— Невже ж на тебе, Куценку, не вплинув минулий випадок? Сидиш, я бачу, і гав ловиш! Напевно, ти й зараз зайнятий чимсь зовсім іншим, ніж наша географія. Ану, відповідай мені урок!

Льоня вийшов до дошки. Правду сказати, його зараз мало цікавило те, як саме він відповість. Зрештою, що таке двійка з географії? Ніщо, принаймні в порівнянні з тими думками, які не давали йому спокою. Хіба в тій двійці справа?.. Через дві години буде велика перерва, Віктор Сумський вимагатиме, щоб він взяв участь у цій проклятій справі, інакше він, Віктор, розкаже всім, що Льоня боягуз і взагалі… А ще ж лишається історія з пожежним краном, з якої теж треба знайти якийсь вихід…

Але все ж таки урок Льоня знав добре. Він відповів без єдиної помилки, легко й вільно, навіть не задумуючись. Петро Олександрович задоволено слухав його і нарешті сказав:

— Прекрасно, Куценку! Поставлю я тобі ще одне запитання з минулого уроку. І коли ти на нього так само відповіси, ми зразу ж таки остаточно ліквідуємо наше з тобою попереднє непорозуміння. Згода?

Льоня кивнув головою: хай буде так, зрештою — йому байдуже. Що там ті запитання Петра Олександровича, якщо інші, важливіші, так і лишаються нерозв’язаними?

— Ану, скажи нам, які річки беруть початок на Гімалаях та в Тибеті?

Льоня на мить задумався, проте одразу ж таки твердо й чітко відповів на запитання.

— Можеш іти на місце, Куценку. Раджу тобі й надалі так відповідати і бути уважним. Адже ти можеш бути таким, я певен цього, — сказав з задоволенням Петро Олександрович.

Рука його вивела в журналі красиву п’ятірку.

До самого кінця уроку Льоня сидів нерухомо. Але Петро Олександрович помилявся, коли вважав, що Льоня уважно слухав його пояснення. Думки хлопця були далеко — на березі теплого синього моря, в піонерському таборі. І поступово в тих думках вимальовувалося рішення, рішуче й незаперечне:

“Я не знаю, як бути з Віктором Сумським і з його витівкою в школі. Я розгубився. Отож, треба дізнатися, що трапилося з другою витівкою Віктора там, у таборі. Адже там це все одно вже було, і нічого з тим не вдієш. Коли я довідаюся про все, що сталося там, і як воно вийшло, і як мені довелося робити, — тоді, напевно, я й тут знайду вихід!”

Задзеленчав дзвоник. Перерва! Можна виписати талон і опинитися в піонерському таборі. І враз тривожна думка промайнула в голові.

“А що коли ощадкаса часу дасть мені за своєю звичкою зовсім не потрібні п’ятнадцять хвилин, а цілком інші? Я ж тоді ні про що не дізнаюся. А, все одно! Буду виписувати талони один за одним, доки не натраплю на те, що мені потрібно!”

І, щоб не гаяти даремно часу, Льоня виписав чек аж на двадцять хвилин. Спинившися біля вікна в коридорі, він підсунув чек-талон під свій ручний годинник.

Одразу навколо нього потемнішало, за вікном зникло яскраве денне світло, що відбивалося від сніжної ковдри, яка вкривала землю. Саме вікно прочинилося, і звідти повіяв теплий вітерець.

Але Льоня не здивувався ані на мить. Хіба ж він не знав, що опиниться в таборі?

Втім, що мусило трапитися з ним сьогодні? Яку несподіванку приготує для нього ощадна каса часу?..

Цього Льоня, звісно, не знав!

дуже багатий на захоплюючі події в піонерському таборі, під час яких Льоня Куценко і справді змушений відповідати за те, чого він і в думці не мав зробити.

Проте міркувати довго не довелося. З-за вікна долинув тихий голос Віри Петрівни, тієї приємної, веселої жінки в білому халаті, що зустріла Льоню в таборі:

— Куценку, а чого це ти стоїш біля вікна? Спати час, спати! Дивись, всі вже сплять, а ти наче про щось мрієш,

Льоня озирнувся: справді, в його палаті всі вже лежали в ліжках. Дехто навіть, напевно, солодко спав. Дійсно, чого це він стоїть біля вікна?

Навшпиньки підійшовши до ліжка, Льоня сів і нахилився, щоб зняти сандалії. Ніщо не порушувало нічної тиші. Десь у далині рівно шуміло море, зітхаючи раз у раз, хвилі з розміреним плюскотом розбивалися об берег.

