Так я й дізналася про свій Дар. Протягом наступних тижнів я виявила, що можу не тільки примушувати Джека забиратися геть, а й робити всілякі інші речі. То було дуже давно. Звичаї тоді були інакші… мабуть. Я змусила його зізнатися друзям, що він надає перевагу хлопцям; думаю, що я знала про цю його схильність, яку він намагався приховати. Йому теж було сімнадцять років. Я вважала свій учинок дуже розумним. Це була чудова помста, — Леджер дивиться на мене. — Не знаю напевно, що сталося згодом. Зрештою він почав сидіти в автобусі сам, попереду, але не зі мною чи з кимось іншим. Потім одного дня він пропустив школу, а коли ми невдовзі побачилися, його обличчя було в синцях. Я почувалася винною, але не знала, як усе виправити. Через кілька тижнів він наклав на себе руки.

Чи була я винна в його смерті? Думаю, що так. Чи заслуговував він смерті? Ні. Чи був він лихий? На мій погляд — доволі лихий, адже через нього моє життя було жалюгідним. Але я і тоді почувалася винною, і тепер почуваюся так само. Через мене помер хлопець. Тоді я заприсяглася, що більше нікому не завдам шкоди своїм Даром: ні чаклуну, ні фейну, ні Напівкровному — нікому.

— То була не твоя провина. Не ти його побила, не ти перетворила його життя на пекло. Це все суспільство винне.

Леджер усміхається.

— Добре, що ти так думаєш. Та все ж це був негативний наслідок моєї сили.

— Змін потребувало суспільство. А не ти чи він, — ми йдемо далі, і я запитую: — Ти хоч правду мені розказав?

Леджер сміється, але так і не відповідає на моє запитання. Натомість він каже:

— Правда в тому, що, віднайшовши свій Дар, я залишила дім і подорожувала, зустрічалася з людьми, розмірковувала, читала та набиралася знання. Нас вчать, що кожен маг має тільки один Дар, хіба що викраде якісь Дари в інших, але я почала в цьому сумніватися. Бо зцілювання, зрештою, теж є різновидом Дару, і цією силою володіють усі маги. Тож, якщо ми маємо по два Дари, чому не можемо мати по три? Ба навіть більше.

Я усвідомила, що важливі не власне Дари, а та потуга, енергія, що є їхньою основою. І тоді я почала вірити в те, що, маючи цю потугу, ми всі здатні опанувати будь-який Дар, для цього потрібні тільки терпіння та наполегливість.

— Я не певний, — кажу я. — Дари, отримані від батька, мені не треба було шукати. Вони самі прийшли до мене, коли я… з’їв його серце.

— Але я стверджую, що ти міг би їх знайти й у інший спосіб. Знадобилося би більше часу, але це можливо.

— То ти тепер маєш доступ до будь-якого Дару?

— Є багато речей, доступних мені, і лишається ще багато недоступних. Та я хотів би попрацювати з тобою, Натане. Хочу, щоб ти залишився тут, тоді я зможу поділитися з тобою своїми знаннями і, можливо, навіть навчитися дечого від тебе, — Леджер робить паузу, а потім запитує: — Чи відчував ти колись щось більше за твій Дар? Щось більше за всі Дари, які ти дістав?

Він пильно на мене дивиться.

— Здається, відчував. Що це було?

— Мій приятель, Габріель, може змінювати зовнішність, але він застряг був у фейнівській подобі та не міг повернутися до своєї. Ван допомогла, дала нам випити зілля, і ми були в трансі, і Габріель знайшов дорогу назад до самого себе.

— Як?

— Перебуваючи в трансі, ми опинилися в Уельсі. Габріель каже, що то було не марення, що подорож була реальною, але я не певний. Хай там як, а ми з Габріелем були поєднані кілком, і я на нього впав, ну, на кілок, і він проштрикнув мої груди, моє серце та землю, — я знизую плечима. Не люблю про це говорити; словами описати просто неможливо. — І Габріель таки знайшов дорогу до себе.

— І ти відчув щось більше?

— Так… але я не знаю що. Знаю тільки, що то було щось поза моїм Даром, якась сила, енергія, і кілок, який злучив мене з землею, був її частиною.

Леджер усміхається.

— Я думаю, що земля є ключем до значної частини нашої могуті. І тебе, Натане, це теж стосується. Твій зв’язок з природою дуже міцний.

— Можливо.

