Моя інтуїція підказує, що так, хотів би. Я кажу Ван:

— Він збирався дати мені три дари на моє сімнадцятиріччя. Мені це завжди здавалося дивним. Ніби це якось стосувалося його особисто.

— Так, я думаю, що це має для нього особисте значення. Навряд чи ти аж так йому потрібен, але він тебе хоче. Частково це його егоїзм, а частково, — вона знизує плечима, — нав’язлива ідея. Ти від нього вислизнув, і він прагне тебе повернути. Але найбільше він жадає влади. І він думає, що твоє повернення до нього стане символом його влади.

— Добре, що він ще й досі мене не дістав.

— Власне. Проте Альянс, на відміну від Соула, слабкий і вразливий. Селія багато працює над тим, щоб підтримувати загальний дух і вишколювати тих небагатьох новобранців, які в нас є, але наразі нашим пріоритетом є безпека. Не робити зайвих рухів. Не атакувати Ловців. І не ризикувати тобою. Натане, ти нам потрібен. Якщо ти загинеш, Альянс розпадеться. Ти не можеш легковажити своїм життям, полюючи за невеличкими загонами Ловців; таким шляхом ми не здолаємо Соула, — Ван зупиняється й дивиться на мене. — Хоч я й відчуваю, що для тебе це зараз не найголовніше.

Я знизую плечима.

Вона наполягає на своєму:

— Ти шукаєш Анналізу?

— А ти як гадаєш? Через неї загинув мій батько. Через неї загинуло пів-Альянсу.

— І що ти робитимеш, коли її знайдеш? — запитує Ван.

Я гмикаю.

— Тобто чи швидко я її вбиватиму, чи поволі? Зараз я надаю перевагу швидкій розправі, а там буде видно.

Ван набирає повні груди повітря, витягає з куртки портсигар, пропонує мені сигарету, а другу бере собі. Якусь хвилинку ми мовчки куримо, а тоді вона запитує:

— Чи ти вже опанував якісь батькові Дари?

— Ти сама знаєш, Ван, що некультурно запитувати в Білого мага про його Дари, а я Напівбілий.

Вона видуває мені в обличчя кільце диму й каже:

— З тобою, Натане, я цілком втрачаю свої добрі манери.

Чомусь це викликає в мене усмішку.

— Я працюю над ними. Тобто над Дарами, а не над манерами.

Вона теж ледве стримує усмішку й запитує:

— І які результати?

— Можу ставати невидимим — це мені вдається найкраще. А ще можу вбивати блискавкою. І можу вивергати полум’я, — і одразу показую, випустивши невеличке кільце диму без сигарети.

— А як з контролюванням часу?

— Намагаюся, але це нелегко. Хоча, знаєш, кільця диму теж нелегко видувати.

Тут вона вже не стримує усмішки, а тоді й сама видуває мені в обличчя величезне кільце диму та ще й цілу вервечку маленьких.

Я й досі не розумію, до чого вона зрештою веде.

— А ти, Ван, віриш у ті видіння, де я вбиваю Соула?

— Мені не потрібно вірити у видіння, коли я маю дещо краще, дещо матеріальніше, за допомогою чого ти зможеш убити Соула і здобути перемогу для Альянсу, — вона замовкає, глибоко затягуючись сигаретою, а потім продовжує: — Навіть з усіма батьківськими Дарами ти все одно залишаєшся вразливим. Цього тебе мала навчити його власна смерть. Важливішим за опанування Дарів для тебе є надійний захист. Тобі потрібне те, що зробить тебе невразливим, оберігатиме. Тобі потрібен Вардіїн амулет.

— Ага. Але мушу зізнатися: я й гадки не маю, що це таке.

— Це древня й дуже потужна річ. Походить нібито аж від самісіньких початків відьомства. Усі амулети оберігають своїх власників, але цей — абсолютно унікальний. Його створила Чорна відьма на ім’я Вардія. Тоді були інакші часи, і Чорні маги жили разом з Білими, — Ван усміхається, немовби й сама не може в це повірити. — Вардія закохалася в дуже могутнього чоловіка, Лінуса, начебто принца, але, крім того, ще й Білого чарівника. Однак його магічна сила була не надто потужною, тож він прагнув Вардіїного захисту. Сказав їй, що кохає, і вона зробила для нього амулет-оберіг. Він переміг у багатьох битвах, маючи на тілі цей амулет, що затуляв йому серце. Він бився з сильнішими за себе воїнами, і ніхто не міг завдати йому шкоди. Ставав усе могутнішим і могутнішим. Лінус був удячний Вардії, але він ніколи по-справжньому її не любив і знав, що ніколи не полюбить. Урешті-решт він просто втомився її обманювати та сказав Вардії правду: що він її не кохає. Фактично послав її. Але Вардія кохала його попри зраду, тому, перш ніж піти, вона в розпачі роздерла амулет навпіл і віддала Лінусу одну половинку, залишивши другу собі, а відтак сказала, що повернеться, коли той потребуватиме її захисту, адже він буде в безпеці лише тоді, коли й амулет, й вони обоє знову з’єднаються. Лінус так і не попросив її вернутися і був убитий уже під час наступної своєї битви.

