Крізь напівсон, що поглинав рештки моєї свідомості, я почув тоненький, проте пронизливий звук, мовби хтось грав на одній струні. Навіть не грав, а водив по одному й тому ж місцю. Я спробував прогнати цей звук, стуливши щільніше повіки, і глибше занурив голову в подушки. Однак він не тільки не зник, а посилився. Тепер грав не скрипаль, що взявся серед ночі подратувати мене, а ледь чутно, але якось по-особливому виразно квилила птаха десь збоку від дому. Це квиління розтинало завісу дрімоти і, здавалося, розрізало навпіл не тільки череп, а й мою душу. Я підвів голову і прислухався. Минула хвилина, друга, тиша поглинала час і остаточно прогнала сон, а я зрозумів, чим було те, що я прийняв спершу за віддалені звуки скрипки, а потім за кигикання чайки. То поруч, за стіною, плакала, втім, швидше скиглила Ґлорія.

Щось раптово і вже неспинно зашкрябало всередині. «Який ідіотизм», — майнула думка. Хіба я винен, що пішов, як і щовечора, гуляти, що врятував дівчину, в оселі якої лишився на ніч? Я ж сам запропонував Ґлорії спільну прогулянку. Хіба я винен, що вона відмовилася, а потім чекала на моє повернення?

Я звівся, сів на ліжку. І зрозумів: так, винен. Думка була такою несподіваною, що мало не закричав — у чому? У чому, у чому винен? І хто це питає? Я сам? Тоді хто каже про мою вину? Ніхто не відповів, зате квиління за стіною припинилося.

«Ідіотське місто, і люди в ньому не менш ідіотські, якщо спонукають мене до таких запитань», — подумав я, падаючи на вже зігріту постіль. Раптом з’явилося відчуття, що хтось стоїть за моєю спиною. Один, другий, третій, четвертий, п’ятий… Цілий натовп людей, яких мусив упізнати й назвати, не озираючись. Я струсонув головою, аби прогнати це видиво. І враз відчув — у мене за спиною стоїть одна-єдина людина. Лора. Ґлорія. Кульгава качечка. Ні, звіреня. Звіреня, яке квилить. У потилиці з’явився і почав наростати тупий біль. Він збільшувався так нагло, що незабаром я ледве не закричав. Тоді стис голову руками і став терти пальцями скроні і чоло. Біль не вщухав. Я зрозумів, що тепер засну не скоро, і, не в силі стриматися, загрюкав кулаком у стіну, за якою причаїлося кульгаве дике звіря, якому раптом став потрібен дивний квартирант.

Відповіддю мені була тиша. Ніде ані шелеснуло, ніщо не заскрипіло, ніхто не прокинувся. Чи всі вдавали, що сплять. Я перестав стукати і подмухав на пальці. Голова все ще боліла. Пігулок у мене не було, навіщо пігулки здоровому чоловікові? Встати і попросити у Лори? А заодно спитати, чому вона не спала й одважилася запалити світло? Ні, цього не варто робити. Не варто, мало не прокричав я і відчув, як ниє натомлене тіло.

Уві сні, в якому я опинився, ймовірно — під ранок, блукав темними, вузькими вулицями старовинної частини Львова, стукав у чиїсь двері, мені відчиняли якісь незнайомі жінки, щось відповідали, коли казав, що шукаю Валерію. Після п’ятих чи шостих дверей зрозумів, що насправді шукаю не Валерію, а Ґлорію, і водночас, що тут ніхто нічого не скаже, де її знайти. «А може, то Лора і стояла за останніми дверима», — зненацька подумав я і пригадав, що насправді не бачив обличчя тієї жінки, котра відчинила старі скрипучі двері у ветхому будинку, який, здавалося, хитався у вечірніх сутінках.

Будинки стали втікати, наштовхуючись один на одного, я біг за ними і боявся, що вони повернуться і побіжать за мною. Коли, зрештою так і сталося, втікав, знаючи, що ось-ось вони наздоженуть і розчавлять мене. Не стримався і оглянувся. З десятків, сотень вікон будинку, що спинився за моєю спиною, виглядали обличчя Ґлорії, які перетворювалися у незнайомі мені спотворені жіночі лиця, чи радше маски. «Якщо я вгадаю, яке з них належить Валерії, будинок перестане мене переслідувати», — подумав я і став наближатися до тих вікон-облич. Я пройшов через перше, друге, третє, четверте. І побачив, що вони поприлипали до одягу і стали розтікатися липкою, бридкою масою, заливаючи мене всього, з ніг до голови. Я почав несамовито віддирати ці безформні потоки, і на моїх руках несподівано відбилися всі обличчя, що вдивлялися в мене, пропікали, затягали в себе. А переді мною вже виростала нова вулиця, і в кінці її стояла Валерія. «Це не Валерія, а Ґлорія», — подумав я і побіг до неї, але вже вулицею Старої Вишні, а може, й якогось іншого маленького містечка.

