Шніцель, звичайно ж, був підгорілим, а чай — теплою підсолодженою водичкою. Та я ковтнув їх за одним подихом — голодне з’їсть і холодне, а ці так звані страви були теплими.

Чемно подякував буфетниці, хоч дякувати не було за що. Але сьогодні мені хотілося дякувати.

Зустрівши на площі працівника районної ради, з яким нещодавно познайомився, я перекинувся кількома словами, порадів разом з ним добрій погоді. При підході до суду сказав комплімент своїй співробітниці, хоч зовні та й характером вона скидалася на бабу-ягу.

Сьогодні вранці мало початися слухання справи про спробу пограбування крамниці в одному з сіл району. Справа мені видавалася ясною, грабіжник, на якого вказав посварений з ним сусід, визнав свою вину. Вів засідання сам Микола Мефодійович, тому я мав принаймні півдня вільного часу.

Я, звісно, замельдувався[1] до нього, терплячи, з посмішкою вислухав розмірковування про сьогоднішню справу, отримав ще одну папку з проханням дати оцінку. Микола Мефодійович повідомив, що він уже отримав зауваження за те, що й досі тримає мене помічником. Я міг би перейти слідчим у прокуратуру, але він хоче, щоб я лишився в суді. Одному з суддів, Микиті Григоровичу, до закінчення терміну суддівства за віком усього рік. Я подумав, що ліпше було б працювати слідчим, але нічого не сказав.

У приймальні я пожартував із секретаркою. В коридорі почув уривок розмови людей, котрі чекали початку судового засідання. Спустився на свій перший поверх, сів за стіл, став гортати щойно отриману справу і вже за кілька хвилин зрозумів, що не можу ні про що думати, окрім Ніли. Невже вона не зателефонує? Подивився за вікно. Майданом простували одинокі перехожі. Сонце освітлювало дерева і будинки так яскраво, мовби в містечку була не осінь, а весна. Тепер Стара Вишня здавалася свіжовимитою і радісною. Додай — і щасливою, бо щасливий ти сам, сказав я собі. Щасливий, що покохався з якоюсь повією, котру інші безжалісно били.

Я пригадав раптом свій вранішній сон. За цих три місяці Валерія дзвонила двічі, я написав їй листа. Писати не було чого, а написати правду не насмілювався. Останні тижні я став сумніватися, чи справді розлюбив Валерію. «Мою Валерію», — кепкував. Але не міг себе примусити думати інакше. Все вирішилося само собою: я зрадив Валерію, зробив це легко, але ж, з іншого боку, жодних обітниць їй не давав.

Мої думки перервав телефонний дзвінок. Я зняв трубку і почув чийсь сміх.

— Пане суддя? — почулося крізь той тріскучий сміх.

— Помічник голови суду, — уточнив я. — Кого вам треба?

— Не впізнаєте?

Він засміявся ще голосніше, і я впізнав. То був голос жебрака, який зустрів мене у ніч приїзду до Старої Вишні.

— Впізнаю, — сказав я. — Що вам?

— Пан суддя не хоче дізнатися, що сталося цієї ночі? — спитав він і мовби вдавився сміхом.

— А що ста…

Та він уже поклав трубку. Я стискав слухавку і відчував, як щось у мені геть опускається. Серце почало бухати на весь кабінет, а шлунок, печінка, все наче сповзало донизу. Тремтячою рукою опустив трубку на важіль і… І тут же квапливо набрав номер чергового місцевої міліції, назвався і попросив поінформувати, мовляв, для голови суду, що трапилося в місті цієї ночі.

— Цієї ночі? Вам у місті чи районі в цілому?

— У місті, у місті, у Старій Вишні.

— Одне пограбування і одне вбивство чи… самогубство.

— Само… — я затнувся. — Ви сказали — самогубство?

— Ще точно не встановлено. Існує попередня версія.

— Як це сталося?

— Дівчину задушили подушкою. А можливо, — задушилася сама.

— Дівчину? — я весь похолов. — Як її звали?

— Трачук Неоніла Петрівна.

— Ніла?

— Ви її знали? — у свою чергу здивувався черговий.

— Трохи знав, — знічено спромігся відповісти я йому.

