— Якщо її відпустять, я зроблю те, що вважаю за потрібне.

— Ну, тоді суду доведеться вирішувати і твою долю.

— Нехай тільки спробує.

Селія каже:

— Я припускаю, що ти знаєш, який у неї Дар?

Я багато про це думав і справді маю певні підозри. Після того, як Анналіза влучила в Маркуса, почалася страшна стрілянина. Габріель, рятуючи моє життя, штовхнув мене на землю, а коли я підвів очі, Анналізи вже там не було. Спочатку я подумав, що вона втекла й заховалася поміж деревами, але тепер мені здається, що насправді я одразу знав: вона щезла з очей цілком буквально.

— Вона може ставати невидимою, — підтверджує мої здогади Селія.

— Як доречно, що в неї той самий Дар, що і в її шановного батечка, і в преславного братика. Як же чудово. Тепер ми знаємо, що вона нічим від них не відрізняється.

— Так, і Ґус теж вважає це достатнім аргументом, але дехто каже, що й ти нічим не відрізняєшся від власного батька.

— Я можу цим тільки пишатися.

— Натане, не гарячкуй. В Альянсі є багато Білих магів, набагато більше, ніж Чорних, і хоч ніхто з них не палає любов’ю до Анналізиної родини, її все-таки здебільшого вважають слабкою і нікчемною, попри її Дар. У тебе ж такої переваги немає. Тебе вважають копією батька. Всі знають, до чого ти вдався, щоб заволодіти його Дарами.

— А що я мав робити?!

— Натане, в тому, що тебе бояться, нічого доброго нема. А багато Білих магів таки бояться тебе нинішнього або того, ким ти можеш стати. Вони симпатизують Анналізі, яка керувалася любов’ю та відданістю до введеного в оману брата, натомість тебе сприймають не інакше, як згубного Чорного відьмака, Маркусового сина, пожирателя сердець. Маркуса вбив ти. Дехто навіть каже, що це тебе треба віддати під суд.

— Я хотів його врятувати! Але шансів не було. Він помирав. Я не хотів цього робити!

— Угамуйся, Натане, — каже своїм спокійним і низьким голосом Селія.

Я вибухаю на неї лайкою.

— Деякі Білі чарівники, прибічники Анналізи, вважають, що найлегше буде її захистити, якщо зосередити всю увагу на тобі. Вони кажуть, що всі повинні бути рівними перед законом.

— То ти хочеш мене заарештувати? Тобі про це йдеться? За те, що я з’їв батькове серце після того, як вона в нього поцілила?

— Ставлення до всіх мусить бути однакове, і до тебе теж. Ти повинен відповісти на звинувачення. Зможеш усе пояснити. Не думаю, що це…

— Ти, курва, хочеш запроторити мене в клітку?

І я знаю, що вони цього дуже хочуть: усі Білі були б раді побачити мене, прикутого ланцюгами. Але я ніколи, ніколи не дам їм цього зробити. І перш ніж я встигаю щось подумати, з моїх рук уже вилітають блискавки та влучають у землю довкола Селіїних ніг, а потім я вивергаю з рота вогняну кулю, і Селія сахається від мене, бо поміж нами палахкотить полум’я.

Аж раптом моя голова починає розколюватися від її шуму, і це нестерпно, я не годен цього витримати та падаю навколішки.

Хоча вона майже відразу припиняє.

— Натане, я не хочу завдавати тобі болю. Не хочу застосовувати свій Дар проти тебе, але буду змушена це робити, якщо ти не вгамуєшся.

Дивлячись на неї, я підводжуся. Я так ненавиджу цей шум і знаю тільки одне: що мушу її зупинити, мушу все це зупинити. Щоб вона більше ніколи не мучила мене цим шумом.

Ніколи.

Я потираю долоні та відчуваю, як рухається світ; дедалі швидше тру долонями, а відтак зупиняюся. Підношу долоні до голови і думаю про непорушність.

Не чутно жодних звуків і шумів. Усе затихло. І завмерло.

Селія стоїть переді мною, її обличчя спокійне та зосереджене. Габріель ще й досі сердито дивиться на мене. Несбіт балансує на одній нозі, немовби відступаючи назад, а Ґрейторекс націлилась на мене пістолетом. Трохи далі стоять усі вихованки. Мабуть, вони почули крики та прибігли, щоб усе побачити й довідатися. Більшість має переляканий вигляд; лише одна радісна. Серед них є й Донна, її обличчя серйозне, а руки досі зв’язані.

І я відходжу від них. Не знаю, чи надовго зупинився час. Але мені байдуже. Їм ніколи не запхати мене в клітку.

Я віддаляюся та чую позаду крики. Час знову відновив свій плин. Я починаю бігти.

