Взагалі я не лізу за словом до кишені. Але тепер я чомусь не міг видобути жодного не те що слова — навіть звуку. Потяг тим часом проминув місто і вистукував свою монотонну пісню серед поля.

— Давайте зачинимо двері, — нарешті сказав я.

— Пробачте, — прошепотіла вона, відриваючись від мене, та так різко, ніби щойно усвідомила, що притулилася до чогось гидкого.

Вона мовчки зачинила двері, причому якось із острахом, чи то боялася випасти, чи остерігалася чиєїсь невидимої руки з-за дверей. Мовчки, не кажучи ні слова, пройшла всередину вагона.

Я ще трохи постояв, потім рушив і собі. Провідниця сиділа у своєму купе, коли я проходив повз прочинені двері.

— Пане суддя! — гукнула вона.

Мене відразу розсмішило таке звертання. Я став у дверях купе і пожартував, що, доки ми доїдемо до Старої Вишні, може, встигну її засудити, якщо є, звичайно, за що. Нехай лишень признається у своїх гріхах.

Вона сумно поглянула на мене і сказала:

— Не встигнете. Це було б дуже довго.

— Дуже довго — що?

— Розповідати.

І, так само дивлячись кудись убік, мов боялася зустрітися очима чи, швидше за все, соромилася невисохлих сліз, сказала чи то й звеліла:

— Ідіть, ще подрімайте трохи. Ну, йдіть, чого ж ви… Я розбуджу.

Я знизав плечима і рушив до свого місця. «Вона таки чомусь боїться мене», — подумав дорогою. Вагон так само важко дихав. Спав і мій старий сусід. Чи, може, вдавав, що спить. Я сів на лавку, притулився спиною до стіни і собі заплющив очі. Щось щемливе підкотилося мені до горла. Ще за якихось двадцять-тридцять хвилин я опинюся в Богом забутому містечкові. І ледь я подумав про це, відчув ще й інше: смертельно не хочеться туди приїздити, відбувати тих три роки за направленням.

Я побачив лице Валерії, в її чудових волошкових очах — здивування, біль і образа. Як вона чекала тих кількох слів, які я мав сказати…

Розтулив повіки. До біса згадки. Я вчинив щиро, між нами все перегоріло, і якби я сказав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною», — чи ще якісь, близькі за змістом, слова, вони були б першим реченням епілогу до нашого кохання і наших почуттів, а епілог, як відомо, довгим не буває, він мусить поставити крапку в будь-якому сюжеті. Лишалося хіба що одружитися, аби лишитися у Львові, аби просто лишитися, зачепитися, як казали у нас на курсі. Але піти на таке я був не здатен. Я відчував, що не здатен і на інше — приїхати й написати Валерії, що кохаю її чи ще щось. Наприклад, що мені там сумно, навіть якщо буде сумно, нудно чи ще якось там насправді. Взагалі нічого не напишу, хоч і обіцяв це при прощанні. Але ж обіцяв, обіцяв, обіцяв, від цього нікуди не дітися, як і від прибуття до Старої Вишні, подумав я. Це порівняння мене здивувало. Наче я не довіряю самому собі, от як виходить.

Зненацька я пригадав свій сон. Ніколи не надавав значення снам, але тут відчув, начебто у сні є щось, чого я не можу пригадати. Ну, біг до якоїсь споруди, але до якої? Навіщо і звідки? Але ж це сон, подумав я. Дарма шукати у ньому змісту, тим більше якихось деталей.

І знову перед очима з’явилося обличчя Валерії. Тільки інше — тієї останньої ночі в Луцьку, при місячному світлі, яке падало на ліжко, де ми востаннє кохалися. Може, вона сподівалася, що те примарне світло, впавши на її голе тіло, розпалить мене по-справжньому, як було колись. Але тієї, останньої ночі я був такий як був, і обличчя Валерії нагадувало мені мертвотно-зелену маску відьми з якогось зарубіжного кінофільму.

Ми приїхали до Луцька вже після того, як проти свого прізвища на дошці, де вивісили списки розподілу цьогорічних випускників, я спіткнувся об фразу: «Направити в розпорядження Волинського обласного суду». У цьому не було нічого дивного, бо ж я родом з Волині, де й досі живуть мої батьки. Хоча мене мали залишити у Львові, в одному з районних судів. Приїхали сюди, бо раптом виявилось, що у Валерії є родичі в Луцьку, а їхній сусід працює в обласному суді.

Ми тоді ходили вулицями старовинного міста, де я мав жити віднині. Сюди, як стояло у підтексті нашої поїздки, мав забрати Валерію. Вона захоплювалася містом, а швидше — переконувала мене, яке воно прекрасне, майже нічим не гірше Львова.