На цьому бігу й прокинувся. Голова, хоч і була важкою, мов хтось начепив на вуха гирі, але не боліла. За вікном прозирало чисте небо, наче й не було вчора похмурого дощового дня. Я подумав, що десь там, за рогом будинку, напевне, виглядає і сонце. Але наступна думка викинула мене з ліжка: якщо сонце — отже я запізнився на роботу. Та усвідомивши себе на ногах — засміявся. До біса роботу, нудне щоденне висиджування, шкрябання папірців, підготовку нудних, не вартих і ламаного шеляга справ, коли позаду в мене ніч, заради якої варто жити! Я чогось таки вартий, жити можна і в цій дикій, осоружній провінції. Звісно, сьогодні обережно наведу довідки про Нілу. Якщо вона має погану репутацію, то навряд чи доцільно продовжувати роман, хіба що приходити до неї такими темними вечорами, як минулий. А хай йому біс, ти міркуєш мовби звичайний старовишнівський житель, дорікнув собі я і почув чиїсь кроки за вікном. Поглянув туди і побачив зігнуту спину моєї господині — матері Ґлорії. Вона продибала до хвіртки, а мені чомусь зробилося ніяково. Чому? Голови вона не повертала, мене в одних трусах посеред кімнати побачити не могла, тоді чому?

Я не знайшов відповіді й відчув, що в кімнаті досить холодно, а напалити зранку грубку, яка виходить одним боком з Лориної кімнати до моєї, господарі чи сама Ґлорія не здогадалися. Тут я збагнув, що, крім холоду, мене мучить ще й голод. Часу готувати щось не було, і, нашвидкуруч поголившись електробритвою та умившись надворі (бр-р, яка холоднюча вода, незважаючи на те, що сонце справді викочувалося на небо), я так само на бігу вдягнувся і вирішив, що поснідаю в їдальні неподалік суду.

Ходьба вранішньою вулицею, де вже господарював листопадовий приморозок, збадьорила. Дорогою я остаточно вирішив: аби хоч трохи розтривожити сонний старовишнівський курник, хай би там як, а таки продовжу роман з Нілою. Судячи з усього, я їй сподобався, як і вона мені. Цікаво, за що її били ті двоє? За легковажну поведінку, зраду котромусь із них?

В їдальні сиділи лише двоє чоловіків за пляшкою пива. Склянки біля них були наповнені бруднувато-білою піною. Я подивився на порожні столи, на яких виднілися сліди бозна-яких патьоків, на картину якогось місцевого художника на стіні — дівчина серед поля з букетом квітів і пучком калини в руках. У моїй голові з’явилося відчуття, що я міг би зайти до цієї їдальні десять чи двадцять років тому й застати таку саму картину і в залі, і на стіні. Двох цих чоловіків, які нітрохи не помолодшали б, буфетницю, що, спираючись на прилавок обважнілими грудьми, думала б свою нескінченну думку. Чи бачила вранішній сон, в якому їдальня перетворюється на залу, куди хтось невидимий намагався заштовхнути ще одну пару любителів пива, ще двох таких, як я, випадкових снідальників, котрі не мають домашнього прихистку для тіла й душі. «Треба буде зайти сюди ввечері, часом тут буває людно», — майнула у мене думка.

— Я хотів би поснідати, — сказав тихо і подумав, що мені таки не хотілося б розбудити буфетницю.

З кухні долинув брязкіт посуду, жіночий голос покликав якусь Катю, котра досі не почистила картоплі. Буфетниця все ще дрімала.

— Мабуть, сьогодні день такий, що й пиво не йде, — почув я голос одного з тих двох за столом.

— Віро, чому в тебе пиво тепле? — спитав другий.

Буфетниця отямилася, але не відповіла, а подивилася на мене так, наче я прийшов зачинити їхню їдальню назавше.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Є тільки шніцель і чай, — замість «доброго ранку» відповіла буфетниця. — Будете брати?

— Буду, — приречено погодився я.

— Катю! — загорлали з кухні уже погрозливо. — Так ми ніколи не зваримо супу.

Я, проте, намагався усміхатися. Сьогодні мені хотілося усміхатися.