Раптом мені захотілося, щоб хтось у цьому сонному вагоні закричав уві сні, як недавно кричав я сам. Може, цей старий дідуган, що, незважаючи на свій давно пенсійний вік, преться невідомо куди, чи дівчина з одвислою губою. Я б зміг так само розбудити і заспокоїти. Але вони тихо сплять. Вони якщо й бачать сни, то солодкі й приємні, принесені добрими ангелами. А за вікном чорна-чорна ніч. Здається, що дорога до Старої Вишні нескінченна. А потяг падає у цю нудотну чорноту ночі, наче у глибоке бездонне провалля, летить і летить у нього і не може приземлитися.

* * *

Мене розбудив легенький доторк до плеча. Цього разу я моментально розплющив очі й побачив схилене наді мною обличчя провідниці.

— Вставайте, за п’ять хвилин станція, — сказала вона. — Тільки не засніть знову. Потяг у Старій Вишні зупиняється лише на хвилину.

«Отже, я таки заснув», — подумав я, підводячись. Дивно, таке враження, мовби спав дуже довго. Годилося б умитися, але яке це має значення. За півгодини, чи скільки там, спатиму в готелі, в такому маленькому містечку й до готелю, напевно, недалеко. А може, до ранку передрімаю на вокзалі, хоч там, швидше за все, не вокзал, а маленька станція, що зачиняється на ніч.

Я підхопив сумку і пружною ходою попрямував до виходу. Потяг уже сповільнював хід. Провідниця чекала мене у дверях свого купе. Її обличчя раптом здалося мені вродливішим, ніж було звечора.

— От і приїхали, — сказав я. — А я так і не дізнався, як вас звати.

— Навіщо це вам?

— Раптом ще зустрінемося?

— Людмилою мене звати. Ходімо.

Відімкнувши зовнішні двері, провідниця поглянула на мене. Я відсахнувся з несподіванки — така мука вихлюпнулася на мене з великих потемнілих очей, що раптом заповнили весь простір переді мною. Вона, безумовно, плакала, але не тільки це, не тільки, подумав я. Що ще трапилось, доки я спав? Ні, ще раніше. Пригадалася дивна поведінка цієї дівчини при виїзді з Ковеля.

— Скажіть, будь ласка, — провідниця говорила тихо, ледве шелестіла губами. — Можна вас запитати…

— Питайте, якщо встигнете.

— Ви читали Біблію?

— Біблію? — здивувався я. — Читав.

— Не пригадуєте — є там такі слова, такі слова… — вона затнулася, а потяг уже пригальмовував, — такі слова: «І прибуде суддя, а ти відійдеш»?

— Не пригадую, — відповів я. — Може, і є. Треба подивитись. Вибачайте.

«Надумала коли питати», — іронічно всміхнувся подумки.

— Це ви вибачайте, — здавалося, вона от-от знову розплачеться, але тільки мовчки відчинила двері. — Щасти вам.

— До побачення.

Потяг зовсім спинився. Я зістрибнув на землю. Озирнувся. Збоку бовваніли у темряві якісь приземкуваті споруди.

— Станція он там, — почувся голос провідниці.

Я озирнувся до неї. Людмила показувала рукою на будівлі, які перед тим потрапили в поле мого зору.

— Спасибі, — я привітно помахав їй рукою.

Щось наче зблиснуло на її щоці у тьмяному світлі тамбурної лампочки. Сльози? Чи здалося? Чого б їй плакати… Хоча вона така дивна і, видно, дуже сентиментальна. Щось питала про Біблію, про суддю. Ага, про те, що суддя відійде. Ні, здається, навпаки: вона відійде, коли прибуде суддя. Куди відійде? Дурниця якась. До того ж, я ще не суддя. А все-таки в неї непогане обличчя і фігурка дуже зграбна. «Шкода, що наша спільна дорога була такою короткою», — зненацька подумалося мені. Гм, вона відвернулася, немов ховаючи сльози. Знову сльози, невже вона плаче на кожній станції?

Рипнули буфери, потяг рушив. Поволі пропливали мимо затемнені вагони. Я лишився сам на сусідній колії.

Коли потяг зник за стіною ночі, переді мною була суцільна темрява. Я мимоволі озирнувся. Позаду, за коліями, ледь помітно проступало щось схоже на дерева. Швидше за все, місто з протилежного боку, за вокзалом. Хоча вокзалом, звичайно, ту халабуду, на яку показала провідниця, назвати можна хіба що умовно. Але чому вона не освітлена? У спину мені несподівано вдарив, мало не збивши з ніг, струмінь холодного, аж крижаного повітря. Вдруге за цю ніч мені здалося, що раптом настала зима. Це відчуття тривало, може, кілька секунд, але я відчув щось погрозливе і гнітюче у посвисті рвучкого холодного вітру. Ще раз мимоволі озирнувся. Дивним здалося те, що темрява погустішала, хоча очі мали б уже до неї звикнути. «Ну от іще, — подумав, — невже я до всього ще й страхополох?»

Я попрямував до вокзальної халабуди. Доки дійшов, кілька разів спіткнувся — спершу об рейку, потім об край перону, якщо тільки можна назвати пероном невеличкий п’ятачок перед станцією. Підійшовши до дверей, з усієї сили шарпнув за них. Раз, удруге.

Зачинено. Заглянувши про всяк випадок у вікна по обидва боки дверей, нікого, звісно, там не побачив. Лише контури якихось предметів проступали, у них можна було розпізнати столи і стільці, а під другим вікном виднілося щось схоже на лавку. Подумавши про лавку, я пошукав її очима тут, знадвору. Не знайшовши, зрозумів, що моєму становищу не позаздриш. Якщо не розшукаю лавки чи хоча б колоди, на якій можна було б перекуняти до ранку, то доведеться хіба що бігати довкола станції, рятуючись від несамовитого холоду. Чи спробувати знайти готель? Це все-таки ліпше, ніж мерзнути тут, вирішив я.

* * *

На розі станції я зіткнувся з чоловіком, що, мов чорна примара, вигулькнув переді мною. Це було так нагло, що я аж відсахнувся.

— Злякався? — глухим, надтріснутим голосом спитав незнайомець і так само жаско, аж у мене мороз пройшов по шкірі, засміявся. — Ха-ха-ха! Злякався! Ха-ха-ха!

Отямившись від переляку, я стояв, готовий дати відсіч чи навіть дорого продати життя.

Незнайомець раптом обірвав сміх. Тільки тіло його продовжувало, наче хто смикав за невидимі нитки, конвульсивно здригатися.

— Ви приїхали цим потягом? — спитав він по недовгій паузі. — 3 приїздом, пане… пане…

Він мовби щось намагався пригадати і не міг.

— Хто ви? — здивовано сказав я.

— Я? — чоловік переді мною не переставав хитатися. — Людина. Звичайна людина. Якщо хочете — місцевий жебрак.

Різко, неначе за командою, він підняв руку, погрозив пальцем.

— А от хто ви? Невже майбутній суддя? Ха-ха-ха!

— Ви що, прийшли мене зустрічати? — здогадався я, проганяючи неприємне відчуття від цього сміху, що лунав особливо зловісно серед ночі.

— Зустрічати? А чом би й ні? — сказав чоловік. — Чом би й ні, коли пан суддя прибув. Ви здивовані? Авжеж, ви здивовані. Втім, я б на вашому місці теж здивувався.

«Він, здається, п’яний», — подумав я. Очі мої, вже призвичаєні до темряви, помітили, що незнайомець зодягнутий у лахміття і взагалі схожий на жебрака, до того ж добряче пошарпаного, а може, й побитого. Хоча боятися, здається, нема чого — з таким я зумію впоратися, якщо, звичайно, той не ховає десь у кишені ножа.

Жебрак схопив мене за руку, заглянув у обличчя, заговорив швидко, пристрасно, немов боявся, що я перепиню його:

— Послухайте… Моя вам порада — їдьте негайно звідси. Дочекайтеся першого потяга і їдьте. Перший буде десь біля сьомої ранку. Або ні — не чекайте потяга. Ідіть колією. По шпалах. За дві чи три години дійдете до найближчого полустанку. Там і сядете на потяг. Послухайтесь — я вам добра бажаю. Інакше ви пошкодуєте, не раз іще пошкодуєте, що лишилися.

«Та він, окрім того, що схожий на жебрака, ще й божевільний», — подумав я. Як же від нього відчепитися? Я знову весь напружився.

— Добре, я побачу, — сказав якомога спокійніше. — Але не зараз, а вранці. Зараз я хочу відпочити. Як мені дістатися до вашого готелю?

Чоловік хрипко засміявся.

Я почув гострий терпкий запах, яким відгонило від нього. То був сморід чогось перегнилого і перепрілого, наче переді мною стояла не людина, а лежала купа ще торішнього листя. Купа, на яку цей обірванець щойно помочився, подумав з відразою я, почувши ще й запах аміаку.

— Ви можете дістатися до готелю, авжеж, можете… Тільки ви ніколи тоді не дістанетесь до самого себе, — сказав обірванець. — Бо такий шлях не пролягає через це місто. Це паршиве місто, яке називається Стара Вишня. Стара Вишня, ха-ха. Суцільна поезія. То ви не хочете вертатися?


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: