Я кілька разів розпитую Несбіта, де Леджер, але він постійно відповідає:

— Малий, май терпець.

Тепер, коли ми вже біля бункера, я запитую:

— То ви ходили до Леджер саме звідси? Через розколину? Він відповідає:

— То Ван ходила. А я лишався тут.

— Ти мені цього раніше не казав!

— Не думав, шо це аж так важливо.

— Що?

Він знизує плечима.

— Але ж Ван тобі казала, куди йде?

— Ага. Типу того.

— Типу того!

— Слухай, Ван хотіла йти сама. Казала, шо їй немає чого боятися Леджер і шо вона сама чудово впорається. А я мав владнати свої справи. Ну, тобто справи для Альянсу: розвідати все довкола таборів, прослідкувати за пересуваннями Ловців. Ван цілком могла обійтися без мене. Розумієш, співпраця вимагає, шоб був баланс між фамільярністю та відстороненістю. Так само, як між нами, коли ми з тобою були партнерами. Я товариський і привітний, а ти — навпаки…

Я лаюсь і обзиваю його непотребом.

Несбіт хмуриться.

— Малий, мені прикро це чути. Ти ж знаєш, шо я тебе люблю, — він каже це щиро, правдиво й серйозно. — І я збирався сказати, шо я товариський і привітний, а ти, навпаки, з тих, котрі не люблять, шоб їм лізли в душу, — він шкіриться, і я вже не знаю, підколює він мене чи ні.

— То що саме ти знаєш, Несбіте?

— Досить, шоб ти туди дістався, тож не панікуй.

— Добре, — я рушаю далі, кажучи: — Спочатку треба перевірити бункер. Упевнитися, що тут безпечно.

Навряд чи після того, як Ван і Несбіт приходили сюди востаннє, тут побували і розставили пастки Ловці, але ні в чому не можна бути цілком упевненими, тож ми все перевіряємо, кімнату за кімнатою — від кухні нагорі до спалень і численних комор на долішніх рівнях. Усе, здається, лишилося незмінним, відколи ми тут були кілька місяців тому. У великій залі досі страшний розгардіяш після битви з Меркурією, у якій вона загинула, у якій я її вбив. У «кривавій кімнаті», де зберігаються пляшечки з відьомською кров’ю, усе на вигляд неторкане.

Десь тут мусить бути і пляшечка з ім’ям моєї матері. Дещиця крові, викрадена Меркурією зі складів Ради, де зберігаються основні зразки. Соул мав би використати її під час моєї церемонії Дарування. Я певний, що Селія не помиляється: Соул мріє мене контролювати; він завжди цього прагнув.

Несбіт каже:

— Цінні штуковини, — і він має рацію. Альянсу згодилися б ці запаси, щоб допомагати Напівкровним, та й іншим молодим чарівникам, Чорним чи Білим, якщо їхні батьки не можуть дати їм кров на церемонії Дарування.

— А Селія в курсі? — запитую я.

— Ван їй казала. Хоча зараз у неї в голові зовсім не це.

— Я певний, що вона про це не забуде. А поки що, мабуть, найбезпечніше буде, якщо кров зберігатиметься тут.

Коли ми вже все перевірили й упевнилися, що в жодній шафі не причаїлися Ловці, то вирушаємо в бібліотеку.

Несбіт каже:

— Перед тим, як Ван вирушила до Леджер, ми прийшли сюди та переглянули Меркуріїні щоденники й мапи. Я покажу вам, шо тоді читала Ван. Може, це поможе вам бодай уявити, чого чекати від Леджер, — аж у кінці кімнати він знаходить таємну книжкову поличку і дістає з неї стос великих аркушів пергаменту.

Ми з Габріелем сідаємо на підлогу, а Несбіт кидає нам цей стос під ноги. Перший аркуш пергаменту я вже бачив раніше — це план Меркуріїного бункера з позначенням одинадцяти розколин, які виводять до різних точок світу.

Несбіт тицяє пальцем в одну з кімнат на нижчому рівні й каже:

— Цією розколиною вона подалася в Нью-Йорк.

Потім він розгортає перед нами інші аркуші пергаменту, кажучи:

— На цих картах — різні території: ділянки, шо належать Білим Магам, і ті, шо належать Чорним. Усі вони датовані, аж до двохсотрічної давності.

