— Чому? — спитала Валерія. — Я ж не винна, що Петро Платонович поїхав зранку у відрядження. Якби ти почекав до завтра.

— Не хочу чекати, — сказав я. — Не хочу, розумієш?

— Ти мене… Ти мене вже…

Вона не доказала і затулила обличчя руками. Але тільки на якусь мить, а далі, напевно, отямившись, зробила вигляд, що поправляє зачіску.

«Звичайно, ви можете відмовитися, — сказав учора заступник голови обласного суду. — Тоді я…»

Він не доказав, але я знав — тоді він зміг би з чистою совістю відпустити мене на всі чотири боки. Але я мусив би вертатися до Львова…

«Я не продаюся так дешево», — подумав я і подивився низенькому тлустому чоловічкові в очі.

Чоловік мовби засоромився. Але наступної миті відчув щось схоже на сором і я. Справді-бо, звідки чоловік за столом міг знати про мої взаємини з Валерією, про справжній стан моїх взаємин з Валерією, про те, що я її більше не кохаю…

— Як приїдеш, одразу ж напиши, — сказала Валерія тепер, щулячись під вітром на пероні. — Ні, краще зателефонуй. Ти, до речі, маєш гроші?

— У мене багато грошей, — усміхнувся я.

«Хоч би нарешті прибув той потяг», — подумав наступної миті й подивився на годинник над входом до вокзалу.

На ньому було 23:46. Потяг мав би вже прибути чи, принаймні, наближатися до станції, але його ще не було ні видно, ні чути.

«Я дивлюся, напевне, не в той бік», — подумав.

Та потяга не було видно і з другого боку. На годиннику — вже 23:48.

— Ти напишеш мені, як тільки приїдеш, — повторила Валерія.

— Напишу.

— Обіцяй.

— Обіцяю, — легко, аж сам здивувався, вимовив я.

— Не напишеш, — зітхнула Валерія. — Але чому, Жоро?

«Ось вона й гнівається, — подумалося. — Інакше назвала б Юрієм, Юрчиком, Юрасиком…»

«Невже тобі хочеться, щоб вона тебе зараз так називала?» — спитав я себе.

Відповіді не було. Як не було поки що й потяга. «Може, він зовсім не приїде?» — подумав я і побачив нарешті вдалині вогники, які рухалися.

Валерія знову щось сказала, але цього разу я не розчув, що саме, а перепитувати не став. У кишені намацав квиток, куплений вчора, — один з чотирьох, що продавалися на цей прохідний потяг у касі попереднього продажу Луцького вокзалу. Його я купив відразу, ну, може, десь за годину після того, як довідався, що мене направляють до Старої Вишні.

Я відсмикнув руку, наче обпікся.

Яскраве світло, яке било мені в очі, було таким сліпучим, що я мимоволі затулився руками. Та безжалісні пекучі промені стали проникати крізь щілини між пальцями, здирати на пальцях шкіру, пробираючись до повік, випікаючи очні яблука. Біль ставав таким нестерпним, що я не витримав і закричав. Звук мого розпачливого крику вдарився об стіни високої сірої будівлі з грубими круглими колонами, до якої я перед тим невідомо чому поспішав. «Якщо пригадаю, чому йшов до цього будинку, світло перестане мене мучити», — зненацька подумалось мені. Однак безжальні прожектори не давали зосередитись, вогняний сніп все пік і пік з новою, ще страшнішою силою. Я вже нічого не бачив, лише відчував сотні, тисячі розпечених голок на своєму обличчі, на шкірі, яка, мабуть, уже перетворилася на червоне місиво. Ледве подумав про це, як відчув запах горілого м'яса. Збагнувши, що це запах м’яса з мого обличчя, закричав ще голосніше і розпачливіше.

— Прокиньтеся, прокиньтеся!

— Що-о?..

Ошалілими очима я дивився на старого чоловіка, котрий схилився наді мною. Куди зникло світло, яке мучило мене, хто цей чоловік з переляканими очима? І раптом, остаточно отямившись, збагнув: це ж був сон, щойно я бачив жахливий сон…

— Вибачте, — пробурмотів я знічено.

— Дарма, дарма, вам, напевне, приснилося щось жахливе?

— Так, приснилося.

Я звівся на лікті, виглянув у вікно. За тьмяним склом виднілась частина якогось подвір’я. Збоку примостився кіоск. Мимо вагона пройшли, перемовляючись, двоє чоловіків. Я збагнув: потяг стоїть на якійсь станції — і спитав, де ми.

— Ковель, — сказав мій сусіда.

Він сидів, звісивши ноги з постелі, мовби також намагався щось пригадати.