Відчув, що ось-ось або грубо вилаюсь, або розплачуся, тому поспішно подякував і поклав трубку. «Може, це збіг?» — подумав і зрозумів, що обманюватися не варто. Не варто, не треба, і що там ще? Загинула дівчина, яку я цієї ночі так пристрасно, ледве познайомившись з нею, кохав. «Яке огидне слово», — подумав я. Огидне зараз, у цей момент. Більше підходить інше — брав. Брав, злягався, як там ще? Чомусь мені лізуть до голови брутальні слова.

Із заціпеніння мене вивів голос за дверима. Я стукнув кулаком по столу і підвівся. Треба було щось робити, якось діяти, але як? У мене після цього дзвінка більше не було сумніву: жебрак, чи хто він там, істота реальна, нікуди не поїхав, не подівся. Мало того, він стежить за мною.

Я спинився біля дверей. Якщо Нілу задушили, то підозра могла впасти і на мене. Невже ті двоє чи жебрак чатували, доки я піду? Ніхто в будинку, крім самої Ніли, не бачив і не знав, коли я пішов від неї. Двері зачинив я сам, вона так хотіла, але якщо хтось мав ключ…

Втім, мене бачила мати Ніли, отже, я став головним підозрюваним. Щоправда, були дивні слова матері, але що вони важили, я не знав.

Я притулився до дверей, і якихось двох чи трьох десятків секунд стояння із заплющеними очима було досить, аби збагнути: мене вже шукають. У такому маленькому містечку, як Стара Вишня, легко знайти підозрюваного у вбивстві, якщо є його точний опис. До того ж, пригадав я, мати Ніли знала, що я недавно живу в їхньому містечку. Я зрозумів, що слідчий чи працівник карного розшуку навіть цього заштатного містечка здатен вирахувати потенційного злочинця, маючи такі дані, і вирішив піти назустріч небезпеці.

Але перш ніж вийти, збігав нагору до секретарки голови і спитав, чи знала вона Нілу Трачук.

— Нілу Трачук? — перепитала секретарка. — Це старого Трачука, який працює кочегаром у першому дитсадку?

— Так, — сказав я і подумав, що в містечку справді всі всіх знають.

— З нею щось трапилося? — зацікавлено подивилася секретарка.

— Так, трапилося, її вбили.

— Нілу? Вбили? — чомусь страшенно здивувалася секретарка.

— Здається, так. Ви її добре знали?

— Не дуже. Вона жила неподалік моєї тітки. Вчилася на два, ні, три класи пізніше від мене.

— Вона десь працювала?

— Десь? Чому десь? Вона була вчителькою музики. Здається, збиралася виходити заміж.

— Заміж? — витріщився я, пригадавши поведінку вчительки музики цієї ночі.

— Чому ви здивовані? Я, наприклад, уже сім років заміжня, — сказала секретарка. — А Ніла тільки на два чи три роки молодша за мене. Їй давно пора було заміж. Тітка казала — весілля після Водохрещі збиралися робити.

— А хто її наречений? — витиснув я з себе, не знаючи, що й думати.

— Та ви його, мабуть, не знаєте. Стьопа Колбунів, інженером на льонозаводі працює. Взагалі-то він років на десять за неї старший.

— Дякую.

— А як її вбили? — спитала секретарка навздогін.

— Не знаю. Здається, задушили.

— Задушили?

Жіночий зойк прищемили двері. Люди в коридорі здивовано дивилися на мене. Мов ошпарений вискочив я надвір. Над Старою Вишнею яскраво світило сонце. Пригадалося, що таким самим сліпучо-яскравим і великим воно було того першого серпневого ранку. Я спинився. Холодний вітер налетів і вдарив, ледве не збив з ніг. Переді мною лежав порожній майдан.

Оперативний уповноважений карного розшуку, якому доручили справу про смерть Неоніли Трачук, чоловік років тридцяти — тридцяти двох, отже, тільки трохи старший від мене, правда, із залисинами і невеличким, але виразно окресленим животиком, влаштував мені справжній допит.

— Ви переконані, що жодного разу не зустрічали її до цього вечора? — спитав він, коли я закінчив розповідати, не приховуючи нічого, навіть того, що ми провели майже три години в ліжку.

— Ні, уявіть собі, — відповів на його запитання.

— А тих двох, котрі били її?

— Також ні.

— Могли б упізнати?

— Сумніваюся. Було дуже темно. Хоча міг би спробувати. Ніла, напевне, їх знала.

— Ніла, — сказав оперативник і злегка побарабанив короткими пальцями по столу. — Ніла. Звучить інтимно.