З веселого приязного тону провідниця зрозуміла: він аж ніяк не проти з нею порозмовляти. Вона, здається, навіть йому подобається. А чому б і ні? Адже вона теж не потвора, доволі симпатична, якщо вже бути відвертою, хлопці з депо липнуть поглядами, а Коля-бригадир каже…
Провідниця обірвала думку, що стала волокти її невідомо куди, у темну безвість, і спитала:
— То ви за направленням?
— Авжеж, — веселості у його голосі навіть додалося. — Після університету. Перед вами бовдур, якого мали залишити у Львові, але не залишили. Навіть у Луцьку не зумів затриматися. Тепер їду в поліську Тьмутаракань. — Він тріпнув непокірним чубом. — Тож як повернетеся — передавайте привіт Львову. Ви ж зі Львова?
— Зі Львова?
— Даруйте? — хлопець трохи знітився. — Я гадав — бригада львівська, а не санкт-петербурзька, бо ж розмовляєте українською…
— Так-так, бригада львівська.
«А сама я зі Старої Вишні», — хотіла признатися провідниця, але знову нічого не сказала. Нащо йому знати? Натомість, перш ніж остаточно позбутися цього спілкування, таки поцікавилася:
— Ви будете вчителем? Не вгадала? Лікарем?
— Знову не вгадали, — пасажир, проте, явно не був розчарований. — Я юрист.
— Юрист?
— Що, не схожий?
— Ні, чому ж… Але… Ви… будете суддею?
Досі вони розмовляли впівголоса, бо ж довкола спали люди. Але останні слова провідниця вимовила голосно, майже вигукнула. Вигукнула проти своєї волі.
— Судді виглядають солідніше, еге ж? — по-своєму, очевидно, розтлумачив її подивування пасажир. — Може, буду й суддею. Колись таки буду. Поки що просто працюватиму в суді. Куди ви…
— До інших пасажирів… Спіть, я вас розбуджу…
Провідниця швидко пройшла до кінця вагона.
Коли вона перевірила усі квитки і повернулася у своє купе — там уже звучала музика. Стрімка, нахабна, вона, здавалося, розколювала тишу сонного вагона, мов дужий залізний молоток горіхову шкаралупу. Враження посилювало шипіння й постійна робота ударника, що, видно, не шкодував рук, відбиваючи стрімкі такти. Провідниця зрозуміла: Коля-бригадир уже прийшов. Він полюбляє заявляти про себе гучно, плювати йому, що пасажири сплять, що за вікном ніч, що він мав би, навпаки, оберігати спокій у вагоні.
Так і є, сидить із транзисторним приймачем у руках, а в очах, що з веселою нахабністю дивляться на неї, провідниця бачить себе — очі, сірі, майже блакитні, вбирають її, щоб зі звичною певністю затягти, мовби збільшуючись з кожною наступною миттю. Коля-бригадир знав про цю особливість своїх доволі гарних, аж якось не по-чоловічому гарних, очей і сповна використовував її. Провідниця здогадувалася — не одна вона втопилася в тих бездонних очах, осіла на дні, забута їх власником, проте чи зупинить це наступну жертву? Але сьогодні Колині очі викликали в неї лише відразу, втім, може, й не відразу, але якийсь дивний спротив, що народився майже миттєво, як тільки вона їх побачила.
— Слухай, вимкни, — несподівано для себе самої владно наказала вона.
— А то що? — вишкірив Коля зуби, з-поміж яких зблиснуло два золотих.
— Люди ж сплять.
— Ну й чорт з ними. Виспляться вдома, — безтурботно сказав Коля.
Провідниця рішуче простягла руку до приймача. Коля-бригадир, певно, відчув щось нове у її настрої, бо сам зменшив звук.
— Дивись, що я приніс.
Рухом фокусника він заліз під коричневу шкіряну куртку, дістав звідти пузату пляшку.
— Лікер. Ананасовий. Твій улюблений.
— Миколо…
Він теж підвівся, стояв зовсім поруч, вона чула його гаряче дихання, відчувала дуже чоловіче тіло.
— Що, Людочко?
— Вже випив? Ми ж на роботі…
Він тернувся щокою об її скроню, вільною рукою обняв за шию, потім дихнув у її ніздрі.
— І краплі в рот не брав сьогодні. А лікер подарував один чмур за те, що у купейний вагон без білета посадив.
— Миколо…
— Та ти сьогодні якась сама не своя, — він заглянув Людмилі в очі. — Я ще тоді помітив, як у потяг сідали. Що сталося, Людо?
«Тоді ти не міг помітити, — подумала Людмила, — тоді ще нічого не трапилося, тоді я ще нічого в собі не відчувала, хіба те, що мимо Старої Вишні будемо проїжджати, трохи тривожило. Але то так, дрібне хвилювання, не вперше…»
— То що сталося? — допитувався Коля. — У гуртожитку хтось образив?
— У гуртожитку? Ні, —Людмила похитала головою. — Хто мене мав образити?
— Ну, може, Вірка. Ти казала…
— Ні-ні. Вибач. Сховай лікер.
— Як хочеш. Куди поставити? Людо… — у його голосі прокинулися незвичні, мовби жалісні нотки. — Це ж тобі подарунок від мене.
— Скоро станція, Колю.
— То й що? Стоїмо тільки дві хвилини. До Ковеля ще година. Ні, ти таки сама не своя.
Людмила звільнилася від його рук, ледь стрималася, щоб не відштовхнути. Бригадир не став опиратися, плюхнувся на лавку. Ця легка перемога допомогла Людмилі трохи отямитися. Він же ні в чому не винен. А вона має те, що заслужила. Колю й заслужила, хоч це ще не найгірший варіант. Не одна з їхньої бригади була б не проти Колиної уваги. Та ж Вірка, яка перед тим, кажуть, була його симпатією, пробувала навіть задиратися. Але то було ще два місяці тому.
Що її саму мучить зараз? Невже причина в тому хлопцеві, який іде до Старої Вишні? Ні, не в ньому самому, а в чомусь іншому, що пов'язано з ним. В чому тоді? Щось мовби крутиться в голові, але не може стати думкою.
— То ти не хочеш сказати, що трапилося?
Людмила стенула плічками. Відвернулася, стала знічев'я переставляти на тумбочці склянки. І раптом відчула: з-під повіки правого ока щось викочується, тепле й вологе. Сльо…за?.. Боже, це ж сльоза, вона от-от заплаче, ладна заплакати… Тернула пальцями під оком, і їй здалося — палець відчув солоність маленької краплини, бо та стала вбиратися у пори шкіри.
— Ти… плачеш? — здивовано спитав Коля-бригадир, посунувшись до неї.
— Ні-ні, тобі здалося.
Людмила поспішно відвернулася, ще раз тернула під оком. Коли ж повернулася до нього, подивилася у його гарні зіниці, схожі зараз на дві блакитні цятки серед хмари, що розповилася перед нею, її власні були сухими, принаймні їй хотілося, щоб так було.
— Я хочу тобі щось сказати, Колю, — промовила вона стиха помертвілими губами.
2 серпня
Ми зійшли з тролейбуса і побачили низеньку світло-зелену, чи, радше, салатову будівлю вокзалу — та наче випливала назустріч з темряви, підсвічена двома ліхтарями, що стояли пообіч центрального входу.
— У Луцьку такий маленький вокзал? — здивувався я.
— Хіба ти ніколи його не бачив? — у свою чергу здивувалася Валерія.
— Ні, — сказав я. — Я ж їздив до Львова через Володимир. А минулого разу, якщо пригадуєш, ми поверталися автобусом.
Ми оминули хоч і низьку, але продовгувату будівлю, вийшли на перон. Тут, коли вже спинилися біля самої колії, Валерія поставила питання, яке вже звучало кілька разів цього вечора:
— То що все-таки сталося, Георгію?
— Нічого, — сказав я. — Анічогісінько. Мене направили на роботу до Старої Вишні.
— Але чому? Петро Платонович ще вчора, коли я дзвонила до нього, знову підтвердив, що тебе залишають у Луцьку. Що трапилося у суді вчора, може, все-таки скажеш?
— Нічого й не трапилося, — сказав я. — Ми дуже мило порозмовляли з паном заступником голови суду. Як і попереднього разу.
— Дуже мило? — недовірливо подивилася Валерія.
«Які бездонні в неї очі, — подумав я. — Мені знову здається, що вони ще й безкраї. До того ж і розширюються, коли дивитися в них». І все ж я виплив з цих очей.
— Авжеж, — сказав уголос. — Він запитав, як я доїхав. А тоді повідомив, що мене направляють у Стару Вишню.
— І ти мовчки погодився?
— А що я міг зробити? Набити йому морду?
— Не погодитися. Боротися за себе. Зараз нема обов'язкового направлення.
— Я не знав, — сказав я.
— Це на тебе не схоже, — сказала Валерія. — Ти щось приховуєш.
— Анічогісінько, — сказав я цього разу неправду і додав: — Тобі не треба було сьогодні приїжджати.