— Натане, — і відчуваю, немовби на мене обвалюється цегляний мур.

Небо синє та безхмарне, сонце вже низько над обрієм. Я лежу на землі, дивлячись на небо і відчуваючи під собою травичку, одна частина мене воліє підвестися та вдарити Леджера, але друга мудро радить залишатися на місці. Можливо, це і є баланс.

Усе болить, але перш ніж зцілюватися, я хочу добре запам’ятати, наскільки паскудно відчувати такий біль. Дуже паскудно. Кожен мій м’яз немовби було віддерто від кісток, а тоді причеплено назад.

— О, ти вже очуняв, — Леджер стоїть обіч мене.

— Ну, то я тебе хоч трохи вразив? — запитую я.

Він серйозний.

— Ти добре б’єшся, ти спритний, але маєш і вразливі місця.

— Чим ти мене так гепнув?

Він дивиться на величезний стовбур дерева, що лежить біля його ніг.

— Справді? — на вигляд він завеликий, щоб його підважити.

Немовби читаючи мої думки, а він, мабуть, таки читає їх, Леджер каже:

— Я пересуваю речі чарами, силою думки.

— Гадаєш, мої вороги володітимуть подібними Дарами?

— Безсумнівно.

— Мені потрібен амулет, — кажу я та підводжуся.

— А не хочеш залишитися тут на якийсь час і добре все обміркувати?

— Ти кажеш, що дослухаєшся до власної інтуїції, от і я теж. Моє майбутнє не тут, не з тобою. Я… — вагаюся, чи казати йому, але таки проваджу далі: — Я мав видіння, і воно підтверджує твої слова; я буду біля річки, в чудовому місці, але не тут і не з тобою.

— Видіння бувають оманливі.

— Я в курсі, — погоджуюсь, — але й вірю, що у своїй основі вони правдиві. Є в цьому певна невідворотність. Хоч яким шляхом я піду, вв’яжуся в бій одразу чи залишуся тут з тобою, але так чи так я зрештою опинюся там, біля річки.

Леджер киває.

— Ну, маю надію, що, здолавши Соула, ти повернешся сюди. Якщо ти маєш рацію, то кілька років тут зі мною не змінять твоєї остаточної долі.

— Здолавши Соула?

— Я бачу, ти налаштований рішуче.

— І ти допоможеш? Даси мені амулет?

Він ледь помітно киває та каже:

— Я не з тих, хто нічого не робить, але перемозі зла так само можуть посприяти й хибні вчинки добрих людей. Я хочу вчинити правильно і гадаю, що ти — саме та особа, якій можна віддати амулет.

— Дякую тобі. І я не обіцяю, що повернуся, але це цілком можливо.

— Життя повне можливих варіантів. Ходімо назад у хижу, поглянемо на амулет. Думаю, що Габріель чекатиме тебе.

— Він там?

— Я привів Габріеля в хижу ще до того, як зустрів тебе. Ми попили кави, хоча мушу зізнатися, що я додав до його горнятка кілька крапельок сонного зілля. Я лишив його спати в цілковитій безпеці, а тоді пішов по тебе.

Я прискорюю ходу, ледве не зриваючись на біг, а відтак бачу Габріеля, який стоїть біля хижі та дивиться на нас. Наближаюся до нього й усміхаюся.

— З тобою все гаразд?

Він киває.

— А з тобою?

— Так… нормально. Я програв бій і розмовляв протягом кількох минулих годин більше, ніж за минулі півроку.

Дві половинки амулета лежать на столі одна біля одної. Пергамент пожовклий, обидві половинки колись були добряче пожмакані. Вони точно пасують одна до одної; жодного шматочка не загублено. Леджер каже, що написи на амулеті — це магічні формули. От і весь амулет: написи на аркуші пергаменту. Написи дивні, я не можу розпізнати жодної літери, і якщо скласти разом дві половинки, то символи утворюють три кола, одне в одному.

Ми знову в хижі. Леджер сидить за столом навпроти мене, а Габріель коло мене. Крім амулета, на столі є глечик з трав’яним чаєм, порожня пляшка з круглим денцем, корок, сургуч, шнурок, свічка та сірники.

Я кажу Леджеру:

— Припускаю, скотчем його не склеїти?

Леджер усміхається.

— Якби ж усе було так легко. Амулет узагалі неможливо відновити, а навіть якби й було можливо, то його чари від цього суттєво змінилися б. Але це не означає, що дві половинки разом не працюватимуть. Бо саме так було задумано. Амулет заснований на балансі, рівновазі; і ти станеш втіленням цього балансу.

— Ти про мої власні дві половинки?

— І про це, і про щось значно більше. Покажи-но мені татуювання на твоєму пальці.

Я простягаю праву долоню. На моєму мізинці — три маленькі наколки: Ч 0.5. Леджер каже:

— Ван розповіла мені, що ці татуювання зробив чоловік на ім’я Волленд і кожна наколка на твоєму мізинці відповідає такій самій наколці на тілі. Волленд збирався відрізати твій мізинець і покласти його у відьомську пляшку, контролюючи тебе таким чином, примушуючи виконувати його волю. Я вірю в те, що фатум тепер зробив повне коло. Існує певний баланс між життям і смертю, між добром і злом. Ти розумієш?

— Інь і ян. Око за око. Даха та браха. Щось таке?

— Я мав на увазі не зовсім це, але так, ідеться про рівновагу між окремими частинами. Волленд збирався використати цей баланс, щоб набути влади над тобою, але ти теж спроможний скористатися цим і дістати владу над ним, — Леджер відпиває ковточок чаю. — Амулет не можна з’єднати наново, його не можна склеїти докупи, але він може захищати твій мізинець, а отже, і все твоє тіло, якщо ми покладемо амулет у пляшку разом з твоїм пальцем.

— Тобто… мені треба відтяти палець?

— Ну, я поняття не маю, яким ще чином він зможе опинитися в пляшці.

— А якщо це не спрацює?

— Тоді в тебе буде оригінальна оздоба для полички каміна.

— І це мусить супроводжуватися якимось замовлянням абощо?

— Я не бачу такої потреби. Є чари амулета, є змішана в тобі кров Білої відьми та Чорного чаклуна, є твій татуйований палець і вся твоя історія. Як на мене, магії цілком удосталь.

— Гаразд. Отже, коли все це буде там, цього буде досить? Я буду захищений, хоч де опинюся?

— Так. Поки пляшка буде ціла.

— То цю пляшку можна знищити?

— Звичайно. Це ж лише пляшка. Якщо її розбити та витягти з неї амулет, ти знову станеш вразливий. Але якщо пляшка буде в безпечному місці, ти будеш захищений. Пляшку можна використати і проти тебе. Якщо її нагріти, ти згориш; якщо заморозити, ти замерзнеш. Та я надійно її оберігатиму. Натане, ти мусиш мені довіритися. Це ціна моєї допомоги. Я оберігатиму пляшку, поки вона буде потрібна. А коли ти вб’єш Соула, я її розіб’ю, і ти знову станеш вразливий. Тоді я залишу амулет собі, а ти зможеш забрати свій палець, — він робить паузу, а відтак запитує: — Домовилися?

Я хочу амулет, але мені не до вподоби ідея щодо відьомської пляшки. Мені моторошно від думки про те, що я погоджуся віддати ту частинку свого тіла, якою хотів скористатися Волленд. Однак у мене, здається, немає великого вибору. Я киваю.

— Добре, — каже Леджер, дивлячись тепер на Габріеля. — Ну, то в кого є ніж?

Я не хочу використовувати для цього Феїрборн — чомусь мені здається, що його чари можуть завдати нещастя або вплинути негативно, — тому я дістаю ножа, подарованого мені Габріелем. Він завжди в мене на поясі, хоч я рідко ним користуюся.

Моя правиця лежить на столі. Я мушу відрізати мізинець аж біля основи, біля суглоба, тож я наставляю туди ніж, але доволі незграбно, і бажаю відтяти палець якомога швидше та безболісніше.

— Можеш доручити цю честь мені? — запитує Леджер, сягаючи по ніж.

Проте Габріель заперечує:

— Ні, — і він кладе свою долоню на мою, переплітаючи наші пальці довкола руків’я ножа. Він запитує: — Ти певний?

Я киваю, і він з силою тисне на ніж.

Кров бризкає на стіл, а мій мізинець здається крихітним і химерним. Я чекаю, коли мене обпече біль. І це стається. Я зцілюю руку, кровотеча зупиняється, рана затягується, а потім і цілком загоюється, лишається тільки білий шрам; від пальця не залишилося навіть обрубка, так близько до долоні його було відтято.

Леджер бере мізинець і обережно кладе його на одну з половинок амулета, а тоді загортає палець у цю половинку й обгортає зверху другою. Пергамент заплямовується кров’ю, але Леджер, здається, цим не переймається, і я думаю, що це добра ознака.