— Вона їх гарно вишколює, — кажу я.

— Ти про Ґрейторекс?

— Ну а про кого ж? — не розумію, чому я так огризаюся.

— Сходив би разочок у табір зі мною. Ґрейторекс була б рада тебе побачити.

— Ага. Можливо, — але ми обидва розуміємо, що я не піду.

Я вже тижнями не бачив Ґрейторекс, та й узагалі нікого не бачив, окрім Габріеля. Хіба що тих двох Ловців, але я їх убив. Як на те пішлося, я зазвичай убиваю людей, яких зустрічаю. Ґрейторекс має бути вдячна, що я тримаюся осторонь.

— Вона показала б тобі своїх вихованок. Вони вже добряче натреновані.

І я не знаю, що йому відповісти. Ну що мені сказати? «Невже?», «Гаразд» або «Яка до сраки різниця, якщо це нічого не змінює?»

Я справді не знаю, що сказати.

Аж ось я щось пригадую і запитую:

— Який нині день?

Габріель відповідає:

— Та ти ж учора те саме запитував.

— І?

— Я не знаю. Збирався запитати в Ґрейторекс, але забув, — він повертається до мене й каже: — Це аж так важливо?

Я хитаю головою. Це справді неважливо, просто я намагаюся бодай якось упорядкувати все у своїй голові, хоча кожен день мало чим відрізняється від решти, минають тижні, а може, й місяці, і все зливається в одну нескінченну смугу в моїй пам'яті. Я мушу зосереджуватися і стежити за перебігом подій. Учора я вбив двох Ловців. Відтак повернувся сюди, але зараз відчуваю, ніби це сталося значно давніше. Мушу піти й перевірити, чи на місці тіла. Тут напевне з’являться нові Ловці, будуть шукати своїх товаришів. Можливо, мені вдасться когось упіймати й допитати. Можливо, вони знатимуть щось про Анналізу. Якщо вона шпигунка, то мала би повернутися до Соула; можливо, Ловці бачили її там.

Я лягаю горілиць, затуливши рукою обличчя.

Я не сказав Габріелю про тих двох Ловців, бо він повідомив би про це Ґрейторекс, і вона одразу змінила б місце розташування табору, а я мушу спочатку перевірити, чи тіла Ловців лежать там само. Але спершу треба виспатися. Відколи загинув Маркус, я майже не сплю. Мушу виспатися, а тоді зможу піти й перевірити, чи не зникли тіла Ловців. Або зроблю це якогось іншого дня. А завтра можу вирушити на південь. Перевірю, чи немає там слідів Анналізи, а тоді повернуся сюди й піду гляну на ловецькі тіла. І ще мушу роздобути трохи їжі. Отже, завтра — похід на південь і заячі пастки, а післязавтра — мертві Ловці, а якщо пощастить, то ще й, можливо, живі.

Я усвідомлюю, що розглядаю власну руку; мої очі досі розплющені. Потрібно не забувати їх заплющувати. Я повинен виспатися.

Ми сидимо поруч, і наші ноги звисають з краю кручі. Листочки, тріпочучи, падають униз. Засмаглі Анналізині ноги зовсім близько біля моїх. Вона сягає рукою по листочок, ловить його і водночас хапає мене за рукав. Обертається до мене, тримає листок перед моїм обличчям, вимагаючи уваги, а тоді легенько вдаряє мене ним по носу. Її очі іскряться, і в них мерехтять сріблисті проблиски. У неї гладенька оксамитова шкіра, і я хочу до неї доторкнутися. Пробую трохи нахилитися, але не годен поворухнутися, бо мене прив’язано до лави, а Волленд каже, стоячи наді мною:

— Відчуття буде трохи дивне, — а тоді прикладає мені до шиї щось металеве, і ось я вже стою навколішках у лісі, а мій батько лежить переді мною на землі, стікаючи кров’ю. Я тримаю Феїрборн, відчуваю, як він тремтить у моїй руці, мов живий, і як він прагне виконати свою роботу. Я тримаю правицею Маркуса за плече, намацуючи тканину його куртки. Батько каже:

— Ти зможеш це зробити, — і ми починаємо. Спочатку одним різким ударом розпанахую йому сорочку і плоть, а тоді роблю другий, глибший, надріз упоперек. Потім — третій, ще глибший, надріз, розтинаючи йому ребра, наче папір. Маркусова шкіра та мої руки заляпані кров’ю, вона гаряча, але швидко холоне. Я хапаю пальцями його серце й нахиляюся, відчуваючи, як воно б’ється. Вгризаюся. Кров бризкає мені в рота. Мене починає нудити, але я роблю ковток. Тоді знову вгризаюся й дивлюся батькові в очі, кров заливає мені рота, а він дивиться на мене.

