Ми з Леджер трохи розмовляли, хоча здебільшого я чула від неї якесь несусвітне базікання. Я запитала в неї про втрату Чорними своїх територій, поцікавилася, як вона до цього ставиться. Вона відповіла:

— Ніяк. Усе врешті-решт збалансується.

Я здивувалася:

— І як же це може статися, якщо Чорних елементарно знищують?

А вона сказала:

— Бо так мусить бути. Так має відбутися, бо така природа наших Дарів. Світ почне втрачати рівновагу, але потім… Ми повинні вірити, що все знову врівноважиться.

Мені стало страшенно нудно вислуховувати всі ці теревені, і я сказала:

— Ну, але я не бачу, як таке може статися. Я бачу, що Білі просто винищують усіх довкола. Усіх, окрім мене, сама розумієш.

Вона довго на мене дивилася, а тоді сказала:

— Так, Меркуріє. Я не бачу жодної Білої відьми, яка могла б тебе знищити.

А згодом вона запитала в мене:

— Хто твоя мати, Меркуріє? Вітер чи дощ?

Я сказала їй, що мою матір, чудову Чорну відьму, звали Шафран.

Леджер запитала:

— А тобі не здається, що твій Дар тепер немовби заміняє батьків? Навчає тебе, вказує шлях, допомагає і навіть, попри всю твою міць, є для тебе розрадою?

Мені довелося докласти величезних зусиль, щоби стриматися і не заморозити їй щелепу, припинивши таким чином це недоладне базікання.

Я запитала, яким був її Дар і чи заміняв він їй матір. Я навіть не була певна, чи хочу почути відповідь, бо не сумнівалася, що то буде чергова нісенітниця, а я вже й так згаяла купу часу. Вона, звичайно ж, нічого конкретного мені не відповіла. Сказала:

— Я й досі намагаюся збагнути свій Дар, Меркуріє, а він постійно вислизає від мене.

Звісно, вона була „скромнягою“. Вона оволоділа багатьма Дарами, і мушу визнати, що я намагаюся її в цьому наслідувати. Її захоплюють маскування та зміна форм. (Не хочу навіть гаяти час на опис зовнішності, яку вона вибрала для спілкування зі мною, зазначу лиш, що то було щось страшенно нудне.) Але в будь-якому разі могутнішої відьми я ще в житті не зустрічала. Однак іронія полягає в тому, що, оволодівши такими потугами, вона спромоглася стати лише вкрай нудною і безглуздою жінкою. Вона каже щось на кшталт: „Сутність — це справжній наш дім“, — або що вона „просто пролазить крізь вікно, щоб викрасти кілька самоцвітів“. На більшість запитань вона відповідає тільки: „Сутність — джерело всіх Дарів“.

Одного разу вона сказала:

— Той, хто опанує Сутність, стане всемогутнім. Для нього не існуватиме жодних обмежень.

Вона стала навколішки і торкнулася землі долонями (я ледве не розреготалася), кажучи:

— Вона десь отут, — а тоді поглянула на мене й додала: — Хоча, якщо твій Дар пов'язаний з погодою, ти, певно, думаєш, що вона в повітрі?

І мені тоді вперше здалося, що її по-справжньому зацікавила я, а радше мій Дар. У цьому й полягає її слабкість: вона відчайдушно прагне нових знань.

Я відповіла:

— Звичайно, у повітрі я знаходжу всі відповіді.

Але тепер, коли я вже повернулася додому і тулю свої долоні до кам'яних стін, мені здається, що вона, мабуть, мала рацію і відповідь варто шукати в землі».

Несбіт згортає щоденник і щось каже, але я думаю про землю, що приховує в собі таємницю відьомських сил.

Я відчуваю, що це правда: відповідь треба шукати в землі. Завдяки землі я допоміг Габріелю повернути його Дар. Коли ми перебували в стані трансу, а наші руки були з’єднані та простромлені кілком, ми перенеслися в Уельс, принаймні в уяві. Я не певний, що тоді сталося, але коли кілок заглибився в землю, і в мої груди, і в моє серце — ми з чимось з’єдналися. Я торкаюся грудей, намацуючи шрам від кілка, дивлюся на Габріеля, а він каже:

— Відповідь у землі.

Меркурія явно заздрила Леджер, але й була неабияк нею вражена. Леджер видається зовсім не подібною до всіх тих Білих або Чорних відьом, яких мені доводилося зустрічати.

Я запитую в Несбіта:

— А Ван розповіла, якою була Леджер?

