Габріель дістає з наплічника Меркуріїні щоденники та читає: «Нарешті знайшла кімнату карт у підвалі одного будинку в Ф., а далі все було просто. Вона таке любить: поєднати надзвичайно складні замовляння карт і простенький запит на доступ до них».

— Отже, нам потрібен «простенький запит на доступ до них».

— Схоже, що так.

— Є якісь ідеї? Тобто ми ж не можемо просто сказати: «Дозвольте нам увійти»? Правда?

— Відчуваю, що це справді має бути щось геть простеньке, — Габріель дивиться на стіну й каже: — Я припускаю, що треба доторкнутися до того місця на карті, куди хочеш потрапити, а тоді попросити про доступ, і… можливо, тебе просто туди затягне, як у розколину абощо.

— Гаразд, але яка карта нам потрібна? — і я обходжу кімнату, досліджуючи всі чотири стіни, всі чотири мапи, але гадки не маю, яка з них правильна. Тут є безплідні землі, засніжена гірська місцевість, пустеля та місто біля озера.

Габріель теж усе оглядає, а відтак знову перечитує Меркуріїн щоденник. Він каже:

— Нічого більше немає. Нам треба тільки сформулювати «простенький запит на доступ».

— Власне. Тож ми маємо попросити в карти щось типу: «Якщо ти можеш перенести мене до Леджер, то, будь ласка, впусти мене», — я дивлюся на Габріеля, очікуючи його реакції.

Він киває.

— А з чого ми почнемо?

— З бедленду, — відповідає він.

— Чому?

Він усміхається.

— Мені подобається, як це слово звучить.

— Гаразд, — я підходжу до стіни та згинаю пальці. — Але до чого саме доторкатися?

Ми розглядаємо карту, та на ній немає нічого помічного.

— Пропоную вибрати точку посередині та попросити дозволу ввійти.

Габріель не в захваті від цієї пропозиції, але погоджується:

— Добре. Тільки йдемо разом.

— Ні.

— Так. Якщо ти вирушиш сам, я все одно піду слідом за тобою, і так чи сяк ми будемо там разом, — я знаю, що він так і зробить, тому беру його за руку, а тоді знаходжу пальцем центр на карті та легенько до нього торкаюся.

Габріель відсмикує мою руку від мапи, кажучи:

— Ти мусиш назвати ім’я Леджер. Мусиш попросити про доступ до Леджер. Бо якщо ти попросиш просто доступу, ми туди потрапимо, але може виявитися, що це неправильна карта.

— Добре, — я всміхаюся йому. — Треба просити англійською? Чи, може, хочеш спробувати французькою?

— Якщо Леджер така всемогутня, я припускаю, що годиться будь-яка мова.

— Готовий?

Габріель киває, і я кажу:

— Карто, будь ласка, перенеси нас до Леджер.

Звичайно ж, нічого не відбувається, тому я кажу:

— Карто, якщо Леджер є… — але тут щось починає діятися. Я відчуваю тепло. Моя рука стає гарячою, а відтак немовби розпадається на часточки та розчиняється в карті.

Довкола мене гаряче жовте сяйво, і я в ньому лину, неначе в теплій ванні. Це схоже не на перехід крізь розколину, а радше на занурення в якесь тепле багно.

Але потім жовте сяйво розвіюється, мов туман, і світ довкола знову стає чітким. Під ногами в мене каміння жовтуватого кольору, а вгорі ясно-синє небо. Сонце високо в небі, а довкола сухо й дуже спекотно. Я стою у вузькій улоговині зі стрімкими схилами, в улоговині серед безплідної землі. За моєю спиною схили ще стрімкіші; попереду вони стають усе розлогішими, спадаючи до дна долини. Але я сам. Габріеля тут немає.

Чорт!

Не знаю, чи я сказав щось неправильно. Не пам’ятаю, щоб я відпускав його руку. І тепер я не знаю, що мені робити.

Не знаю, як повернутися назад у підвал або взагалі будь-куди, як на те пішлося. Можу тільки надіятися, що Габріель залишився в підвалі, засмучений, але в безпечному місці. Тут я нічим не можу зарадити і мушу якось сам виплутуватися з цієї халепи.

Маю вибір: лізти вгору або спускатися вниз. Випробовую обидва варіанти, але жоден не допомагає. Коли я намагаюся спуститися на дно долини, то ніби тупцяюся на місці. Я зосереджую увагу на далеких червонувато-рудих кам’яних схилах долини, що видніються внизу, та біжу до них. Але не просуваюся далі, ніж на метр. Те саме відбувається, коли я дряпаюся вгору, не відводячи очей від кряжа, що наді мною. Потім я зосереджуюся на певному місці, що за десять кроків від мене, і намагаюся туди дістатися, але намарне. Я міркую, чи не пожбурити мені кудись рюкзак і подивитися, що станеться, але натомість вирішую кинути щось таке, чого не шкода буде втратити.

