Вона знову крутнулася і стрімко побігла-помчалася до хати. Що з нею? Вона ж казала, що вже не дивиться мультиків...

І раптом я пригадала: син Вікторії Семенівни Богдан — однокласник моєї Іринки. Невже... Невже моя донька, Іруська, мій золотий Ірисик, закохана в цього цибатого і доволі безалаберного, баламутного хлопчиська? Отже, всі мої діти встигли закохатися... І без взаємності?

Сьогодні на уроці я вжила вираз: «У нас, на Трамедіоні...»

Побачила здивування в очах учнів. Поправилася... Вже не пам’ятаю і як.

А після уроків, йдучи додому, подумала, що мені все більше кортить розповісти їм про мою далеку планету. Мою?

Але ж Ієрихар живе в мені.

Її не позбутися.

Не позбутися й пам’яті.

«Ти незабаром станеш бабусею, Світлано Ігорівно, — раптом подумала я. — І внука... Внука назвеш...»

Я гірко всміхнулася. Така дивна думка прийшла до мене далі. І подумала, що досі не спитала, як же звати справжнього батька мого майбутнього внука...

Здається, Наталка все ще не може викинути його із серця.

І ще, здається, я досі до пуття не можу зрозуміти цього світу.

«Світу, в який ти добровільно повернулася», — почула я чийсь голос.

— Оберіхіфоне — покликала я.

Я озирнулася. Вечірнє село блимало вогниками своїх осель. Я вкотре поверталася до однієї з них.

Не знаю чому, але ввечері мене потягло на Млинище, до того великого самотнього дерева.

Я побачила його здалеку. Велике, могутнє, крона схожа на космічний корабель.

Наче великий птах (чи корабель?) дерево летіло над селом. Все ще летіло.

Летіло... Чи не могло злетіти?

Поволі, поволечки я і підійшла до нього. Притулилася до холодної кори. Пахло вологістю, чимсь трохи затхлим. Мені хотілося, щоби таємничим.

Хотілося попросити, щоби дерево (це таки тополя) взяло мене з собою. Але куди, якщо воно, бідолашне, саме не може злетіти?

Так ми й стояли серед засніженого зимового вечора, під холодним пронизливим вітром.

Обоє самотні. Чи троє?

Але ж я не самотня. Я, Світлана...

Я — Ієрихар?

Прийшла Віка. Сказала, що щойно була на Млинищі.

— Нема, подруго, вже твого дерева, — сказала. (Я перед тим розповіла їй про дивну тополю).

Як це нема?

А так... Зрізали. Кажуть, що боялися — когось придавить. Один стовбур до половини стоїть.

Коли Віка пішла, я заплакала. Сльози самі потекли по щоках. Витерла, вийшла на двір. Та за ворітьми вже спинилася.

Вечоріло. Село блимало вогниками.

Я уявляла обрізаний чорний стовбур, що бовванить серед вечора.

Не піду. Не хочу дивитися на свою покалічену сестру.

З хати вибігла Ірочка. Підбігла до мене.

— Куди ти, матусю?

— Нікуди.

Донька заглянула мені в лице.

— Що сталося, мамо?

— Нічого, — сказала я.

— Справді, мамо? — недовірливо перепитала Ірочка.

— Так, моя маленька, — відповіла я. — Справді, нічого.

Приснився Оберіхіфон. Наче стояв на нашому подвір’ї і щось казав до мене. Я не могла розібрати слів. Тільки дивувалася — звідки він тут? Враз на його тілі почало з’являтися обличчя Петра. Він щось теж казав — Оберіхіфон з обличчям Петра, а я не могла зрозуміти.

Нарешті я збагнула, що він закликає мене кудись подивитися.

Я повернула голову й побачила, що на подвір’я заходить стара сива циганка у яскравій барвистій хустці...

Ваза

^{Повість}

Треба було якось рятуватися, бо вони ось-ось мали виламати двері. Перед тим, як я піднявся на сьомий поверх цього дев’ятиповерхового будинку, вибору в мене не було. Я кинувся до одних із дверей, третіх зліва. Вибрав їх тому, що, на відміну від сусідніх, вони були оббиті дерматином, отже, могли бути не подвійними і не масивними. Їх треба було відчинити миттєво, бо мої переслідувачі вже бігли десь там, сходами, я чув гупання їхніх підошов. До того ж знав, як вони мчать — перестрибуючи відразу через кілька сходинок. Я притулив долоню до замка і наказав засувці рухатися. Спрацювало! Почув, як поповзло вбік залізо під моєю долонею. Таким же макаром, навіть легше, відчинив і другого замка. Однаково запізно! Я встиг, зачиняючи двері, почути, як перший із переслідувачів вилітає на сходовий майданчик, як кричить:

— Він тут, за цими дверима!