Звичайно, я вже колись бачив половинку цього амулета. І це не якась металева або оздоблена коштовностями штуковина, як я спершу подумав, а просто шматочок старого подертого пергаменту з химерними написами у формі кіл… ну, радше півкіл, адже пергамент був роздертий навпіл.

— Та половинка амулета, яку тобі дав Габріель? — запитав я. — Це ж вона?

— Так.

— Але без другої половинки користі мало.

— Мало. Проте багато років тому я довідалася, в кого та друга половинка, і відтоді я шукала цю особу. На ім’я Леджер.

— І ти знайшла її? Чи його?

— Так.

— І отримала другу половинку амулета?

— Усе не так просто. Але я справді вірю, що Соула можна здолати за допомогою цього амулета. Маючи його, ти будеш захищений, як Лінус. Станеш нездоланним.

— Але ж амулет роздертий навпіл — звідки ти знаєш, що він діятиме? Чому ти взагалі так упевнена, що ці шматочки є частинками Вардіїного амулета? Може, це просто якась стара безглузда байка.

Сині очі Ван мало не вибухають сапфіровими іскорками, коли вона каже:

— Жодних гарантій немає, але я думаю, що Леджер знатиме, як зробити, щоб він діяв. Вона могутня відьма. Можливо, взагалі наймогутніша з усіх.

— Могутніша за мого батька?

Ван знову бере мене за руку й каже:

— Леджер зовсім не така, як твій батько. Вона дуже дивна, як на Чорну відьму, і багато хто ніколи навіть не чув про неї. Вона вкрай відлюдькувата, хоч я й мала честь зустрітися з нею кілька днів тому. Вона володіє багатьма Дарами і прекрасно тямить у магії. Вона може допомогти тобі опанувати батьківські Дари, а також підкаже, як примусити амулет діяти.

— Але чого це вона буде мені допомагати? І я не уявляю, щоб вона віддала свою половинку амулета просто так, не отримавши нічого натомість.

— Можливо, її вдасться переконати. Я розповіла їй про тебе, і вона страшенно зацікавлена з тобою зустрітися.

Я дивлюся на Ван. Вона, як завжди, має спокійний і розсудливий вигляд. Шрами від битви з Меркурією вже майже зникли. Вона вбрана не у звичний костюм пастельного кольору, а в темні дорожні штани, джемпер і зимову куртку. І її, як завжди, дуже важко збагнути. Я довіряю їй, але знаю, що в неї повсякчас щось своє на думці.

— А чому Леджер хоче зі мною зустрітися?

— Підеш, побачиш її — і тоді зрозумієш.

— Ти кажеш, що я дарма ризикую; але якщо вона така могутня, звідки тобі знати, що вона не відбере Габріелеву половинку амулета та не вб’є мене?

Ван ледь-ледь усміхається.

— Вбивства — навряд чи її стиль. Окрім того, я й так уже віддала їй ту половинку.

— Що?

— Це був знак довіри. Леджер знатиме, як правильно з’єднати амулет. Вона сказала, що зробить це для відповідної особи. І нам лишається сподіватися, Натане, що цією особою виявишся ти.

Ван повертається в табір разом з Несбітом, а ми з Габріелем вирішуємо пробігтися. Я запитую в нього:

— Тебе не бентежить те, що Ван віддала твою половинку амулета?

— Звичайно, ні. Я дав цю половинку їй за те, що вона допомогла мені, врятувала моє життя. Вона може робити з нею все, що забажає. І я ще тоді казав тобі, Натане, що ці речі мене більше не цікавлять. Та й вони від початку не надто мене цікавили.

— Як думаєш, мені варто вирушати по амулет?

— Я над цим ще розмірковую.

От і я теж. Леджер мене зацікавила і амулет теж, але якщо я візьмуся до цього, то не шукатиму Анналізу. Проте я починаю усвідомлювати — або радше мушу визнати те, що й так уже знав багато тижнів, — що Анналіза звідси вислизнула. І може бути тепер будь-де.