— Я чув, Несбіте, що тут одна жінка тобою захоплена, — каже Габріель. — Біла відьма. Білява.

— Тут багато білявок, — пхикає Несбіт.

— Дуже розумна. І в чудовій формі, — додає Габріель.

Несбіт розглядає вихованок.

— Гм. Яка саме?

Габріель не відповідає, і Несбіт зиркає на нього.

— Ну? Кажи, друзяко, колися.

— Вона прибула в табір минулої ночі.

— Селія? — Несбіт робить гримасу, а тоді регоче.

Саме цієї миті підходить Адель і каже:

— Несбіте, з тобою хоче поговорити Селія.

— Ха! Мабуть, вона таки справді впадає за мною, чуваки, — Несбіт зривається на ноги, поправляючи на собі одяг. — Ну, шо тут сказати, розпачливі часи й усяке таке.

— З тобою вона теж хоче поговорити, — додає Адель, і, глянувши на неї, я усвідомлюю, що вона це сказала не мені, а Габріелю.

Адель веде Габріеля та Несбіта до Селії. Ґрейторекс теж, мабуть, там, бо тут зі стажерками її немає. Цікаво, коли покличуть мене.

Не минає і години, й Адель повертається та просить мене йти за нею. Селія сидить біля вогнища, праворуч од неї сидить Ґрейторекс, а Несбіт і Габріель стоять ліворуч. Усі вони дивляться, як я підходжу до них. Несбіт трохи нервується та бурмоче щось на вухо Габріелю.

Габріель іде мені назустріч. Він має таки серйозний вигляд, що я одразу відчуваю тривогу. Гадки не маю, що сталося, але певен: щось погане.

Я зупиняюся. Габріель стоїть переді мною, заступаючи собою Селію та майже торкаючись мого плеча своїм. Він не намагається мене затримати, але стоїть так близько, що я відчуваю своєю рукою його тіло.

— Що коїться? — запитую я в нього.

— Селія все пояснить, але прошу тебе, Натане, намагайся зберігати спокій.

Селія каже:

— Сядь, Натане. Нам треба поговорити.

— Я можу розмовляти стоячи.

Селія теж підводиться, а тоді й Ґрейторекс.

— Сталися певні події, про які я мушу тобі повідомити. Деякі Чорні маги в таборі номер один виявляють своє незадоволення. Ґус і ще дехто починають каламутити там воду.

Я кілька разів бачився з Ґусом, і під час однієї з зустрічей мій батько відрізав йому вухо за те, що той нападав на мене. Я анітрохи не здивований, що Ґус каламутить воду.

— Ось чому я попросила Ван повернутися туди, — додає Селія. — Вона дуже шановна Чорна відьма. Її неабияк поважають усі чарівники: і Чорні, і Білі. Вона там наведе лад.

— Може, перейдеш нарешті до суті справи? — кажу я.

— Ці заворушення пов'язані з тамтешньою полонянкою.

— З полонянкою?

І я відчуваю, що мені бракує повітря, що я вже знаю, про кого йдеться, але боюся про це навіть подумати, щоб не помилитися, а з обличчя Селії нічого не видно. І навіть коли вона називає ім'я «Анналіза», я не наважуюся повірити, бо, може, мені причулося, тож я перепитую:

— Анналіза?

Селія підтверджує:

— Так, вона наша полонянка. Вона в першому таборі.

Ще якусь секунду я намагаюся оговтатися. Я знаю, що це не надто чесно і що вони всі ставляться до мене з певною недовірою, але вони її схопили. Вона нікуди не втекла. Я чую ніби збоку власні слова:

— Мені туди потрібно, в перший табір.

— Зараз ми про це поговоримо. Насамперед, Натане, ти мусиш зрозуміти ситуацію, — Селія вагається, але таки веде далі: — Ми впіймали Анналізу через кілька днів після ББ. Вона…

— Що? Але ж тоді… вона у вас уже кілька тижнів? Навіть місяців?

— Три місяці.

— І ніхто мені про це не сказав?

— Я кажу тобі про це зараз.

Селія говорить спокійним низьким голосом. Я ж відповідаю їй аж ніяк не спокійно:

— Я, курва, всю країну облазив, шукаючи її.

— Так, я в курсі.

Я знову лаюся.

— І хто ще знав, що вона у вас? — я озираюся довкола. Несбіт не відводить очей, тож я бачу, що він нічого не знав, а Габріель, який і далі стоїть біля мене, також дивиться мені просто в очі, але я відразу все розумію з його вигляду.

— Ти знав? — запитую я. — Знав і нічого мені не сказав?

— До мене доходили чутки. Я здогадувався, що могло статися, і…

— І тобі не спало на думку поділитися цими чутками зі мною? Своїми здогадами? — я матюкаюсь і відвертаюся. — І коли я її шукав, а ти радив мені не ризикувати життям, нападаючи на Ловців, ти міг би будь-якої миті мене зупинити, просто розказавши про свої «здогади»?

— Я не знав, що ти збираєшся нападати на Ловців.

Але я не хочу його слухати. Не можу цього збагнути. Не розумію, чому він не сказав мені про Анналізу. Він же знав, що мене це доводить до сказу.

— Ти знав про неї й нічого мені не казав!

— Я намагався…

— Ти мені нічого не сказав, — я нахиляюся до нього та кричу йому просто в обличчя: — Нічого!

— Я був…

— А я тобі вірив, — кидаю я йому крізь зуби.

Тепер уже Габріель підступає до мене і теж цідить крізь зуби:

— Ні, ти вже не віриш мені… давно. Не розповідаєш, що ти робиш і що робив. Зникаєш на кілька днів і не кажеш мені, де був, кого вбив. А коли й кажеш, то якнайменше. І лише тоді, коли вважаєш за потрібне.

Не можу повірити, що він мене ще й звинувачує. Він — той, хто мовчав про Анналізу, — звинувачує мене! Я плюю в Габріеля. Влучаю йому в щоку.

Габріель дивиться на мене. Я ще ніколи в житті не бачив його сердитим. Несбіт вклинюється поміж нами, відштовхуючи від мене Габріеля, та каже йому:

— Та це ж наш Натан, шо ти хочеш. Люби його таким, яким він є.

Селія кричить:

— Натане, опануй себе!

Я повертаюся до Селії, проклинаю її, а потім глибоко вдихаю і кажу:

— Я так бачу, що про це знали всі?

— Знала Ґрейторекс, але їй наказали не повідомляти тобі, щоб ти не потикався в перший табір, хоча це виявилося зовсім не складно, бо ти й у третьому таборі майже не з’являвся.

— Ну, і чому ж ви кажете мені про це зараз?

— Як я вже казала вчора, Альянс має забезпечити однакове ставлення до всіх чарівників, з дотриманням верховенства права. Наразі триває війна, але закони ніхто не скасовував і ми маємо їх дотримуватися. Анналіза — наша полонянка. Вона не хоче воювати. Вона не підтримує Соула і не збирається його підтримувати, але й не вірить у те, що війна розв’яже всі проблеми.

— Мені начхати на те, в що вона вірить. Але я хочу знати, що ви збираєтеся з нею зробити.

— Ми збираємося віддати її під новостворений суд — суд Чорних і Білих магів, які зможуть винести вирок. Вона стріляла в Маркуса, Чорного мага і цінного учасника Альянсу. І через її дії Альянс зазнав важкої поразки. Є певна кількість Чорних відьмаків, очолюваних Ґусом, які прагнуть покарати Анналізу. А для Альянсу важливо, ба навіть необхідно, щоб усі пересвідчилися у справедливості його рішень, у тому, що ставлення до всіх чарівників, Чорних або Білих, буде однаковим. Тільки таким чином ми зможемо продемонструвати різницю між Альянсом і Радою Білих магів. Однак справедливий суд над Анналізою означатиме й те, що вона зможе висловити аргументи на свій захист.

— І що ж то будуть за аргументи?

— Що вона діяла зопалу, у стані сильного збудження. Вона наполягає на тому, що просто намагалася врятувати свого брата.

І тепер я вже відчуваю не лють, а огиду до Анналізи, до її брехні. Я кажу Селії:

— Коннор був уже мертвий, коли вона вистрілила в Маркуса.

— Усе це вирішить суд. Усіх свідків перевірятимуть правдивим зіллям. Повір мені, Натане. Правда переможе.

— Тоді й ти мені повір, коли я кажу правду про те, що сталося: мій батько вбив Коннора О’Браєна, Ловця, який хапався за зброю. Анналіза вистрілила в Маркуса, коли Коннор був уже мертвий, а тоді втекла і залишила нас усіх напризволяще. Через неї загинув мій батько. А через смерть батька вже не було кому зупинити Ловців і загинула ціла сотня бійців Альянсу. Кров усіх цих жертв — на її руках.

— Натане, суд вислухає твої свідчення. Це цілком справедливо, — Селія робить паузу, а відтак додає: — Але не менш справедливо буде, якщо ти дозволиш суду вирішувати долю Анналізи. А не намагатимешся помститися на власний розсуд.