— Не інтимніше, ніж будь-яке інше ім’я, — розсердився я. — Так вона назвала себе, так називав і я.

— Що ж вона — відразу пройнялася до вас такими почуттями?

Він навіть не приховував підозри. Але мені було плювати і на його підозру, і на манеру вести допит, розвалившись у кріслі. Я думав про зовсім інше.

— Не знаю, чи вона чимось там прониклася, — сказав я, тамуючи лють, яка темною хвилею дедалі відчутніше накочувалася на мене. — Я не вбивав її і не збирався вбивати, принаймні у найближчі три роки.

— Чому саме три? — купився він, і це було моєю першою маленькою перемогою.

— Бо стільки, напевне, пробуду в Старій Вишні, — пояснив я так спокійно, що аж сам здивувався. — Я приїхав за направленням після закінчення університету.

— А хто може підтвердити, що ви вернулися десь біля третьої години, як ви сказали? — спитав він, аж ніяк не зреагувавши на мою неприховану нахабність.

«Отже, їм відомий час, коли вона померла», — подумав я і, як виявилося опісля, мав рацію.

Я майже відразу пригадав світло у вікні кімнати Ґлорії в час мого повернення і сказав йому про це. Хоча певності, чи бачила вона мене, якщо відверто, не було, про що я йому теж сказав, хоч сам у це не вірив. А головне — чи підтвердить, що я повернувся саме о такій-то годині. Адже вона могла й не дивитися на годинник. До того ж повертався від іншої, а в жінок на це диявольська інтуїція.

Мені довелося десь хвилин сорок прочекати, доки цей вайло з черевцем (гм, оперативник, не без деякої злостивості подумав я) з’їздив у побуткомбінат і допитав Ґлорію. За цей час я добряче понудився і поламав голову над тим, що мають означати:

а) слова і поведінка самої Ніли;

б) слова її матері; в) її самогубство чи вбивство кимсь.

Слова крутилися у дивній круговерті, наштовхувалися одне на одне, розбігалися, щоб сплестися у ті ж самі речення, але так само не означали нічогісінько.

«Хто цей чоловік?»

«Він не зі Старої Вишні».

«Навіщо ти привела його?»

«Він врятував тебе?»

«Ти кричала?»

І жах, непідробний жах в очах старої жінки. Втім, не такої й старої, років десь за сорок. Навіщо молоду вчительку музики били двоє молодих гевалів приблизно її віку? Що могло бути спільного у неї з ними? Я пригадав репродукції на стінах у кімнаті Ніли і завмер: всі вони були давні, час там мовби застиг, вона їх явно збирала, ще навчаючись у школі. Виняток хіба становив менш застарілий календар з Веронікою Кастро, він мав свідчити про невисокий рівень мешканки тієї кімнати, але чи так це було насправді? І нарешті — маючи нареченого, до весілля з яким лишалося якихось два чи три місяці, вона веде мене до себе, буквально затягає в ліжко, самозабутньо кохається, ніжно прощається, а тоді душить себе. Душить? Двері зачинилися, замок-автомат спрацював, це я добре пам'ятаю. Хтось подзвонив чи постукав, і Ніла відчинила? Навряд. Навряд?.. Я стис руками голову. Багато я віддав би, щоб взнати, що трапилося у ті години, коли я вертався до своєї оселі, коли дослухався до квиління Ґлорії за стіною, коли боровся з лютим головним болем. Я побачив Нілу, яка мене одягає, обціловує, сама гола й безборонна (про останнє я подумав тільки тепер), мої ноги, груди, руки, підводиться з колін і дивиться у вічі, мовби щось хоче запитати. Прощається, розумію я, прощається, уже відчуваючи свою смерть. І питає (невже питає?!), чи я її розумію, чи відчуваю, що з нею. Але що з нею, що означає все те, чому я став свідком, я не знаю й тепер. Мені лише нестерпно хочеться, аби оперативник швидше вертався. Моя самотність наче вийшла з мене і стала за спиною, за вікном, заповнила простір, готуючись поглинути все на світі. Я дивуюся зі своїх відчуттів, але вони не міняються. «Це щось нове», — думаю я. І здригаюся, бо пригадую свою першу ніч у Старій Вишні, те, як я ніс Людмилу-провідницю, яка так само загадково померла. Нарешті з'являється оперативний уповноважений. Я дізнаюся: Ґлорія підтвердила час мого повернення, вона не спала. І ще: смерть Ніли настала між шостою і сьомою годиною, так встановив лікар. Вона задушила себе вже після відходу батька на роботу, після того, як пробудилася мати. Нарешті я дізнаюся, що мене ніхто не підозрював і не розшукував, бо мати Ніли про мене нічого не сказала.