Я знав — не заберу її. Чи не знав? Чи удавав, що не знаю? Чи не знав — удавав, що не знаю, чи не знав — удаю або ж ні.

Була й зустріч із сусідом, уже про мене поінформованим: Валеріїні родичі запросили його і добряче почастували. Зустріч в обласному суді із заступником голови. Дорога додому з сусідом, яка пролягала через кав’ярню «Старий замок». Балаканина пана судді про власне дитинство, яка сповнювала мене нудотою, аж я, аби її не слухати, почав думати про те, як ми проведемо з Валерією цю ніч у чужій оселі. Як нам постелять — разом чи окремо? «Мій наречений», — сказала Валерія. «Який не стане чоловіком, — спало мені на думку, — але вже давно фактично є чоловіком, і тепер думав про двісті п’ятдесяту чи триста п’ятдесяту спільну ніч, шкода, що я не рахував». Чи останню, я ще тоді не знав. Коли точніше — не вирішив.

Нам таки постелили разом, у маленькій кімнатці, що колись була дитячою. Від тих часів лишилася етажерка з іграшками, килимок на стіні.

Я вже вкотре мав змогу спостерігати, як поволі роздягається Валерія.

Одночасно я отримав нагоду ні про що не думати, а спостерігати за священнодійством цього вмілого роздягання. Спостерігати за повільним наближенням до ліжка. Але фільм, який дивишся не вперше, не здатен викликати тих же емоцій, що й першого разу.

Коли вже я пригорнув «мою наречену Валерію», трапилася дивна подія. У вітальні задеренчав телефон, а потім у двері тихенько постукали. Господиня спитала, чи ми вже спимо, і коли Валерія відповіла «ні», сказала, що мене кличуть до телефону.

— Георгія? — здивувалася Валерія і, отримавши підтвердження, зашептала до мене: — Ти комусь давав їхній номер?

— Я навіть не знаю, який у них номер, — відповів я.

— Тоді не зрозуміло, — сказала Валерія і сама рішуче встала, накинула на голе тіло передбачливо захопленого халата і пішла до телефону. Правда, дуже швидко вернулася і здивовано сказала, що просять таки мене, притому голос чоловічий.

Довелося вставати, натягати штани і накидати наопашки сорочку. Але, коли я взяв трубку і сказав: «Слухаю», — помовчавши кілька секунд, трубку на другому кінці дроту поклали.

— Вибачте, — сказав господині, котра з’явилася у вітальні.

— Будь ласка, — чемно відповіла вона.

Подумки я лайнувся, тоді повернувся до Валерії, а вона влаштувала допит, кому я давав номер.

— Цікаво, кому я міг давати, коли ці два дні весь час був з тобою.

— Може, до того, у Львові? — спитала Валерія.

— А ти мені його називала, цей чортів номер? — я аж розгнівався.

— Ні, — Валерія здивувалася ще більше.

Відчуваючи, що вона буде мучитися ще довго, а то й зовсім не засне, я виклав свою версію: помилилися номером, телефонували до якогось іншого Георгія, а господиня просто зреагувала на ім’я і покликала мене. Валерія погодилася, що так могло бути, і притулилася до мене — спершу несміливо мовби, потім щільніше і щільніше. Я почав пестити її, хоч і робив це без особливої пристрасті. Тоді вона й сказала, що хоче відчути місячне сяйво.

Дивна річ, коли я уявив, що маю під собою відьму, мене це чомусь розсмішило. Я гамував у собі той сміх, аби він не прорвався назовні, бо тоді Валерія могла образитись, і, гамуючи, кусав їй шию, та так, що вона аж скрикнула — од болю, а не від насолоди. Правда, потім сказала, коли було вже по всьому, що давно не приносив їй такого задоволення. Я поцілував її у щоку, а потім у покусане місце і поспішно притулився губами до подушки, бо міг засміятися знову.

«Чому ж не допоміг той її родич у Луцьку», — вкотре за останню добу подумав я. І вперше у грудях ворухнулася страшна підозра: це справа рук Валерії. Це її помста. Помста за те, що я так і не сказав тих давно очікуваних слів. Якби сказав, зараз спав би в її обіймах на розкішному старовинному ліжкові у їхній прекрасній львівській квартирі, а не тулився до стіни у пропахлому потом, сопучому і смердючому вагоні. З істеричною провідницею, що ледве не залишилась на чужій станції, а потім ні з того ні з сього зрошувала сльозами мою сорочку.