Аж ось ми вдаряємося об тверду землю. Я знову можу дихати. Ми в темному закутку якогось провулочка, затиснуті за великим сміттєвим баком на коліщатках. Тут брудно, але не так, як у лісі. Там бруд природний, а тут гидкий і смердючий.

Ми рушаємо до головної вулиці, щоб визначити подальший напрямок, і Габріель каже, що нам треба вийти до залізничного вокзалу. Я бував не в дуже багатьох містах, і тут геть не так, як у Лондоні, а про Базель і Барселону й казати годі. Хіба що шипіння електрики однакове, і через нього в мене постійно гуде голова. Це мене не надто турбує і не заважає зосереджуватися на тому, що ми робимо, проте я розумію, що тут я ніколи не зможу помітити Ловців завчасно.

Ми йдемо пішки, бо не можемо скористатися метро або навіть таксі, адже надворі ще темно, і постійно пильнуємо чаклунів — Габріель мені нагадує, що це територія Білих магів, — проте людей тут майже не бачимо. Одного разу, коли повз нас проїжджає поліцейська машина, Габріель тягне мене в бічну вуличку, притискає до стіни та не відпускає. Я не пручаюся. Знаю, що нам нічого не загрожує; це просто фейни, але ж Габріель такий Габріель. Та й приємно відчути тепло його тіла, коли довкола холодне повітря і стіна за моєю спиною теж холодна. Він мене цілує, пригортаючись до мене всім тілом. А коли він відхиляється, вже я його хапаю та цілую, притискаючи до стіни. Цілую вуста, щоку, шию, вухо.

— Ти всіх своїх друзів так цілуєш? — цікавиться він.

Він це вже запитував, коли я поцілував його вперше, кілька місяців тому, і я цілую його в груди, а тоді знову наближаюся губами до його вуст і кажу:

— Тільки тебе, — намагаюся говорити не надто серйозним тоном, але він дивиться на мене вельми серйозно. Я додаю: — І я завжди буду твоїм другом.

— Знаю.

Цілую його ніжно, і ми швидко рушаємо далі. На вулицях тепер більше людей і машин. Коли ми підходимо до вокзалу, вже починає світати. Там ми довідуємося, коли наш потяг, і вирішуємо чекати в кафе.

Замовляємо собі кави, гарячого шоколаду, круасанів і фруктів. Закінчується все тим, що я ніяк не можу впоратися з пакетиками цукру: роздираю їх, щоб висипати вміст собі в чашку, але разом з цукром у чашці опиняється й чимало клаптиків паперу. Габріель простягає руку і торкається моєї долоні кінчиками пальців, тож я перестаю метушитися, і він пестить мою долоню, а я й далі тримаю пакетик з цукром. Він розповідає мені про свою родину, про те, як вони приїхали в Америку й оселилися у Флориді. І як він убив дівчину, яка зрадила його сестру, Мішель, а я дивлюся на свої руки та думаю про те, скількох людей вони вже позбавили життя і скількох ще позбавлять.

Ми сідаємо в поїзд і сидимо там поруч, дивлячись, як міняються краєвиди за вікном, а сіре небо стає синім. Замість будинків поступово з’являються засніжені поля, а відтак знову видніються будівлі, і Габріель каже:

— Виходимо тут.

Привокзальний таксист каже, що знає потрібну нам адресу, і вже за десять хвилин ми їдемо околицями міста, де вздовж дороги височать кучугури снігу. А потім ми виїжджаємо за межі міста, де дороги вкриті льодом. Водій нарікає, що сніг не падає вже кілька днів, але дороги так нормально й не розчистили. А тоді він зупиняє авто й каже:

— Приїхали.

Обіч дороги стоїть будинок, на вигляд безлюдний — сніг довкола нього чистий і неторканий. Габріель розраховується з водієм, а потім ми стоїмо на дорозі, чекаючи цілу вічність, поки той розвернеться та поїде назад тим самим шляхом, яким ми сюди прибули.

Ми наближаємося до будинку, під ногами рипить сніг. Тут справді холодно, а ще доводиться затуляти очі та мружитися від яскравого низького сонця.

Передні двері зачинені, задні теж. Але в Габріеля є одна з Меркуріїних чарівних шпильок для волосся, і він запросто відмикає задні двері. Та перш ніж увійти, я хапаю його за руку та запитую:

— А що, як тут якісь захисні закляття?

Він знизує плечима:

— Несбіт нічого про них не казав.

— Таж він ніколи тут не був.

— Зате Ван була. Вони зупинили б її.

І, попри мої застереження, він входить у будинок. Я чекаю та роззираюся. Проте все спокійно, тож я входжу вслід за Габріелем.

Будинок старий і занедбаний, просякнутий вологістю. У деяких кімнатах є килими, штори на вікнах заслонені, але з меблів тут немає нічого, крім поламаного стільця в одній зі спалень. Ми перевіряємо все нагорі та на першому поверсі, щоб пересвідчитися, що тут немає нікого й нічого, і аж тоді спускаємося дерев’яними сходами в підвал. Світла немає, тож ми мусимо користатися своїми ліхтариками.

Підвал як підвал: кімнатка з невисокою стелею та цементною долівкою. Нічого тут немає.

Я кажу Габріелю:

— Зізнаюся, що я й гадки не мав, яка вона, ця кімната карт, але все ж таки припускав, що в ній бодай якісь карти мусять бути.

— Ага.

Габріель освітлює ліхтариком стіни.

Я запитую:

— Думаєш, хтось їх забрав?

— Не знаю. Якщо Леджер настільки могутня, думаю, що тут задіяні якісь чари.

— Може, тут є розколина, що веде до кімнати карт?

— Кімната має бути саме тут. Так зазначено на Меркуріїній мапі. Ця адреса. І цей підвал.

Я обходжу кімнату, але тут і справді нічого немає. Перевіряю стелю, підлогу та стіни, та нічого не знаходжу. Кімната порожня.

Габріель каже:

— Карти повинні тут бути. Ми просто їх не бачимо.

— Можливо, нам треба сказати якесь чарівне слово, і вони з’являться, — припускаю я.

— Меркурія нічого такого не згадувала у своєму щоденнику, — Габріель починає обмацувати стіни та каже: — Можливо, є якась прихована кімната.

— Про це вона теж не згадувала.

Я притуляюся до стіни та дивлюся, як Габріель ходить кімнатою, тиснучи на стіни, стукаючи по них, але все марно.

— Щось тут не так, — каже він. — Ми чогось не помічаємо.

— Очевидно.

— Можливо, вони тут були, але Леджер вирішила їх забрати після того, як Ван їх побачила.

У мене погане передчуття, що він має рацію і ми намарне сюди приїхали. Я розпачливо скриплю зубами і труся чолом об стіну. Аж тут щось впадає мені в очі. Моє обличчя якраз навпроти стіни, і ця цементна, чи яка там, стіна підсвічується знизу моїм ліхтариком. З цього ракурсу я бачу, що стіни не зовсім рівні; на них є опуклості та заглибини, що нагадують пагорби та долини.

— Габріелю, принеси-но сюди свій ліхтарик і підсвіти отут збоку.

Я стою попід стіною, притулившись щокою до цементу.

— Як ти гадаєш? Чи це не нагадує якийсь… ландшафт?

Я дивлюся та помічаю дедалі більше подробиць: бачу гори, а тоді зауважую на тиньку темніші прожилки, що можуть бути річками, темні плями, які нагадують ліси або, можливо, містечка. Я відхиляюся обличчям від стіни, і ця картина зникає, але коли знову притуляюся щокою до цементу, все повертається.

Я рухаюся вздовж стіни, щоб ще щось побачити.

— Схоже на гору, під якою тече ріка.

Придивляюся уважніше і бачу все так, немовби дивлюся з висоти — так, як тоді, коли був у тілі орла. Деталі просто дивовижні. Що краще я придивляюся, то більше всього помічаю: рівнини, дерева й озера. Мені навіть здається, що я бачу птахів, які кружляють унизу піді мною.

Це карта, і це потужні чари.

Я дивлюся на Габріеля, який тулиться до іншої стіни, і підходжу глянути на неї. Це теж карта, але на ній зовсім інша місцевість: піщана пустеля з валунами й низькорослим чагарником. Він каже:

— Дивовижно.

Я пригадую старі ковбойські фільми, які дивився разом з Арраном. І кажу:

— Ага. Це бедленд, безплідні землі.

Я хочу доторкнутися до карти, але Габріель хапає мене за руку.

— Це ж лише стіна, — дивуюсь я. Я обмацую її вже десять хвилин, і не сталося нічого поганого.

— Це карта. І вона магічна. А ми не знаємо, як вона діє і що там у ній. Єдине, що нам відомо зі слів Меркурії: якщо вибереш неправильну карту — застрягнеш.

Я відступаю від стіни на крок.

— І що? Як, на твою думку, вона діє? — запитую я. — Є якийсь вимикач або закляття, яке треба вимовити?