Я прокидаюся залитий потом, кашляю і блюю. Габріель намагається мене втримати. А я хапаюся за нього. Він нічого не каже, просто тримає мене, і це добре. Так триває доволі довго, і врешті-решт він запитує:

— Можеш мені сказати, що тобі наснилося?

Однак я не хочу навіть думати про це, а говорити й поготів. Габріель знає, що я вчинив, що я мусив був зробити, щоб заволодіти батьковими Дарами. Габріель бачив мене опісля, заляпаного кров’ю, та він бодай не бачив, як я це робив. Він гадає, що мені стане легше, якщо я все розповім, але ж це ні на йоту не змінить скоєного мною, хіба що він довідається, як то було огидно і…

— Натане, поговори зі мною, прошу тебе.

А тоді він запитує:

— Це ж був звичайний сон? Ти ж сказав би мені, якби то було ще одне видіння, правда?

Я відштовхую його. Дарма я розповів йому, що в мене почалися видіння.

Уже ранок. Я біжу назад до свого табору. Почуваюся тепер не так уже й погано. Цього разу пробіжка була довга: я кілька годин біг у пітьмі одразу після того, як прокинувся від кошмару, а Габріель почав допитуватися про мої видіння. Біг мені допомагає. Коли я біжу, то зосереджуюся на лісі, деревах, землі, й мені тоді краще думається. І я тоді можу випробовувати свої Дари.

Я стаю невидимим. Мені це вже краще вдається, хоча ще є над чим попрацювати. Мушу уявляти, як я стаю прозорим, стаю повітрям. Вдихати повітря й самому на нього перетворюватися. А коли я вже невидимий, то можу залишатися в цьому стані, зосереджуючись на власному диханні.

Ще я можу пускати руками блискавку. Для цього мушу сплеснути, немовби викресаючи іскру з двох камінців. Спочатку, крім іскри, в мене нічого й не виходило, але тепер я вже видобуваю справжні блискавки завдовжки десять метрів.

Нещодавно я навчився вивергати з рота полум’я. Для цього мушу клацнути язиком об піднебіння і видихнути. Моє полум’я не смертоносне, і мені не вдається його вивергати тоді, коли я думаю про повітря і про те, як стати невидимим. Та все одно цей Дар варто опанувати.

Я щодня вправляюсь і вдосконалюю свої нові Дари, а ще я щодня намагаюся виявити й інші Дари, якими володів батько. Він міг пересувати предмети силою думки, міняти свою зовнішність, так само, як Габріель, впливати на ріст рослин або примушувати їх в’янути, зцілювати інших, згинати металеві речі й розрізати їх. Це все потужні Дари, але найкращим було його вміння зупиняти час. Я певний, що маю тепер усі його Дари. Адже якщо я дістав від нього хоча б один Дар, то мусив би дістати й усі інші, от тільки я ще досі не збагнув, як до них доступитися. Я бачив, як батько перед своєю смертю зупинив час, і саме над цим я найбільше працюю, але поки що безуспішно. А це найбажаніший для мене Дар. Чого я з ним досягну! Та я ніяк не можу його віднайти. Зате той Дар, якого я не хочу, Дар візій майбутнього, вигулькує сам собою, подобається це мені чи ні.

Ці видіння — радше прокляття, аніж Дар. Вони зіпсували мені життя. Зіпсували мої стосунки з батьком, через них усе пішло коту під хвіст. Цікаво, наскільки інакшим було б моє життя, якби він не мав тих видінь про те, що я його вб’ю. Звісно, так воно врешті-решт і сталося, хоч він і уникав мене протягом сімнадцяти років мого життя. І я мав дитинство без нього, не знаючи його, будучи в’язнем Білих магів. А коли я зумів утекти, коли ми нарешті зійшлися, не минуло й кількох місяців, і видіння справдилося. Не думаю, що батько залишив би мене з бабусею, якби не та візія; він волів би, щоб я був з ним. Отже, сімнадцять років розлуки через видіння. А найжахливіше те, що я, мабуть, нізащо не наважився б на свій учинок, якби не знав про видіння, якби батько не розповів, як він бачив, що я з’їм його серце й заберу його Дари.

Візії відрізняються від снів. Насамперед тим, що вони виникають лише тоді, коли я не сплю, і з’являються, немовби хмара в небі, приносячи відчуття холоду і притупляючи сприйняття, — і тоді, хоч я й знаю, що має статися, і не хочу того видіння, та шансів його зупинити в мене не більше, ніж заборонити хмарі заступити сонце.