— Невже сама думка про можливість усе це пізнати не захоплює значно більше, ніж перспектива битися з Ловцями, з якимись дурнуватими магами, котрі настільки збилися зі шляху, що навіть не усвідомлюють своєї втрати?

Я не знаю. Не відчуваю аж такого захоплення.

— Слухай, я визнаю, що ти пропонуєш мені дещо особливе, і я певний, що ти маєш рацію, але… просто це не для мене. Я не можу забути про людей, які знищують стількох магів.

— А чи ти колись думав про ймовірність своєї поразки?

— Звичайно! Ти вважає мене дурним? Я в курсі, що мене можуть убити. Перш ніж іти в бій, кожен прокручує мільйон разів у голові такий варіант розвитку подій. Ось чому мені й потрібен амулет. І ось чому я постійно працюю зі своїми Дарами, вдосконалюю їх.

— Справді? Ну то покажи мені якісь свої чари, Натане, — він складає на грудях руки. — Тепер твоя черга мене вразити.

На мить мені здається, ніби я знову з Селією, Клеєм і Воллендом, і мушу продемонструвати їм, на що я здатен. Я переконую себе, що цього разу все не так, що Леджер інакший і треба це зробити, та й по всьому: я стаю на кілька секунд невидимим, випускаю блискавку, відтак знову стаю видимим і вивергаю з рота полум’я.

Складаю руки на грудях і чекаю. Та Леджер ніяк не реагує.

— Бачу, ти не надто вражений, — кажу я.

— Певно, бо так воно і є. А ти можеш мені показати, як обертаєшся на звіра?

— Ні, — я ледве стримуюся, щоб не послати його під три чорти.

Він дивиться мені в очі, явно знову читаючи мої думки, тож я подумки таки посилаю його на хрін.

— Бачу, що ти маєш настрій показати мені свої бійцівські здібності, — він трохи відходить од мене, кажучи: — Але раджу тобі добре захищатися.

Не встигаю нічого зробити, а він уже підбігає і вдаряє мене ногою в груди. Я відскакую вбік і випускаю блискавку, від якої Леджер ухиляється, але з його руки до мене шугає ціла вогняна куля, і я відчуваю жар на обличчі, відкочуюся по землі, випускаючи нові блискавки з обох рук. Леджер рятується втечею. Я стріляю довгим струменем блискавок туди, де він, на мою думку, мав би опинитися, але він знову вивертається і вже біжить до мене, тепер він виконує наді мною сальто, і я бачу, як він сміється, пролітаючи вгорі.

Я шлю йому навздогін полум’я зі свого рота. Леджер приземляється і рушає до мене з розведеними руками, охоплений вогнем. Хоч я не думаю, що він горить; він має цілком спокійний і незворушний вигляд. Не панікує, не верещить. Проте я розлючено атакую його вогнем… аж поки мені бракне сил.

Коли полум’я вщухає, Леджер усміхається мені, але раптом помічає димок, що снує з кишені його куртки, і хмуриться, плескаючи себе по кишені, щоб загасити вогонь.

— На щастя, я поклав амулет в іншу кишеню, — каже він і підморгує мені.

— Тобі не потрібно захищатися амулетом. Ти й без нього вельми могутній.

— Я можу захиститися від тебе, навіть від двох таких, як ти, а можливо, й трьох… та от від чотирьох буде непросто. І хоч це здається малоймовірним, ну, але ж бомби ставатимуть усе потужнішими, зброя ефективнішою, а отрути підступнішими. І тільки амулет може захистити від усього цього.

Я замахуюся ногою Леджеру в груди. Удар направду блискавичний. Ніхто, навіть жоден Ловець, не зміг би від нього ухилитися. Але зараз я вдаряю лише повітря. Леджер запросто вивернувся від мого удару. Я б’ю ще раз. Знову повітря. Наступний мій удар подібний до першого, але я цілюся туди, куди він, припускаю, мав би ухилитися. Та нічого в мене не виходить. Я пробую ще двічі. Тепер він б’є у відповідь, але я відстрибую, я був готовий до цієї контратаки, і він лише зачіпає мою руку підбором свого чобота.

— Ти дуже спритний, — він усміхається.

Я знову шугаю блискавкою, і він ухиляється вбік, але на його рукаві з’являється пропалина. Я стріляю ще однією блискавкою, а тоді ще. Він постійно вивертається, та мені здається, що він уже починає втомлюватися, і я випускаю ще одну, найпотужнішу блискавку. І тут він зникає взагалі. А відтак я чую його голос за спиною: