене, правду кажучи, і сумніву не було. Щоб отакий хлопець, як ти, і раптом злякався? Ні, сказав я собі, то в нього просто був поганий настрій. Оце й усе. А я приніс те, що ми вирішили!

І, глянувши на всі боки, він ляснув себе по здутій кишені куртки. Очі його хитро блиснули:

— Тільки поспішати не варт, — зауважив він. — Адже геометрія у нас сьогодні на третьому уроці. Значить, зробимо нашу справу під час великої перерви. Будь напоготові, Куценку!

Льоня щойно розкрив рота, щоб сказати, що він усе одно не братиме участі в цій “справі”, як Віктор уже побіг далі.

— Вікторе! Вікторе! — гукнув Льоня.

Але саме в цей момент задзеленчав дзвоник. Починалися заняття. Розмову, хоч яка вона була важлива для Льоні, доводилося відкласти.

Мишко Розумієнко здивовано поглядав на Льоню: адже хлопець сперся ліктями на парту, поклав голову на руки і весь час дивився на дошку. А може й не на дошку, а кудись ще, у невідому далечінь?.. Здавалося, він був украй заполонений якоюсь невідчепною думкою. Якою саме? Але в нього не можна було нічого довідатися, бо коли Мишко, зацікавлений, звернувся до нього, то Льоня, мабуть, не почув його запитання.

Це був урок географії. Нічого, отже, не було дивного і в тому, що вчитель Петро Олександрович також помітив відсутній, замріяний погляд Льоні і викликав його до дошки: