«Навіть дуже інтересно», — подумав я, стягнув геть мокрі штани, куртку, светр. Не знаю чому, але робив я це дуже швидко, немов справді виконував армійський норматив перед командою «відбій». Не тільки оте раптове перетворення, вміння взяти себе в руки мене подивувало. Раптом прийшов здогад: те, що вона витворяла дорогою, схоже на прикидання, на якийсь незбагненний ритуал. Але навіщо? І що вона шукала в моїй кімнаті? Я пригадав, як її батьки нишпорили в доччиній кімнаті, й подумав, що пошуки — це, очевидно, хвороблива пристрасть цієї сім'ї.

Не через дві чи три, але таки хвилин за п'ять, не більше, переодягнений у сухе, я постукав у двері літньої кухні. Десь у глибині почувся її голос, який свідчив, що заходити дозволяють, і я прочинив двері. Кілька разів я заглядав сюди, в першу кімнатку, де стояла плита, в другій якось снідав — там стояли стіл і стільці. Я завважив: були ще одні двері. Але що там, питати якось незручно. Тепер, увійшовши до першої, де нікого не було, тільки пашіли жаром плита і грубка, я штовхнув двері до другої, але й там було так само порожньо і тепло. Отже, Ґлорія у третій.

Досі ранками я вмивався під умивальником на подвір'ї, там же ввечері мив ноги, до холодної води мені було не звикати. Щосуботи ходив до міської лазні, радіючи, що є спосіб згаяти час, а двічі чи тричі заглядав туди посеред тижня, щоб прийняти душ. Ще я дізнався, що в містечку є спортшкола, і останнім часом став навідуватися туди повправлятися зі штангою. При спортшколі також був душ, щоправда, з ледь теплою водою, але мені й такої вистачало. Господарі ніколи не пропонували мені помитися в них, я не задумувався якось, де вони миються і коли. Хіба що в неділю, яку я проводив переважно у своїх батьків у сусідньому районі. Щоправда, для цього доводилося їхати двома дизель-потягами, чекати на вокзалі в Ковелі, але це було ліпше, ніж цілу неділю валятися в ліжку чи дивитися в місцевому відеозалі Будинку культури якийсь паршивий фільм, або цмулити пиво у пивбарі, в одному з трьох.

Тепер я стояв у нерішучості перед третіми дверима, звідки виразно чувся плюскіт води. Я не пуританин, у студентському гуртожитку всякого набачився, доводилося душ і з дівчатами приймати, разів п’ять у Валеріїній просторій квартирі мився разом з нею у величезній, обкладеній елегантним кахлем ванні, там ми багато чого собі дозволяли, але зараз, як діяти зараз? Я стояв і вирішував, що чинити далі — делікатно дати знати про себе чи виждати, поки Лора помиється? Втім, я виразно чув її голос, коли стукав у перші двері. «Я виразно чув її голос», — подумав мовби автоматично і тут почув цей голос вдруге. Але він не звертався до мене. Ґлорія не промовляла, ні кликала, ні просила почекати, як можна було сподіватися. Вона стогнала, просто стогнала, як може стогнати жінка, котра насолоджується з чоловіком. Або… або сама з собою. Друге ймовірніше. «Друге ймовірніше», — подумав я і аж заціпенів з несподіванки. Стогін посилювався, я стояв і почував себе останнім дурнем. Зрештою, вирішив тихо вийти. Та коли я ступив крок до дверей, щоб ретируватися надвір, стогін припинився і чіткий голос Ґлорії покликав:

— Георгію!

Я завмер.

— Георгію! — ще голосніше сказала Ґлорія. — Ви ж тут, Георгію.

— Я тут, — сказав я. — Я почекаю.

— Ходіть сюди, — жалібно сказала вона. — Прошу вас — ходіть сюди.

Повагавшись секунду-дві, але не більше, я прочинив двері, з-за яких мене кликали. Це була така сама кімнатка, іще менша за дві попередні, обкладена світло-зеленою плиткою із блідими, ледь помітними білими квітками. У кімнатці, густо наповненій паром, ледве вміщалась ванна, з якої визирала голова Ґлорії. Все інше прикривала густо запінена вода.

— Візьміть, будь ласка, на стільці хустку і зав’яжіть собі очі, — сказала Ґлорія.

— Он як? — сказав я. — Пограємось в піжмурки? Але тут надто мало простору.

— Ні, — серйозно сказала Ґлорія. — Ви мене помиєте. Але я не хочу, щоб ви бачили моє тіло.

«Може, кинути і піти? — спитав я себе. — Чи витягти цю нещасну звихнуту калічку з ванни і добре набити по голому місцю?»

Раптом я подумав про те, що Ґлорія знає про мене більше, ніж я вважаю, що вона розгадала мою гру з цим осоружним, але вже необхідним мені містечком, з його людьми, які викликають у мене відразу і яких тільки я один можу по-справжньому покарати за всі їхні гріхи.

Та я встиг поглянути на Ґлорію, у її благальні, геть засоромлені чисті очі, з яких, здавалося, знову от-от забринять сльози, і слухняно повернувся до стільця, що якось втиснувся обіч ванни, взяв чорну хустку, зав’язав собі очі й нагнувся до ванни. Ґлорія зловила мою праву руку, всунула в неї мило, підвела руку до своєї голови. Я взявся намилювати цю маленьку, із невеличким жмутиком волосся голову, а другу руку занурив у ванну, щоб зачерпнути води. І ледве не скрикнув, такою гарячою була вода.

— Вибачте, я забула вас попередити, — сказала Ґлорія. — Вода справді дуже гаряча, я сама ледве витримую.

— Ви ризикуєте зваритися, як рак, — сказав я.

— Але нам обом така вода зараз якраз і потрібна. — Вона тихенько засміялася і попросила зі смішком: — Та натирайте ж ліпше, поки вода не захолола.

Чесно кажучи, тієї хвилини, коли я зав’язував собі очі, я гадав: ми починаємо гру, яка закінчиться банально — або я залізу з пов’язкою чи без і собі у воду, або ми потім все одно опинимося в ліжку, вже викупані. Та, взявшись всерйоз намилювати її і торкаючись руками худющого кістлявого тіла, я відчув не збудження, а скорше відразу. Цей маленький живий мішечок з кістками навряд чи й міг викликати щось інше навіть у темпераментнішого самця, ніж я. До того ж на плечах, спині мої пальці намацали якісь рубці, схожі на недавно загоєні рани, і я подумав: чи не хворіє ця нещасна дівчина чимось заразним, скажімо, коростою? Ледве я це подумав, як рука мимоволі відсмикнулася.

— Я знаю, вам бридко, — сказала вона.

— Що ви, — невпевнено заперечив я, бо інакше не вийшло.

— Бридко, бридко, не заперечуйте, — чомусь засміялася вона. — Але це не короста, як ви, може, подумали, і зовсім не заразне. До того ж я врятувала вам сьогодні життя, і ви маєте бути трохи вдячним. Це не така й велика плата.

— Згоден, — сказав я. — Хоч і не знаю, що мені загрожувало? Мене мали вбити чи я мав накласти на себе руки, як Ніла Трачук?

Я тернув з усією силою і злістю, на які був здатен.

— Боляче, — скрикнула Ґлорія. — Мені ж боляче.

— Вибачте, — пробурмотів я.

Ванна була низенька, і я мусив стати на коліна, щоб ліпше мити жінку, котра або була напівбожевільною, або збоченкою, або те й інше, або… Або треба прийняти умови гри, подумав я, набратися терпіння, закінчити це дурне миття і чекати, що буде далі.

— Ах, Георгію, — перебила мої думки Ґлорія. — Ви ризикуєте митися в холодній воді, якщо будете так мляво виконувати свою роботу.

— До біса, — раптом несподівано для самого себе вибухнув я. — Якщо вже ви хочете, щоб я помив як слід, то не з зав’язаними очима. Я сьогодні не маю бажання до жодних ігор.

— Ні-ні, не зривайте хустку, — вона вчепилася в мою руку. — Не треба цього робити. Я зараз вилізу з ванни, тільки сполоснуся. Ви можете почекати за дверима. Прошу вас.

Я вирішив послухатись. До того ж мене хилила додолу втома. Я підвівся, повернувся, щоб вийти, але перед тим зірвав з очей хустку. І остовпів: прямо переді мною на внутрішньому боці дверей висіла репродукція картини Босха. Чудовисько в людській подобі з довгим пташиним дзьобом цілилося ним прямо в мене. Це була репродукція однієї з тих картин на цілу стіну, які у вигляді фотошпалер обрамлювали невідому мені кімнату, де я провів пів учорашнього дня.

— Що це? — не втримався я від вигуку.

— Це? — в голосі Ґлорії мовби звучало щире здивування. — Це репродукція картини Босха. Чули про такого художника?

— Ах, репродукція, — саркастично сказав я. — Як мило. І де ж ви її узяли?

— Вирізала з якогось журналу. Здається, з московської «Юності». А чому це вас дивує?

— Чому мене дивує? — вибухнув я. — Та тому, що…