— Напевне, розбудив вас своїм криком? — спитав я. Сусід чи то не розчув, чи не схотів казати неправду. Я оглянувся. Раптом подумав: чули інші пасажири чи ні? Навпроти, на боковій лавці, спала, звісивши руку до самої підлоги, молода дівчина. Нижня губа в неї так відвисла, що, здавалося, теж от-от торкнеться підлоги. Зверху мирно посапував, одвернувшись до завішеного вікна, товстий дядько у чорній майці. Наступне бокове купе тонуло у напівсутінках. Я задер голову — сусід зверху наді мною теж спав. Отже, не так вже й голосно я кричав.

«Хіба це важливо?» — подумав я і зрозумів, що мені просто неприємне це нагромадження тіл у переповненому вагоні, дратує задуха і мішанина запахів, яка робить повітря кисло-застояним. Доведеться терпіти (бо заснути навряд чи зможу) півгодини, а то й більше. Напевне, більше. Я зиркнув на годинник. Чверть по другій. Якраз час для сну. Тому такий безпробудно сопучий вагон. Наче ковальський міх, який не можна спинити. Дратувало і світло з перону, чомусь ніхто не здогадався опустити чорну завіску, що стирчала зверху вікна.

Я звівся на ноги і шарпнув її руками з обох боків.

— Даремно, — озвався сусід. — Пробували.

Тепер він розгойдувався, заклавши руки за шию, мовби хотів зрушити вагон з місця. І це безглузде розгойдування теж стало дратувати мене. Я підвівся і, мимоволі потягнувшись, аж хруснули кістки в плечах, пішов проходом. Вагон спав, лише в одному купе вовтузилася якась тітка, щось шукаючи у величезній полотняній валізі й стиха постогнуючи при цьому. Мабуть, сіла щойно, в Ковелі.

У відчиненому провідницькому купе нікого не було. Подушка, синя шерстяна ковдра, на подушці — розгорнута книжка. На ковдрі біля стіни барвистим метеликом примостився легенький ситцевий халатик, певне, щойно скинутий з пліч. І враз я пригадав свою розмову з провідницею, коли та прийшла збирати квитки. Виразні, кольору темної сливи очі чомусь стали наполоханими, коли я сказав, що я юрист, працюватиму в суді. Смішна вона, ця дівчина. Либонь, суддя для неї — щось високе і поважне.

Провідницю я побачив внизу на землі. Вона повернула голову на звук моїх кроків, і в тьмяному поблискуванні пристанційного ліхтаря, що синювато-жовтим оком байдуже позирав на вагон, раптом, здавалося, майнула тінь від великого чорного птаха, так несподівано спохмурніло, ба, навіть стало зляканим її обличчя. Наче я, з’явившись, направив на неї пістолет і зажадав змінити курс потяга.

— Не бійтеся, — сказав я, здивований такою реакцією на мою появу. — Гаманця мені не треба, вашого життя тим більше.

— Хто вас знає, — вона ніби оговталася від несподіваного переляку.

— Не треба, не треба, — запевнив я. — Інакше хто мене висадить у Старій Вишні?

— Самі зійдете.

— Та я ж не знаю, коли ми її проїжджатимемо.

— Вже скоро. Хвилин сорок лишилося їхати.

Вагон шарпнуло. Раз, удруге. Зрештою потяг за третім разом зрушив з місця.

Провідниця стояла внизу, мов закам’яніла, і дивилася кудись уздовж потяга, який полишав її на пероні.

— Ви що, збираєтеся тут ночувати? — здивовано спитав я.

Лише тепер вона стрепенулася, мов підбитий птах, що все ж наважився злетіти, змахнула руками-крилами і побігла навздогін за потягом. Я простяг їй руку, міцно вхопив за тонкі холодні пальці, стиснув усю долоню і буквально втягнув до вагона.

— Що ж ви так? — докірливо промовив я. — Могли…

Я затнувся на півслові. Дівчина плакала, намагаючись з усієї сили сгримати глухе ридання.

— Що з вами?

Я розгублено тупцяв біля неї, не знаючи, що робити в цій ситуації. Раптом провідниця зойкнула, наче хтось невидимий взявся душити її, і припала мені до грудей, здригаючись усім тілом.

«Ну й халепа, — подумав я. — Істеричка вона чи що? А може, щось трапилося, доки я спав?»

Потяг уже мчався на всіх парах. До відчинених дверей залітав холодний вітер, такий холодний, наче літо за стінами потяга раптово помінялося на зиму чи принаймні осінь. А може, це тому так, що дівчина, котру я тепер тулив до себе і став мимоволі гладити її плечі, аби хоч якось заспокоїти, була вся теж холодною, наче її щойно вийняли з заморозника.