— Чому ж виникла версія про вбивство? — спитав я.

— Тому, що ми знайшли там, у кімнаті загиблої, ось це, — відповів оперативний уповноважений і щось дістав із кишені, повагавшись, розтиснув кулака.

На долоні лежав ґудзик з моєї куртки, я його відразу впізнав.

Я дивився на ґудзик і відчував, як вертається до мене щось нерозгадане, що мало завітати до збаламученої голови перед поверненням оперативника. Але водночас я збагнув: тепер боюся цього, боюся дізнатися щось незвичайне, таке, що, може, мені знати не слід.

— Ви показували ґудзика матері Ніли? — поспішив я спитати.

— Так. І вона сказала, що не знає, чий він, — оперуповноважений пильно подивився на мене.

— Я можу йти? — спитав я, витримавши його погляд.

— Так, поки що можете.

— Поки що?

— Саме так. Я думаю, на моєму місці ви теж би підозрювали… Тим більше, що…

— Можливо, — перебив я і вийшов, перш ніж він встиг щось сказати навздогін.

Годин чотири-п'ять після того я боровся із дражливим бажанням піти до моргу і подивитися на труп Ніли. Це вже було, твердив собі, згадував свою першу ніч у Старій Вишні і вкотре не міг нічого пояснити. Раз по раз, що б я не робив того дня: гортав справи, розмовляв із відвідувачами, сидів у залі суду, — вертався до ночі, проведеної з Нілою. Вона прощалася через мене зі всім світом. Ця несподівана думка, що прийшла в моєму маленькому кабінеті, вигнала з суду на вулицю. Я знав, де знаходиться морг у Старій Вишні насправді, і все ж пішов чомусь до будинку, де тієї прохолодної літньої ночі мого прибуття зупинялася машина «швидкої допомоги», яка везла іншу мертву — Людмилу Черняк. У крамниці господарчих товарів дві жінки оглядали люстру, чоловік років п'ятдесяти у потертій куфайці придивлявся до граблів, виставлених у вітрині. За прилавком стояли дві жінки-продавщиці, і одна з них була тією самою, що приходила тоді вночі до своєї крамниці і благала мене заступитися за сина. Я дивився на неї, вона на мене, але навіть тіні ніяковості не було в її чистих темно-карих очах. Безглуздо було б запитувати, чи пам’ятає вона ту ніч.

— Ви щось хотіли купити? — спитала натомість вона.

— Ні, дякую.

Я повернувся, щоб іти, але на півдорозі між дверима і прилавком озирнувся. Вона блискавично відвернулась. «Ну-ну, голубонько», — подумав я і, ступивши за поріг, вже знав, що робитиму цієї ночі.

Вертатися до суду не було ніякого сенсу. Мені хотілося навідатися до будинку, в якому жила Ніла, але, повагавшись трохи дорогою, я повернув назад. Нілиним батькам, надто матері, не до моїх розпитувань за такого стану, коли доччине тіло в морзі, якщо не привезене додому. Я можу викликати лише гнів, і він буде цілком справедливим. Проте, повертаючись назад, я відчув, ніби щось забув, і метрів за сто ходи, все повільнішої і повільнішої, збагнув: мушу побувати на місці, де порятував Нілу.

Це була звичайнісінька незаасфальтована вулиця, заставлена одноповерховими хатами, вона впиралася в пустир, що тягнувся десь із півкілометра до річки Вишнівки. Річка туго зігнутим луком вигиналася у бік містечка, а тоді різко відверталася від нього і зникала в сосновому лісі — він підступав до самісінької околиці. Неподалік виросло кілька будинків старовишнівських «нових українців». Звісно, то були не круті «замки», як у Львові чи Луцьку, але й тут було видно бажання виділитися. Якось від Миколи Мефодійовича я почув, що за право побудуватися біля лісу виникла бійка між двома місцевими «авторитетами». «Мікроавторитетами», — подумав тоді я. Один із них нібито дав хабара у міськраді за це місце, а другий — у райдержадміністрації. І тепер вони привселюдно стали з'ясовувати, хто більше дав, а отже, має право, щоб його особняк був біля самісінького лісу. Микола Мефодійович сміявся, розповідаючи про цей випадок. Казав, що зрештою вони побудувалися поруч і тепер тихо роблять капості один одному. «А проте пустир міг би стати добрим місцем для забудови», — подумав я. Однак старовишнівське «царське село» було трохи далі.