Я люблю розглядати мапи. Не вмію читати книжок; не можу збагнути більшості речень, та й навіть деяких слів не розрізняю, а от мапи мені читати легко. Судячи з цих карт, очевидно, що обсяг територій Білих магів у Європі значно збільшився. Британія тепер цілком належить тільки Білим, та й у інших місцях сталися невеличкі зміни, і все це відбулося протягом минулих сорока років. Доти ж десятиріччями — фактично, понад століття — ці території майже не зазнавали змін, а на деяких старих картах видно, що нерідко ділянки Білих і Чорних навіть частково збігалися. Подібна ситуація і в Австралії, Африці, на Далекому Сході та в США. А от на решті американського континенту, від Мексики до Південної Америки, а також у Канаді та в Росії, збільшилася територія Чорних магів. Найбільша відмінність полягає в тому, що двісті років тому було більше територій, що перетиналися та називалися «мішаними», тобто, я припускаю, Чорні та Білі жили там разом, і Британія, хоч як це дивно, належала саме до таких місцин. Але на минулорічній мапі залишилося тільки п’ять таких регіонів. Я хотів би там побувати та побачити на власні очі, як там усе влаштовано, але для цього доведеться далеченько помандрувати: у Китай, Індію, Тасманію, Мексику або Замбію.

Несбіт гортає мапи й каже:

— На цих останніх позначено кімнату карт.

— Яку кімнату? — я пробую уявити всі кімнати Меркуріїного бункера, намагаючись угадати, яка ж із них є кімнатою карт.

Та не встигаю запитати про це Несбіта, бо він уже витягає карту 1973 року та каже:

— Шоби потрапити до Леджер, треба знайти кімнату карт. Вона у Філадельфії. Отутеньки, — і він вказує на ледь помітну коричневу цяточку поблизу східного узбережжя США. — Тут так і написано: «Кімната карт».

Я дивлюся на Габріеля та запитую:

— Ти хоч щось розумієш?

Він знизує плечима й усміхається:

— Якби все збагнути було легко, кожен міг би туди потрапити.

— Стопудово, — погоджується Несбіт. — Я гадки не маю, де живе Леджер, але знаю, шо Ван туди потрапила через кімнату карт, — він знову прямує до таємної книжкової полички та повертається з кількома рукописними Меркуріїними щоденниками, кажучи: — Осьо, шо найбільше розхвилювало Ван, — він прокашлюється та починає читати, а тоді зупиняється, дивиться на нас із Габріелем і каже: — Тут нема нічого особливого, але, може, ви все-таки знайдете для себе шось корисне. Та якшо не хочете, шоб я…

— Несбіте, читай, — уриваю його я.

І він читає:

«Перше січня 2005 року. Для когось початок нового року, а для когось завершення ери. Чорні покинули ще одну територію в Міссісіпі минулого місяця — після того, як померла найстарша з них, Дестра. Це була гарна відьма. Дестрин Дар полягав у потужній здатності зцілювати інших, доволі незвичний Дар для Чорної відьми. Я кілька разів зустрічалася з нею. Вона була впевнена, спокійна і вправна — неймовірна відьма. Я чула, що минулого року Дестра заприязнилася з Маркусом. Дехто вважає Дестру матір'ю Леджер, хоч я в це не вірю. Я чула ще кілька різних байок про походження Леджер, а Дестра, коли ми бачилися, казала, що в неї немає дітей. Цікаво, що знайшов у ній Маркус; може, вона зацікавила його як жінка, а може, він намагався з'ясувати щось про Леджер? Якщо так, то він марнував свій час. Дестра йому не допоможе. Я лише раз зустрічалася з Леджер, багато років тому — жахлива жінка (чоловік? річ?) — хоча останнім часом про неї майже нічого не чути, і я дуже сподіваюся, що більше нічого про неї й не почую».

Несбіт згортає щоденник і кладе його на підлогу. Дивиться на нас із Габріелем і запитує:

— Цікаво, га?

Ми байдуже дивимося на нього.

— Знав, хлопці, шо ви оціните. Отож ми знайшли цей запис, а тоді почали переглядати давніші щоденники, шоб з'ясувати, коли саме Меркурія зустрілася з Леджер. І осьо, шо ми знайшли, запис 1973 року, — і знову він починає читати, але зупиняється й перепитує: — Ви уважно слідкуєте? Ця карта, — і він показує на пергамент, — 1973 року.

Я ледве стримуюся, щоб не закотити очі.

Несбіт розгортає щоденник, розгладжує сторінки та читає:

«Нарешті знайшла кімнату карт у підвалі одного будинку в Ф., а далі все було просто. Вона таке любить: поєднати надзвичайно складні замовляння карт і простенький запит на доступ до них. Кімната карт цілком у стилі Леджер: саме так вона воліє демонструвати свій розум. І так вона перевіряє відвідувачів — якщо ти знайшов кімнату карт, вирахував, як у неї ввійти і як скористатися мапою, отже, ти достойний гість і можеш зустрітися з Леджер. Я не певна, що станеться, якщо вибрати неправильну мапу. Підозрюю, що тоді ти потрапиш туди, звідки просто не зможеш повернутися, принаймні повернутися швидко. Ці карти вражають. Їхні чари дуже непрості, а Леджер, мушу визнати, могутня відьма. Я й не думала, що взагалі можна бути аж настільки могутньою. Але для чого вся ця сила, якщо вона ніколи нею не користається?