І вони кинулися до дверей. Загупали.

— Кінгсмерте, відчини! Тебе ніщо не врятує!

Звичайно, вони назвали не моє справжнє ім’я, а те, під яким знали як працівника їхньої фірми, доки не викрили. Моє відбилося в тому, що люди називають мозком. У трансформованій частині мого справжнього тіла. Може, вони вважають мене шпигуном їхніх конкурентів? Але ця фраза: «Треба з’ясувати, звідки він прилетів», що вона означає?

— Відчини! Тебе ніщо не врятує!

Авжеж, не врятує, це я знав і без них. У моєму пістолеті не лишилося жодної кулі, навіть єдиної, щоби вистрелити собі у скроню. Тоді я на деякий час втратив би рухомість, кажучи поземному — помер би. У стані земної смерті я перебував би приблизно десять годин, а тоді набув би свого природного вигляду — після того, як у тілі відбулися б необхідні хіміко-біологічні реакції. Мертвого ті, від кого я втікав, напевне б, лишили у цій квартирі, мертвим я їм не потрібен. Мертвий не може розповісти нічого, так принаймні вони міркуватимуть, логіку людей я добре знаю, а надто — тих бандитів, котрі мене переслідують.

Але ж вони мене не вб’ють. Вони мене заберуть із собою, допитуватимуть. Звичайно, я нічого не розповім, бо правди вони не витягнуть з мене жодним катуванням. Правда означала б те, що вони можуть дістатися до захованого серед лісу нашого корабля, а там — мої друзі з екіпажу, найголовніше — там Елісмір. Я не можу собі уявити, як би вони реагували на корабель — злякалися б, спробували б захопити? Та свідомо піддавати будь-якому ризику товаришів по експедиції я не мав права — це пункт п’ятий космічної присяги. Надто Елісмір!

Усе це якимось дивним калейдоскопом промайнуло в моєму умовному мозку за той десяток секунд, доки вони стукали у двері, які я встиг зачинити на замок дотиком тієї ж руки, точніше величезним кількасекундним напруженням волі та магнетичної сили. Але часу в мене все одно не було. Я розумів: втрачати їм нічого, вони підуть на все і ось-ось виламають ці вхідні двері. Але куди? Квартира, судячи з усього, невелика. Я шарпнув двері до кімнати і спинився. Кімната була порожньою: Як, напевно, і вся квартира. Шафа, диван, два крісла, стіл, кілька стільців, телевізор. Вікно і двері, очевидно, на балкон чи лоджію. Може, спробувати вилетіти крізь вікно чи стрибнути з балкона? Я вже підбіг до вікна, коли пригадав (цю інформацію миттєво видав мій мозок-комп’ютер): «У випадку набуття емліоном вигляду іншої істоти функції органів емліона передаються відповідним або схожим органам істоти, або ж відбувається функціональна трансформація». Отже, коли при падінні я пошкоджу чи ще гірше зламаю хребта, нервове трансформативне волокно в моєму тілі емліона може не повністю відновити свою функцію? І я так чи інакше залишуся калікою? Часу на підтвердження чи спростування цього припущення не було. Потрібно було діяти, причому діяти негайно. Двері висаджували.

І тут у моєму мозку сяйнули слова — аварійне перетворення. Це коли не можна швидко набути вигляду емліона. Я міг тимчасово трансформуватися у якийсь із предметів у цій кімнаті, до якого торкнеться мій погляд. Але у що? Шафу? Надто довго відтворюватися, та й не поміститься тут друга шафа. У телевізор, стіл? Стоп, на столі ж стоїть якийсь напівпрозорий предмет із світло-зеленого кришталю. Цей предмет називається ваза, згадав я. Ваза для квітів.

Тієї самої миті, коли мої переслідувачі виламали двері й увірвалися до квартири, на столі стояли дві однакові вази.