Габріель теж удосконалює свій Дар, хоча він і так видається мені цілком досконалим, окрім тих моментів, коли Габріель перетворюється на мене, бо це мені страшенно не подобається. Я певний, що він робить мене кращим, ніж я є насправді, милішим і щасливішим. Хоча тут я справді щасливіший. І не завдяки Леджеру або навчанню, а тому, що ми з Габріелем знову такі, як колись, і навіть кращі, ніж колись.

Коли випадає вільна хвилинка, я розмірковую над подарунком, який обіцяв Габріелю. Він, певно, думає, що я про це вже забув або взагалі не дбаю, і тому я ще більше налаштований знайти гідний подарунок. Але вибір не надто великий: ніж, книжка, годинник, намисто, браслет. Непогані речі, які йому сподобалися б, але все ж таки мені хочеться знайти щось краще. Я хочу подарувати йому щось особливе.

Щоранку я перетворююся на орла, а відтак зазвичай думаю про батька і про наш спільний час, пригадуючи всі подробиці. Одного дня, знову набувши людської подоби, я нарешті збагнув, що варто подарувати Габріелеві. Яким же дурнем треба бути, щоб не додуматися до цього раніше: це ж так очевидно і так ідеально.

Уночі ми спимо надворі, хоч Леджер усе налаштував, щоб ми могли залишатися в хижі. Перша ніч минає біля багаття, та вже наступної ночі я роблю собі лігво з кущів ожини, як батько. Я вже оволодів Даром, який примушує рослини рости швидше або в'янути. У лігві я зробив купол з гілок ожини та вхід у вигляді короткого тунелю. Тут не можна випростатися на повен зріст, зате затишно. Ми розпалюємо в лігві вогнище, а через отвори в даху можемо бачити зірки, та й дим виходить назовні поміж гілляччям. Ми з Габріелем лежимо разом і дивимося на зорі.

П’ятої ночі я кажу:

— Нам треба вертатися.

— Як скажеш.

— Тобі тут подобається?

— Подобається.

Ми цілуємося, кохаємося, і Габріель засинає. Я прислухаюся до його серцебиття.

Я вже вирішив, що йому подарувати, але тепер мушу вирішити, як це зробити. Не хочу загортати в папір і чекати на його реакцію, натомість хочу, щоб дарунок був особливим.

Я піднімаю праву руку, і шкіра на моєму зап’ястку у світлі багаття здається гладенькою та мерехтливою. Долоня без мізинця має чудернацьку форму. На вказівному пальці перстень, подарований батьком. Пригадую, який я був захоплений тим, що він зробив мені такий дивовижний подарунок, і як я пишався тим, що це подарунок від батька, що він сам мені його вручив. Я знімаю з пальця перстень, підношу його до вуст і цілую. Пригадую, як я вперше побачив Габріеля в женевському аеропорту, як Роза мені сказала, що він закоханий у мене, і як він сам уперше зізнався в цьому коханні. І я знаю, що теж люблю Габріеля більше, ніж будь-кого в житті, я навіть не думав, що зможу когось так кохати. Завдяки йому я й сам стаю кращим. Я надіваю перстень на Габріелів палець. Він має гарний вигляд на його руці. І я лягаю поруч з Габріелем, уявляючи наше спільне майбутнє, коли ми мирно житимемо в чудовій місцині біля ріки.

Наступного ранку я прокидаюся, коли Габріель тихенько мене кличе. Я лежу горілиць, відчуваючи біля себе його тіло.

— Натане?

Я розплющую очі. Він дивиться на мене, підперши голову рукою, дуже серйозно і трохи нервово. Він каже:

— Мушу з тобою поговорити, — тоді відвертається — він справді дуже знервований. Він підносить руку з золотим перснем на пальці й каже: — Про це.

— Я ж казав, що зроблю тобі подарунок. Це і є мій подарунок.

Він дуже серйозно дивиться на мене, нічого не кажучи, а тоді опускає очі та крутить перстень довкола пальця, немовби розмірковуючи про нього, а коли вже роззявляє рота, щоб сказати мені щось, я його випереджаю й кажу те, що запланував:

— Ти розлючений, так? Я знав, що так буде.

Він розгублений.

— Я зовсім не розлючений, — він каже це цілком щиро, похитуючи головою. — Анітрохи.

— І я тебе розумію, бо ти ж уважаєш себе майстром дарувань, люб’язностей та іншого такого лайна, а я взяв і перевершив тебе, подарувавши річ, кращу, ніж та, що ти подарував мені.