— Клац! — раптом пролунало за вікном. Льоня здригнувся. О, він добре знав цей звук!

— Клац! — пролунало знову, ще голосніше.

То був Віктор Сумський! Він таки викликає його! Що ж робити? Удати, наче спиш?..

Але Льоня не встиг гулькнути в ліжко, як у вікні показалася голова Віктора Сумського. Він зазирнув у палату, знайшов очима Льоню і підморгнув йому. А потім ще й поманив пальцем, наче йому, Вікторові, належало виключне право розпоряджатися часом Льоні.

Хлопець все ще сидів на ліжку, немов боячись поворухнутися. Віктор мовчки дивився на нього. Втім, ось його губи щось виразно прошепотіли.

— Боягуз! Зрадник! — скоріше догадався, ніж почув Льоня.

Ах, так? Ні, він не боягуз і не зрадник! Він вийде! Вийде, щоб просто довести це Вікторові! Але робити, звісно, нічого не буде. Недарма він весь час міркував про витівку Віктора і остаточно вирішив не брати в ній участі. Більше того, він спинить Віктора і не дозволить йому здійснити ганебний задум.

Скуйовджена голова у вікні задоволено спостерігала, як Льоня швидко нахилився, застібнув сандалії, обережно пробрався між ліжками товаришів, щоб не розбудити когось, і вислизнув з палати. Тоді Віктор і собі зіскочив з виступу на стіні, на якому стояв, і пішов до вхідних дверей.

За півхвилини Льоня вибіг до нього. Він схопив Віктора за руку, подивився йому прямо у вічі, немов закликаючи до щирої і відвертої розмови.

— Слухай, Вікторе, — сказав Льоня. Голос його тремтів від хвилювання. — Цього не можна робити! Не можна, розумієш?

Дивно, але Віктор Сумський чомусь посміхався. У непевному світлі, що падало з вікна, Льоня бачив його дрібні зуби, бачив навіть щербинку серед них, через яку Віктор спритно спльовував. Ось він звільнив руку і обійняв Льоню за плече.

— Дурний ти, Куценку! — мовив він, усе ще посміхаючись. — Та я й сам уже так вирішив. Ну, не треба, то й не треба, хіба я наполягаю на чомусь? Воно й справді від цього діла тхне чимсь. Тільки ось що: давай відійдемо звідси. По-перше, тут світло — бач, від цього ліхтаря. По-друге, чого доброго, ще й Віра Петрівна може знову прийти. Я й так чекав-чекав, доки вона піде звідси…

Його рука м’яко, але наполегливо підштовхувала Льоню, що просто не вірив своїм вухам. Отак легко, без будь-якої боротьби Віктор змінив свою думку? Та невже ж це може бути?.. Ну, тоді все гаразд! Прекрасно, краще й не може статися! Проте…

Вони відійшли вбік, у глибоку тінь, що її відкидали високі запашні кипариси. Льоня все ще недовірливо позирав на Віктора: дуже вже це було несподівано, навіть неймовірно!

Віктор зашепотів на вухо Льоні:

— Ти думав, що я розсердився на тебе, так? Ех, ти! Та хіба ж я був би тобі приятелем, коли б звернув увагу на це? Якщо я вже про тодішню бійку з тобою забув, то про що тут говорити? Тим більше, що я й сам уже перехотів зробити цю штуку з краном. А те, що ти вийшов, не побоявся, це дуже добре! Бач, раптом і довів, що ти зовсім не боягуз. Добрий ти, я тобі скажу, хлопець, Куценку! Через це я тебе так і люблю!..

— Значить, ти й справді зрозумів, що це було б хуліганством? — тихо перепитав Льоня.

Він ще не заспокоївся остаточно.

— І скільки ж разів тобі треба це повторювати? — немов розгнівався Віктор. — Тобі сказано вже, і досить! Ходімо, я тобі щось цікаве покажу!

Хлопці попрямували до одного з корпусів. У цей час місяць, що досі ховався за хмарами, визирнув з-за них. Його бліде сріблясте сяйво залило все навколо. ї тут Льоня побачив те, на що аж ніяк не сподівався. Він не міг стриматися й голосно вигукнув:

— Ой, Вікторе! А ти ж казав!..

Міцна рука Віктора Сумського схопила його за плече. Глузливий голос загрозливо пролунав над його вухом:

— А ти і справді хотів вислизнути? Дізнатися про все чисто, а потім у кущі? Не вийде! І не викручуйся: Цього разу в мене руки міцні, я вже їх не виверну! Тихше, ти, боягуз! Бо коли нас тут з тобою застукають, то обом погано буде…