Я сиджу в лісі. Уже доволі пізно. Не знаю, що мені робити. Я нікому не завдав шкоди. Хоча міг. Був до цього близький. І я плюнув Габріелю в обличчя. Як я міг?

Уже темніє, аж раптом я чую кроки. Вони зупиняються, а потім стають голоснішими й вайлуватішими. Хтось навмисне дає мені знати, що наближається, а згодом кроки знову зупиняються і я чую голос:

— Шикарні чари, друзяко.

Я не відповідаю, а за хвилинку з’являється Несбіт і сідає навпочіпки біля мене.

— Спочатку ніхто взагалі не врубився. Наче ти взяв і розтанув у повітрі. Габі сказав, шо тобі, мабуть, удався той фокус із зупинкою часу.

— Ага.

— Кльово!

— Ага.

— Ну і дехто з нас подумав собі: а шо як спробувати тебе знайти. І… ось… я тут. До речі, це було неважко, бо ти, як завше, лишив кілометровий слід.

— А я й не збирався ховатися. Мені просто треба все обміркувати.

— Ага, ну це зрозуміло, — Несбіт з півхвилини намагається мовчати, а тоді каже: — Тебе не запхають у клітку. Селія не дозволить. Вона сама так сказала.

Я вже не певний, у що вірити, хоча не думаю, що Селія збрехала б мені.

Несбіт додає:

— І Ван не дозволить. І я, і твій коханчик теж. Та й Ґрейторекс навряд чи пре ця ідея. У тебе більше друзів, ніж ти гадаєш.

Мені цікаво, чи це правда. Якщо в мене є друзі, чому ж тоді я завжди почуваюся самотнім?

— Габріель досі злий на мене?

Несбіт вагається, а потім каже:

— Якшо за шкалою від одного до десяти, то він десь на позначці дев’ять з половиною.

— Отже, могло бути й гірше.

— Він заспокоїться, — Несбіт штурхає мене ліктем і каже: — Найкраще у сварках — це примирення. Я вже бачу, як це станеться між вами: ти вибачишся, а він тебе пригорне і…

— Несбіте, заткнися.

Якийсь час ми сидимо мовчки, а тоді я запитую:

— Ну, то який план?

— А план такий, шо я вдамся до всіх своїх чарів і харизми, шоби переконати тебе заспокоїтися та повернутися в табір. А коли Селія буде певна, шо ти не збираєшся вколошкати Анналізу блискавкою абошо… Ну, тоді ми вирушимо в перший табір, де ти даси свої свідчення на судовому процесі сторіччя. Тобто на суді над Анналізою. Тебе під суд не віддають, принаймні поки шо. Селія каже, шо в найкращому разі до цього взагалі не дійде. Звісно, це означає, шо в найгіршому разі це таки може статися. Але якшо Анналізу визнають винною, тобі вже не треба буде нічого доводити. Селія обіцяє втовкмачити всім той факт, шо ти добровільно прийшов для надання свідчень. Вона просила, шоб я наголосив на тому, шо тебе ніхто не заарештовує і проти тебе наразі не висунуто жодних звинувачень.

— Хай і не пробує мене заарештувати. Мене ніхто не судитиме. Ніколи. Ні за які провини, а про вбивство власного батька й казати годі. Я не збираюся нічого їм пояснювати. І мене ніколи не запроторять ні в клітку, ні в камеру, я більше ніколи не опинюся за замкненими дверима.

— Гаразд. Ну, це все зрозуміло, — за хвилину Несбіт додає: — Чесно кажучи, друзяко, дзуськи вони тебе заарештували б, та навіть якби й зуміли посадити в камеру, я певен, шо тобі не забракло б Дарів, шоби легко звідтіля вислизнути, тож я про це й не журився б, — він знову підштовхує мене ліктем. — А якшо виникнуть проблеми, я завжди зможу спекти пиріг і повторити старий надійний трюк, сховавши в ньому пилочку і передавши його тобі контрабандою. Або Габі замаскується під старого жирного тюремника, викраде ключі та…

— Несбіте, заткни пельку.

— Я лише казав…

— Коли мені було чотирнадцять, на мене наділи нашийник. Якщо я відходив задалеко від клітки, з нашийника бризкала кислота. Вони це знову зроблять.

Несбіт якусь мить мовчить, а тоді каже:

— Не дивно, шо ти такий збаламучений.

— Дякую.

— Хоч я не думаю, шо навіть це було б для тебе великою проблемою. Ти спромігся вислизнути від цілої купи відьом з дуже серйозними Дарами. Маю на увазі, шо Селія застосувала свій шум, а ти все одно здимів. А Ґрейторекс з її вихованками…