— Радий, шо ти спитав, бо мені теж було цікаво, і Ван відповіла, шо «вона дивовижно спокійна, приємна і розважлива».

Ну, тепер хоч трохи зрозуміліше. Спокійна, приємна і розважлива: принаймні не схоже, що мені доведеться з нею битися.

Я кажу:

— Отже, ми повинні потрапити до Леджер через кімнату карт, і ця кімната отут, — я показую на мапі.

Несбіт шкіриться.

— Ага. У підвалі будинку, шо у Ф. — тобто у Філадельфії. Адреса тут у щоденнику є.

— Тоді це легко, — кажу я. — Ти певний, що не хочеш з нами?

Габріель бачить, що Несбіт задумався, і додає:

— Навряд чи там будуть Ловці. Може бути цікаво.

Несбіт усміхається й каже:

— Я знаю, шо буде цікаво, — але він хитає головою. — Та, якшо не заперечуєте, хлопці, я це залишу вам, — він підводиться й уже рушає, але раптом обертається та каже: — Мало не забув. Мусите придумати, шо з собою взяти. Ну, типу сувенірник. Шось, шо свідчило б про миролюбність вашого візиту.

— А що брала Ван? — цікавлюсь я.

— Вигадливе діамантове намисто з Меркуріїної колекції, — відповідає він. — Воно було типу як зброя — вбивало того, хто його надівав.

— Класно.

— Та Ван принесла намисто назад.

— Але вона подарувала Леджер половинку Вардіїного амулета. Він, певно, рідкісніший і коштовніший за будь-які діаманти, — нагадує нам Габріель.

— Еге ж. Ну, на цьому я вас і залишу. Іду приготую вечерю. Спільну прощальну вечерю, га, хлопці? — і він іде зі словами: — Пригадую, шо в Меркурії десь тут мало бути непогане винце.

Несбіт пішов у кухню, а я залишаю Габріеля в бібліотеці та починаю блукати бункером. Хоча насправді я не просто блукаю; я знаю, куди прямую.

Спальня, яку ми ділили з Анналізою, на вигляд така, ніби ми щойно її залишили. Простирадла зім’яті та зібгані; на подушці досі видно заглиблення від наших голів. Я пригадую, як лежав тут, а Анналіза поклала мені голову на груди. На комоді стоїть маленька пляшечка з зіллям: за допомогою нього я розбудив Анналізу. Миска з нічним димком теж досі тут. Тут, перед цією мискою, ми цілувалися та пестили одне одного, і я кохав Анналізу. Як я її кохав. Вона була ласкава, добра й солодка. Нам було так чудово разом — лише кілька днів, але незабутніх. І я не можу збагнути, хто змінився — вона, чи я, чи ми обоє. Навряд чи я дуже змінився, хоча все можливо. Ми знали одне одного з одинадцяти років, але, мабуть, не аж так добре. Може, ми бачили одне в одному тільки те, що хотіли побачити.

Я дивлюся на ліжко. Так дивно думати про те, як я лежав тут з Анналізою, розмовляв з нею, цілував її, а тепер не відчуваю до неї нічого, крім ненависті. Мій гнів, моя лють уже змінилися огидою.

На долівці під ліжком щось лежить, і я піднімаю цю річ. Шовкова нічна сорочка, яку Анналіза знайшла в Меркуріїній шафі. Анналіза була в ній такою дивовижною. Згадую, як я пригортав її до себе, відчуваючи, як шовк торкається її тіла та мого тіла. Як я її цілував, і як нам було добре.

А тепер я відчуваю до неї відразу, і мені цікаво, що вона відчуває до мене. Знаю, що їй здавалося, ніби я стаю подібним до батька. Проблема з Маркусом існувала завжди. Ми ніколи не говорили про нього, але вона знала, що я його люблю, і не розуміла цього. Думаю, вона ненавиділа власного батька і сподівалася, що я до свого буду ставитися так само.

Пригадую розмову про Маркуса, що відбулася, коли ми вже співпрацювали з Альянсом. Вона запитала, де він проводить ночі. Я відповів їй:

— Подалі від усіх. Де його ніхто не потурбує. Де він почувається в безпеці.

— У наметі? — мені здається, вона це запитала, бо знала, що такого бути не може.

— Ні. У… — і я збирався розповісти їй про лігво, яке він собі облаштував. У заростях ожини, схоже на те, де я з ним залишався. Я сказав: — Якось візьму тебе туди.