Процесія, проте, завертала на кладовище, що вклинювалось у старий сосновий ліс. За час ходи я не помітив, щоб хтось сказав хоч слово. Двоє чи троє здивовано зиркнули на мене, може, також силкуючись упізнати. Небо, що сьогодні нависало низько над землею, пророкуючи близький дощ, здавалося, понижчало ще більше. Стало майже темно. Не лише я, а й інші з тривогою поглядали на небо. Щось має статися, подумав я.

Але нічого не сталося. Труну зняли з машини і поставили на дві спеціальні лавочки, що стояли одразу при вході на кладовище. Я знав, що колись самогубців ховали окремо, за огорожею, але, очевидно, тепер не дотримувалися цього суворого правила. Правда, не було священика, неодмінно присутнього останнім часом на похованні, — так ми ховали у Львові навіть одного нашого викладача, донедавна затятого атеїста. Але при похованні самогубці його й не могло бути.

Тим часом троє людей: старий чоловік, колишній вчитель Ніли, її колега, худа, сивувата, хоч на вигляд не старша за сорокалітню, жінка, хлопець років сімнадцяти, очевидно, учень, сказали про те, яким добрим педагогом і чудовою людиною була покійна.

І гарною коханкою, по-блюзнірськи подумав я і опустив очі, наче хтось міг почути мою крамольну думку. Та, опустивши очі, вже не смів їх підвести. Я боявся ненароком зустрітися поглядом з матір’ю Ніли. Вона виглядала так, як і мала виглядати згорьована мати. І все ж мені здалося: окрім невтішного горя, на її обличчі досі є застигла печать того самого жаху, що з’явився, коли вона побачила на веранді дочку разом зі мною і дізналася, що я її врятував.

Рідні, хто ридаючи, хто лише схлипуючи, прощалися, цілували лоба, руки, ноги, а я заціпеніло дивився на мертву дівчину, і жахливе усвідомлення, що вона ось-ось усміхнеться, усміхнеться саме до мене, не полишало мене цих три чи й чотири найтяжчих хвилини. Я був близький до зомління і, може б, і гепнувся на сиру й холодну землю, що от-от має прийняти людину, до загибелі якої і я мимоволі причетний. Може б воно так і сталося, якби я не відчув на собі чийогось погляду. Холодіючи від думки, хто це може бути, я оглянувся. Але то був не «жебрак», як я сподівався, а Микола Мефодійович.

— Ви також…

Він вимовив тихо-тихо, ледве прошелестів, але мені чомусь полегшало. Я відступив крок, другий і став поруч нього. Так ми пішли поряд і тоді, коли труну понесли на плечах між могилами.

Я мусив кинути грудку землі на її домовину, останній її дім, притулок такого вродливого тіла, і я зробив це. А кинувши, ледве не скрикнув: на мене дивилися сухі й гарячі жіночі очі. Очі її матері. Вони пропікали наскрізь і разом з тим притягали. Я ступив крок до неї, ледве не полетів на купу свіжонасипаної землі і спинився. Вона щось казала, здається, ще тихіше, ніж Микола Мефодійович, натужно ворушачи губами. Я поспішно схилив голову й відійшов. І, вже вибравшись із цього сумного гурту, збагнув, що вона казала. Це були слова: «Ви не могли її врятувати». Мати Ніли мовби вибачалася переді мною, але очі, очі, її очі так пекли, що я подумав, чи не вигадав сам ці слова. Може, вона казала інше: «Ви не винуватий?» — подумав я, та очі, очі, пригадав, спинився і змусив себе озирнутися. Звідси матері Ніли не було видно. Я підвів голову: хмари майже торкалися верхівок дерев, густо-сірою ковдрою налягаючи на кладовище.

Я йшов між могилами, наче щось шукав, і ледве не врізався у темний кам’яний хрест переді мною, коли збагнув, що саме мені потрібно. Я шукав могилу першої загиблої, Людмили Черняк. Придивлявся і придивлявся, вбирав прізвища, скорботні написи, фотографії, але тієї, що шукав, усе не було. Оглянувшись нарешті, я побачив, що залишився на кладовищі сам. Десь при виході маячіли останні учасники похорону. Я пересилив бажання піти вслід за ними і став шукати далі. За спиною глухо шумів ліс, ще дві-три могили, і мені стала ввижатися у цьому шумі глуха погроза. Я стис міцніше зуби і рушив іще далі. На землю впали перші краплі дощу, незабаром він припустився з усієї сили. Крізь дощову завісу мені ввижалися за деревами якісь фігури, котрі оточували мене, але я не зупинявся. Вже майже нічого не видно було, вода заливала очі, лилася за комір, а я кудись ішов. У якусь мить я подумав, що божеволію, але не спинився. Дійшовши до краю кладовища, повернув назад і, спотикаючись, пробирався від могили до могили. Відчуття, що я ось-ось знайду, пізнаю щось важливе, що припинить мої муки останніх днів, лише зростало з кожним подоланим метром слизького розквашеного ґрунту. Враз я спіткнувся. Далеко, при вході, маячіла чиясь фігура. Постать живої людини, зрозумів я. Неприємний холодок пробіг по спині. Все ж я рушив назустріч, і той незнайомець рушив теж. Ми стали невблаганно зближуватися. От і все, подумав я, зараз матимеш вирішення. Я був переконаний, що то або котрийсь із тих двох, що били Нілу, або… або… Так, або «жебрак», зустрічі з яким я прагнув цілий день. Стиснувши пальці в кулак, попрямував усе рішучіше й рішучіше, готуючись дорого віддати життя чи скинути з пліч тягар невідомості, готовий якоїсь миті навіть продати душу дияволу, аби нарешті щось суттєве дізнатися.

Та ще за десятків зо три метрів, вийшовши на середину кладовища, я зі здивуванням відзначив, що до мене прямує зодягнута в темний плащ жінка. «Та, яку ти шукаєш», — мовби сказав хтось. Я здригнувся і тут-таки лайнувся подумки — дожився, що повірив у існування привидів. «Невже мати Ніли?» — подумав я і мало не скрикнув. Хвиля туги невідомо за чим, не лише за Нілою, вдарила, накрила. Жінка, що прямувала до мене, накульгувала. Ґлорія? Що їй тут треба?

Ми спинились одне перед одним, і Лора першою не витримала і глухо зойкнула, а тоді, мовби підбитий птах назустріч останньому рятунку, кинулася до мене. Припала до грудей і, здригаючись усім тілом, голосно заридала.

За півгодини, може, менше, ми, обоє змоклі до рубчика, ввійшли до моєї кімнати. Я вже міг розібрати, що вона говорить. Бо там, на кладовищі, спочатку її мова складалася з одних лише вигуків. Щось просилося з її горла на волю, якийсь птах, що не міг вирватися, хоча дуже прагнув, та тільки кричав так натужно, що мене обіймав жах, і я поспішив повести Лору геть від хрестів, скрипу сухих дерев за плечима, чиїхось тіней, що проступали крізь завісу дощу. Ця хвороба має назву, та я не годен її пригадати, подумав я при виході. Ґлорія тислася мені до плеча, прагнула забратися всередину, я скинув уже куртку, вона замотала головою, щось знову забриніло в її горлі, почувся гортанний крик, обірвався, і я подумав, що годилося б її взяти на руки і донести так додому. Та коли я спробував це зробити, вона стала вириватися і вимовила перше зрозуміле слово, навіть цілих три: «Так не треба». Це був голос маленької дитини — тонкий, наче срібна нитка, що невідомо звідки взявся серед хаосу води, багнюки й вітру. Десь на півдорозі, серед цієї осінньої бурі, в мені з'явилося безглузде відчуття, наче світ щойно народився і ми двоє перших людей, які неодмінно прагнуть вижити, прийти до свого першого дому, бо знають, що їм треба заснувати свій перший світ, наповнювати його людьми, голосами і всім живим, що вони здатні народити. Я стрепенув головою, але хтось наче думав за мене, і думав саме так.

У моїй кімнаті вона сказала тихо, але так чітко, що я здивувався її голосу:

— Вам потрібна зараз гаряча ванна. — Вона озирнулася, наче щось шукала в кімнаті. — Перевдягніться і приходьте. Мама, напевне, вже напалила. — І знову провела по кімнаті протяжним поглядом. — Роздягайтеся ж, бо замерзнете.

— Швидше замерзнете ви, — сказав я, здивований, як вона говорила, як раптово ожила і зробилася зовсім іншою Ґлорією, мовби й не було дороги під цим скаженим дощем.

— Я не замерзну, — вона подивилася на мене якось так: чи то оцінюючи, чи то вивчаючи. — Роздягайтеся ж, чого ж ви стоїте?

Я вже був подумав, чи не хоче вона, щоб я роздягався при ній, але вона рушила до виходу.

— Чекатиму вас у літній кухні. Через дві… ні, три хвилини. Вам вистачить?

— Я служив колись в армії, — посміхнувся. — Спробую вкластися.