Тепер він усміхається, зрозумівши, що я його піддражнюю, і знову хитає головою.

— Я визнаю, що ти мене перевершив. Я й подумати не міг, що ти мені подаруєш щось таке. Правду кажучи, я ніколи не думав, що ти взагалі мені бодай щось колись подаруєш. Але він належав твоєму батькові, і…

— Він належав батькові, а перед тим дідові та, можливо, навіть прадідові. Це стародавня й дорога фамільна коштовність родини Еджів, — я знову його піддражнюю, хоч це й щира правда.

— Натане, він занадто коштовний.

— Так, коштовний і дуже важливий для мене: це єдина річ, яку мені подарував батько. Ну, якщо не враховувати Феїрборна і ловецької кулі. Але це єдина добра річ, яку подарував мені батько; ось чому я хочу, щоб вона належала тобі.

— Натане…

— Я довго обмірковував, і це моє рішення. Я хочу, щоб він був у тебе, і я знаю, що батько підтримав би мене.

На очах у Габріеля з’являються сльози.

— Він твій. Назавжди.

Сльози течуть по його щоках, і ми цілуємося, знову і знову.

Ми знову в таборі Селії, в таборі номер один. Ми були в Леджеровій хижі цілий тиждень, відпочиваючи, набираючись знань, удосконалюючи мої Дари та випробовуючи захисні чари амулета. Потім Леджер відпровадив нас назад у кімнату карт, звідки ми дісталися до Нью-Йорка, а ще через день прибули вже сюди.

Я не розповідаю Селії нічого особливого про Леджера, бо він воліє зберігати конфіденційність, але розказую їй про амулет і свою невразливість.

Мені цікаво, що станеться, якщо Селія випробує на мені свій Дар. Я ненавиджу той шум. Якщо я чогось у житті й жахаюся, то тільки його. І річ не тільки в болю, а й у спогадах, у соромі, у тому, скільки разів я лежав через цей шум на підлозі, стогнучи і щулячись. Але тепер я сам хочу, щоб вона його на мені випробувала. Здається, що й вона вже до цього готова.

Я шкірюся до неї та кажу:

— Але спочатку вдар мене в обличчя.

Вона хрускає суглобами, складає пальці в кулак і щосили б’є мене потужним правим хуком.

І я таки дещо відчуваю: але не біль, а втіху від того, що бачу, як Селія зігнулася в дугу, притискаючи до себе руку. Звичайно, вона відразу випростовується, миттєво себе зцілюючи.

— Таке враження, що я вдарила сталеву стіну, — зізнається вона.

Це, звісно, її не зупиняє, і вона пробує всяке інше: штрикає ножем, стріляє, хоча вішати себе я забороняю. Прошу її застосувати свій шум.

Вона запитує:

— А ти готовий? Тобі не треба якось підготуватися абощо?

— Ні, цей захист — наче панцир, який завжди на мені.

І тут мене вдаряє її шум. Тільки він зовсім не болючий, і навіть не можна сказати, що він мене вдаряє. Слабенький пронизливий звук, неприємний і верескливий, але на мене він впливає не більше, ніж чийсь фальшивий спів.

Я складаю на грудях руки та кажу їй:

— Та ти хоч стараєшся?

Вона ігнорує мою репліку, дивиться на Габріеля й каже:

— Чи ти знайшов якісь вразливі місяця?

— Його можна втопити, але на це треба чимало часу. Його можна зв’язати чи ув’язнити. Він не може опиратися контролюванню свідомості. Якщо хтось з таким Даром запропонує йому здатися, Натан підкориться. Але в бою, у прямій сутичці, йому нічим не зашкодити.

— А бомбами? — запитує Селія.

Я закочую очі.

— Бомби ми ще не випробовували.

— А тебе можна засипати камінням?

— Так. Але, якщо тебе це трохи розрадить, я все одно залишуся живим.

— Думаєш, будуть бомби? — запитує Габріель.

— Якась вибухівка цілком може бути, — відповідає Селія. — Пастки-міни, як ті, що вбили Кірсті.

— Мені вони не зашкодять.

— Хочеш спробувати? — запитує Селія, витягаючи з кишені гранату і простягаючи її мені.

Визнаю, що починаю нервуватися. Ну, але ж кулі не пробивають захист амулета, то і граната не повинна його подужати.