Обмацую кишені та знаходжу там лише три ловецькі кулі та білий камінчик для Анналізи. Беру кулі; бодай якась користь від них буде. Кидаю першу вгору, намагаючись докинути її якомога ближче до кряжа. Куля, здавалося б, летить далеко від мене, але потім я бачу її на землі буквально за метр від власних ніг. Піднімаю її, кидаю знову, та результат той самий. Далі я пробую покотити її вниз, і вона котиться якийсь метр, а тоді зупиняється. Я штурхаю її ногою, і вона відкочується на кілька сантиметрів, але тоді знову повертається вгору на те саме місце, де й була.

Отже, ми тут застрягли, я зі своїми кулями.

І ось я сиджу на сухій нерівній землі та чекаю. Земля тверда, сонце пекуче, вітерця немає. У мене з собою маленька фляжка з водою, якої може вистачити на кілька днів, якщо я буду ощадливий.

Минає багато часу, а я досі сиджу біля свого наплічника, і хоч я чекаю тут уже не одну годину, сонце так і не зрушило з місця. Мабуть, я застряг у цій карті, але ж коли ми її розглядали в кімнаті карт, то бачили пташок, тварин та ріки — усе живе й рухливе. А тут здається, що час зупинився. Тиша та спокій залишаються незмінними. Леджер, певно, дуже могутня, якщо здатна на таке: створювати мапи, тримати мене тут, зупиняти час. І я пригадую слова Меркурії про Леджер, про те, яка вона всемогутня, але невідомо, навіщо їй це потрібно. Мені здається, що з таким самим успіхом можна запитати, навіщо взагалі потрібно все на світі? Навіщо жити, вміти бігати, обертатися на звірів, ставати невидимим, міняти зовнішність. Тут ідеться про здатність. Ось і Леджер демонструє мені свою здатність, але шкоди поки що не завдає. Лишається сподіватися, що так буде і тоді, коли час відновить свій плин.

Якщо час відновить свій плин.

Тож я чекаю. Намагаюся вирішити, що сказати Леджер, якщо вона тут з'явиться, але мені нічого не спадає на думку, і я врешті-решт починаю міркувати про Габріеля, прагнучи, щоб він був тут зі мною.

А тоді щось змінюється.

Я бачу якийсь рух удалині.

Чиясь постать: поволі піднімається улоговиною до мене. Хоч хто це є — а я припускаю, що Леджер, — це хтось неквапливий. Відтак постать махає рукою, запрошуючи мене зійти вниз. Я підводжуся, йду та виявляю, що тепер можу пересуватися, тож спускаюся додолу. Повіяв легенький вітерець. Час відновив свій плин.

Коли я наближаюся до постаті, то бачу, що це юнак, а коли підходжу ще ближче, він відвертається та йде далі попереду мене. Він стрункий і спритний. Я прискорюю крок, щоб наздогнати його, та він зникає.

Курва!

Я дивлюся туди, де він був. Я бачив, що його затягло в розколину. Підходжу та намагаюся намацати її рукою. Мені здається, що я на тому самому місці, але нічого не відбувається, і я відчуваю, як починає калатати моє серце. Проте я не припиняю пошуків, і зрештою спочатку мою руку, а потім і все тіло кудись засмоктує, а невдовзі я вже падаю навколішки на теплу траву.

Виспівують пташки. Я на трав’янистому лузі, ліворуч од мене дерева та далекі пагорби. Віє теплий вітерець, а сонце вже низько над обрієм. Зліва від мене широка ріка, а попереду велика кам’яна хижа, і я бачу, що її двері прочинені, а юнак входить усередину. Я поволі йду туди, постійно озираючись, але довкола більше нікого не видно. Думаю, чи не стати невидимим, щоб гарно все розвідати, але мені здається, що це було б неввічливо з мого боку і, замість допомогти, лише призвело б до ще більшої халепи. Врешті-решт, якщо Леджер така могутня і має намір мене вбити, то однаково ж уб’є.

Я штовхаю двері хижі, відчиняючи їх навстіж. У хижі є вітальня, а далі кухня. Юнак у кухні. Його русяве волосся коротко підстрижене на потилиці, але спереду спадає йому на чоло. Не можу роздивитися його очі. Йому років вісімнадцять-дев’ятнадцять. Має миловиду, але доволі пересічну зовнішність.