Бідна Ієрихар!

З корабля, який прилетів на Землю лише на два тижні пізніше мого відльоту з планети, я вийшла вже Світланою Ігорівною. Спалахнув космоліт. Анабіотермальне перетворення спрацювало! Спрацювало і стирання пам’яті. Тепер я бачила, як у напівсні добираюся до Луцька і знову беру квиток на маршрутку. Зі мною всі мої речі. Перед селом пам’ять остаточно розмикається. Але вже діє пам’ять лише Світлани. Мене. Але хто я така? Світлана Іщук, а відтепер й Ієрихар, інопланетянка з далекої планети Трамедіон?

Я вже не йшла, а стояла, притулившись до дерева біля чийогось тину. Хоч би ніхто не побачив, а то ще подумають, що п’яна. П’яна вчителька. Може, ці мої видіння — наслідок випитого? Але ж я випила лише кілька маленьких келишків, та й то слабенького домашнього вина. Навіть свекор, знаючи мою нехіть до самогонки, став його готувати.

Я підвела голову, поглянула на небо, де так само безтурботно блимали зорі, і раптом гранично чітко зрозуміла: це не видіння і не шизофренічне марення. Я все добре пам’ятаю і все добре усвідомлюю. Я Ієрихар, учасниця експерименту, переселена в тіло жительки Землі, планети на окраїні Всесвіту, яку на Трамедіоні називають Неміоною. Удруге я переселилася в це тіло цілком добровільно, за якимось незрозумілим земним, точніше біологічним покликом. Може, це був поклик моїх дітей — дітей Світлани-землянки, а може, було щось більше й глибше, до кінця навіть мені, знаменитій вченій Ієрихар, незрозуміле. Але факт залишається фактом — нове перетворення відбулося. Тепер вже назавжди. Навіки. До самої смерті мене як земної істоти.

«Навіки?» — я підводжу голову. Звідси, із Землі, нашої Галактики, не кажучи вже про планету, неозброєним оком не побачиш. Хіба що в надпотужний телескоп. Мільярди, навіть бісільони світлових років розділяють ці дві планети з різним ступенем інтелектуального, технічного, а головне — морального розвитку.

Боже мій, на що я себе прирекла! Я, Ієрихар, одна з найсвітліших розумів і найперспективніших вчених не тільки нашої планети, нашої Галактики, а, можливо, й цілого Всесвіту! (Даруйте, Вчителю, за таку самовпевненість). Скніти в цьому забутому Богом і розумними істотами куточку Всесвіту, в маленькому населеному пункті, селі, приреченому на вимирання, а втім, якщо вірити Оберіхіфону, на планеті, яка також приречена... Я раптом розумію, що вся інформація, якою володіє Ієрихар, назавше залишиться зі мною, Світланою. І що я, вочевидь, змушена буду носити її в собі. Носити в собі!

Величезний безмір Космосу наче раптом навалився на мої тендітні жіночі плечі. Я відчувала незриму присутність цього дивного безміру. Розум Ієрихар підказував мені, що позбутися цього відчуття не пощастить. Можна буде хіба спробувати застосувати свої знання в земних умовах, але як? Стати піддослідним кроликом якоїсь таємної земної лабораторії? В самої ж мене нема й не буде жодних трамедіонських приладів.

Чим же керувався мій досконалий розум, роблячи цей вибір?

Так і не знайшовши відповіді, я рушила далі вулицею. Йшла на диво легко. Світлою була й моя бідолашна голова. Ні тобі підвищеного тиску, ні болю, що він спричиняв.

«А чи не з’явилося в мене знову вміння літати?» — подумала я і навіть змахнула руками. Жодного ефекту. Я залишилася стояти на землі. Не з’явилося і не з’явиться — зрозуміла я. Я просто землянка, хоч і з розумом, інформацією і відчуттями Ієрихар.

Майнула думка, що, може, Оберіхіфон прилетить за мною. Але я зрозуміла, що цього не трапиться. Вища Глобальна Рада після моїх дій напевне оголосила мене поза законом. Вже при мені було ухвалене рішення: більше ніколи не прилітати на цю безперспективну для досліджень і контактів планету.

Що ж тоді робити? «Що ж тоді робити?» — спитала я і зрозуміла, що залишається просто жити. Як сказав би один мудрий земний режисер, жити у запропонованих обставинах. Жити. У землян є така філософія стоїків. Втім, може, я завжди була такою...

Я?

Ієрихар?

Світлана?

Але як жити, тут, серед тягучості земного, надто сільського існування, посеред крихітного острівця цієї абсурдної планети, володіючи такими знаннями, відчуваючи весь безмір і тягар Всесвіту й Космосу? Чи спробувати самоліквідуватися? Так, це вихід, кажу собі. І здригаюся — а мої діти... Діти Світлани чи Ієрихар? Мій Петро... Петро?

Наді мною у далекій вишині холодне бездонне небо. А втім, я знала, що небо — це термін, вигаданий на Землі. Насправді це безкінечний простір, множинність світів, серед яких загубилася маленька грішна й відтепер справді самотня планета. До якої більш ніхто не прилетить. Планета, де дуже жорстоке, немилосердно жорстоке життя — існування, де жива істота продирається через цілий частокіл загроз і небезпек, щоби знову прийти до нуля та повернутися в ту ж саму землю, грунт, крізь який проростає трава — який сенс у цьому шляху, що я його сама вибрала?

Невже тут сенс у самому існуванні, як казав мені про мешканців цієї планети Вчитель? Але ж це жахливо... Це прирівнює людину до трави, куща, дерева, зрештою, до тварини. Скажімо, нашого Ларибуса. Людина вигадала собі тисячі умовностей, щоби підтримати сенс свого існування, описала мільйони можливих ситуацій, при яких з’являється Мета. Мета, яка виправдовує існування. Збагачення, ідеї винятковості (всілякі секти та ігри в бісер), захоплення, пошук сенсу життя — несть їм числа. Саме Мета з великої літери. Але вони розсипаються, ці умовності й ситуації від одного-єдиного слова-запитання: Навіщо?

Земні філософи кажуть, що людина стає безсмертною в інших, у продовженні роду. Ця слабка втіха гріє багатьох, вона — мов павутинка, по якій в оповіданні японця Акутагави, грішник намагається вибратися з пекла.

Раптом я побачила перед собою оте самотнє величне дерево на окраїні нашого села. Оглянулася. Але звідси його не було видно. Я подумала, як справді самотньо, одиноко йому у тій височині. Сонце сходить і заходить, зігріваючи його, а дерево однаково самотнє під його променями і вдень, і вночі, коли над ним лише далекі зорі. Насправді ж Земля несе це дерево на собі довкола Сонця.

«А що, коли і я, і кожен з тих, хто живе на цій планеті, схожі на це дерево?», — подумала я.

Я йшла і йшла, наближаючись до свого обійстя. Йшла і витирала сльози. Ось уже і моя хата.

Моя хата!

Від тепер назавше оселя Ієрихар!

Чи, може, спочатку зайти до Вікторії? Ні, переконаюся, що з Наталкою таки все гаразд, бо голос її був щось надто схвильованим. Я витерла сльози.

Тут я розгледіла, що біля наших воріт хтось стоїть. Звісно ж, це була моя люба виглядальниця Іриночка. Іруська. Вона теж мене побачила і побігла. Поруч неї трюхикав наш вірний Ларибус. Підбіг першим, тернувся об ногу, навіть лизнув чобітка.

— Ой, матусю, — донька притулилася до моєї руки, — я тебе зачекалася. А тато залишився?

— Залишився, але він скоро прийде, — заспокоїла я. — З Наталкою все гаразд?

— Так, але там, — Іринка чомусь перейшла на шепіт. — Там у нас той дядько...

— Дядько? Який дядько?

— Дядько Борис.

— Вони... розмовляють?

— Наталка свариться, а дядько Борис мовчить.

«Отже, Борис прийшов, — подумала я. — І чим все закінчиться?»

Відповіді я не знала. Не знала...

Спитала, чи вдома Ігор. Виявляється — пішов до Віктора Парамона, свого однокласника.

— Вітька теж закоханий в ту дурепу Маринку, — зашепотіла Іринка, хоч на вулиці нікого не було, окрім нас. — А знаєш, може... Може, вони змовляються її вбити.

— Фільмів надивилася?

Я погладила Ірчика по голові. Вона тихенько засміялася.

— Знаєш що? — сказала доньці. — Хай вони там собі балакають. Наталка з дядьком Борисом. А ми сходимо поки що в гості.

— В гості? До бабусі?

— Ні, до Віки. Вікторії Семенівни, нашої лікарки. Хочеш?

— Хо...

Ми вже йшли далі вулицею і раптом Іринка спинилася. Крутнулася на місці.

— Що сталося, Іруню? — спитала я.

— Ти йди сама, — сказала вона голосом, що раптом затремтів. — Іди сама. Я... Я подивлюся мультики. Там зараз будуть гарні мультики.