От якби мені снився Габріель. Це були б гарні сни. Хай би мені снилося, що ми лазимо вдвох у горах, як за тих часів, коли ми були друзями. Ми й тепер друзі; ми завжди будемо друзями, але нині все по-іншому. Ми небагато розмовляємо.

Інколи він розповідає про свою родину або про те, що він робив кілька років тому, ще перед усім цим, або розказує про підняття на гори, чи про книжку, яку він прочитав, чи про… ну, не знаю… про речі, які йому подобаються. Він уміє гарно розповідати, але з мене нікчемний слухач.

Нещодавно він розповідав, як видирався на гору у Франції. Гора височіла над річкою і була дуже мальовничою. І я слухаю, уявляючи ліс, яким він прямує до тієї гори, він описує ущелину й річку, але я вже думаю зовсім не про це, а про те, що Анналіза на свободі. Зауважую, що одна моя половина каже: «Слухай Габріеля! Слухай його розповідь!». Але друга половина хоче думати про Анналізу та заявляє: «Ось він щось собі балакає, а тим часом Анналіза десь там, на волі». Мій батько мертвий, а я навіть не знаю, де його тіло — звісно, окрім тієї його частини, що в мені, бо я з’їв його серце, і гіршого зі мною ніколи не траплялося, і ось я тут сиджу — ця особа, ця дитина, що з’їла власного батька, — і я сиджу біля Габріеля, який торочить щось про сраний альпінізм, про те, як він мусив спочатку перейти річку вбрід, а я думаю про те, як я з’їв свого батька і як тримав його, коли він помирав, а Анналіза тим часом розгулює собі десь на свободі, а Габріель і далі щось плете про те, як він дряпається по горах, — і що ж у цьому нормального й доброго? Отож я й кажу йому якомога спокійніше:

— Габріелю, чи не міг би ти заткнутися і не пиздякати про свої срані гори? — кажу це, ледве стримуючи себе, бо ось-ось зірвуся на крик.

Він замовкає, а тоді відповідає:

— Звичайно. Але чи не міг би ти бодай речення сказати без матюків? — він мене просто підколює, цілком доброзичливо, але я, хоч це й розумію, ще більше дратуюся і посилаю його на хер. Я не обмежуюся цим словом на три букви, а додаю ще й інших матюків і ледве можу себе стримувати, та що там, я взагалі вже себе не контролюю і знову обсипаю його брутальною лайкою, а він намагається мене зупинити, хапає за руку, але я його відштовхую і кажу, щоб він забирався геть, бо інакше все погано закінчиться, і тоді він зникає.

Відтак я заспокоююся. І відчуваю величезне полегшення, бо я тепер сам, а коли я наодинці, мені легше дихається. Якийсь час мені добре, та коли мене вже по-справжньому опановує спокій, я починаю себе ненавидіти, бо хочу, щоб Габріель узяв мене за руку і розповів свою історію. Хочу, щоб він зі мною говорив, хочу бути нормальним. Але ж я ненормальний. Не годен бути нормальним. І все це через неї.

Ми сидимо разом і дивимося на вогнище. Я звелів сам собі докласти серйозних зусиль і поговорити з Габріелем. Нормально поговорити. І вислухати його. Але тепер я не знаю, з чого почати. Габріель теж небагатослівний. Мабуть, його роздратували ті камінчики. Я ще не казав йому про два нові, які я доклав у купку вчора. Не хочу казати йому про це… про них. Я намагаюся зішкрябати рештки їжі з дна бляшаної миски, хоч я давно все вишкрябав і там уже нічого немає. Ми їли сир і суп з пакетика; суп був водянистий, але краще вже такий, ніж узагалі ніякого. Я й далі голодний, і Габріель, я знаю, теж. Він страшенно схуд. Став худий як тріска. Хтось колись і про мене таке казав. Пам’ятаю, що я тоді просто вмирав з голоду.

Кажу:

— Нам бракує м’яса.

— Так, було б незле для різноманіття.

— Я завтра розставлю кілька пасток на зайців.

— Хочеш, допоможу?

— Hi.

Він нічого не відповідає, лише роздмухує вогонь.

— Я сам упораюся швидше, — додаю я.

— Ага, звісно.

Габріель знову починає роздмухувати вогонь, а я знову шкрябаю по дну миски.

Це Трев мені казав, що я худий як тріска. Пробую пригадати, коли то було, але марно. Пам’ятаю, як він ішов ліверпульською вуличкою з пластиковим мішечком у руках. А ще пригадую дівчину-фейну, яка там теж була, і Ловців, що гналися за мною, але все те немовби відбувалося в іншому світі та в іншому житті.

Я кажу Габріелю:

— Я тоді в Ліверпулі зустрів одну дівчину. Фейну. Круту, такій краще пальця в рот не класти. Вона мала брата, а в того був пістолет… і собаки. А може, то й не її брат. Ні, з собаками був хтось інший. А її брат мав пістолет. Вона про це розповідала, хоч я його так і не побачив. Хай там як, але я подався в Ліверпуль на зустріч з Тревом. Дивний такий тип. Високий і… навіть не знаю… спокійний чи що, а ще він ходив так, ніби ковзав. Білий маг. Але нормальний. Він узяв зразки моїх татуювань, зі щиколотки. Зразки крові, шкіри й кісток. Намагався з’ясувати, нащо мені накололи ті татуювання. Аж раптом з’явилися Ловці, ми почали тікати, але я загубив пластиковий мішечок зі зразками і мусив повертатися, а та дівчина-фейна його знайшла. Повернула мені зразки, я їх пізніше спалив.

Габріель дивиться на мене, немовби очікує продовження розповіді. А я й не певен, чим закінчилася вся ця історія, але раптом усе пригадую.

— Там було двійко Ловців. Вони майже зловили нас, мене і Трева. Але та дівчина, що мала брата, належала до місцевої фейнівської зграї. І вони впіймали тих Ловців. Я їх там залишив. Не знаю, що фейни зробили з Ловцями, — я дивлюся на Габріеля й кажу: — Мені навіть на думку тоді не спало їх убивати. А тепер мені не спало б на думку залишати їх живими.

Габріель відповідає:

— Тепер війна. Це зовсім інша річ.

— Так. Цілком інша, — а потім я додаю: — Тоді худим як тріска був я, а тепер ти.

— Худим як тріска?

І я усвідомлюю, що навіть не сказав йому, чого я згадав цю історію, та й ми обидва зараз худі, аж ребра світяться, однак я не збираюся йому нічого пояснювати, тож просто кажу:

— Забий.

Ми сидимо й дивимося на вогонь. Єдина світла пляма на багато миль навкруги. Небо вкрите хмарами. Місяця не видно. Цікаво, де зараз той Трев зі своїм приятелем Джимом? Аж раптом я пригадую, що це не Трев сказав, що я худий як тріска, а Джим.

Габріель каже:

— Я був у Ґрейторекс.

— Ага, ясно, — він повернувся з пакетиками супу і сиром.

До Ґрейторекс треба добиратися годину лише в один бік. Напевне, Габріель устиг сходити, поки я рахував камінці, а потім він ще й хмиз збирав. Мабуть, я рахував ті камінці кілька годин поспіль.

— Немає особливих новин, — повідомляє він. І я це знаю.

Ті члени Альянсу, котрі вижили після битви, розкидані по всій Європі в семи різних таборах. Ми належимо до невеличкого табору Ґрейторекс на території Польщі. Хоч ми й не живемо в таборі. Я намагаюся бути сам по собі. Маю тут власний табір. У кожного табору є номер. Табір Ґрейторекс зафіксований під номером три. Отже, моєму табору можна дати номер 3-Б, або три з половиною. Ґрейторекс несе відповідальність за свій табір і за зв’язок з табором номер один, із Селіїним табором, хоча, наскільки мені відомо, цей зв’язок не надто підтримується. Ґрейторекс тільки й лишається вишколювати тих юних відьом, яким пощастило вижити, сподіваючись, що колись вишкіл стане їм у пригоді.

Я бачив цих її вихованок, коли був у таборі номер три. Мені подобається Ґрейторекс, але її вихованки — ні. Вони навіть не дивилися на мене, принаймні тоді, коли я дивився на них. Зате коли я відвертався, то відразу відчував на собі їхні погляди, та варто мені було несподівано знову глянути на них, вони миттю втуплювалися в землю, немов побачили там щось страшенно цікаве.

Подібне відбувалося і з моїм батьком. Ніхто не бажав зустрічатися з ним поглядами. Але зі мною такого раніше не траплялося. Перед ББ я був частиною команди, бійцівського загону, я був тоді партнером Несбіта, а Габріель готувався в парі з Самін, і всі ми тренувалися разом з Ґрейторекс та іншими. Ми були гарною командою. Усе робили разом — сміялися, капостили, билися, їли й розмовляли. Мені цього бракує; я знаю, що ті часи вже ніколи не повернуться. Та однаково мушу визнати, що Ґрейторекс дуже добре працює зі своєю командою.