Я беру гранату і висмикую чеку. Селія з Габріелем швидко відскакують якнайдалі. Моє серце калатає, я дивлюся на руку та долоню, не певний, чи зараз їх, бува, не втрачу.

Вибух сліпучий і гучний, і я відступаю, спотикаючись, із заплющеними очима.

Моє серце й далі калатає, я відчуваю поколювання в руці та в долоні, але, на щастя, бачу, що вони залишилися на місці. Я згинаю пальці, вони досі рухаються. Однак надалі я волів би не повторювати таких експериментів.

Пізніше, вже поночі, я сиджу біля вогнища з Габріелем, Селією та Ґрейторекс і регочуся. Селія поділилася своїм планом нападу на Соула — планом, який вона розробляла, поки нас тут не було.

Коли я перестаю сміятися, запитую:

— То тобі знадобився аж тиждень, щоб таке придумати? Пробратися в будівлю Ради й усіх повбивати? Оце і є твій план?

Селія відповідає:

— Я сподівалася, ти оціниш його простоту.

Стримуюся, щоб не послати її подалі, лише люто на неї зиркаю.

— Наближаються щорічні збори Ради. Було неважко з’ясувати точну дату. Це важлива подія, під час якої перевибирають членів та голову Ради. Там будуть присутні Соул, Волленд і Джессіка. Чудова нагода позбутися їх усіх. Ти йдеш перший. Знищуєш ключових осіб, а тоді ми покінчуємо з рештою членів Ради і всіма присутніми там Ловцями.

Габріель хмуриться.

— А що, як їх там не буде? Що, як ти помилилася з датою?

— Якщо їх там не буде, Натану доведеться діяти розважливо, залежно від обставин. І я впевнена, що він впорається.

Думаю, я вже знаю, що зробив би за подібної ситуації: підпалив би будівлю Ради. Знищив би там геть усе.

Селія веде далі:

— Найбільша проблема під час будь-якого нападу — це те, що Ловці можуть ставати невидимими. Із цим Даром вони завжди матимуть над нами перевагу. Хай що трапиться з Соулом, Ловці будуть битися далі, а ми не зможемо подолати невидиму армію: не зможемо впіймати чи вбити тих, кого не бачимо.

— Ми допитували двох упійманих Ловців під дією правдивого зілля, та багато не довідалися. Схоже, що й самі Ловці мало знають про механізм чарів, але нам відомо, що Волленд контролює цю їхню здатність за допомогою відьомських пляшок. Ловці, що стають невидимими, керують своїм Даром самі, але дістають вони його від Волленда.

Хоч я й прагну вбити Соула, та мушу погодитися з Селією. Я кажу:

— Отже, спочатку треба позбавити Ловців їхньої здатності ставати невидимими, а тоді вже братися за Соула.

— Так.

— Який у Соула Дар?

— Настійки й зілля. Такий самий, що й у Волленда. Але в Соула не надто потужний Дар; ось чому він використовує Волленда.

— А Волленд робить свої експерименти в будівлі Ради, так?

— Так, судячи з тієї інформації, що ми маємо, він там перебуває більшість часу. І жодних причин міняти свої звички в нього, наскільки я бачу, немає.

І я теж так думаю. Мені завжди здавалося, що він просто одержимий своєю роботою і ніщо інше його не цікавить. А з огляду на успіхи Ради, він справді не має ніяких підстав або потреб кудись вирушати.

Селія продовжує:

— Враховуючи прагнення Соула все контролювати, а також його недовіру до Ловців, я впевнена, що чари, які дають Ловцям здатність ставати невидимими, він триматиме десь поблизу себе. Десь у будівлі Ради. Якщо тобі вдасться туди потрапити, знайти ті відьомські пляшки, чи що там таке, і нейтралізувати здатність Ловців до невидимості, я вважатиму нашу місію успішно виконаною.

— Ти вважатимеш, а я ні.

— Ну, тут я згодна; нам треба прагнути більшого. Мусимо спочатку знешкодити Соула, Волленда і Джессіку, а ще впевнитися, що ніхто не вислизне з будівлі: захопити там усіх.

— Мені здавалося, що ми планували вдертися туди й убити їх? — я знову пригадую батьківську пораду вбити їх усіх. Я вже рішив стількох дрібних гравців, пересічних і неважливих Ловців, що не позбавити життя Соула, Волленда і Джессіку було б фактично наругою з їхньої пам’яті.

— Убити або зловити, — каже Селія.

— Добре.

Селія провадить далі:

— Існує, звичайно, і кілька проблем.

— Звичайно.

— Першою проблемою є потрапляння в будівлю Ради. Там є три входи. Головний вхід з центральної вулиці — це найпростіший шлях, але занадто відкритий. Нам тільки бракувало, щоб фейни щось помітили.

Я знаю цей вхід. Він відкритий, і його, звісно, будуть найбільше охороняти й пильнувати. Не можу собі уявити, як пробратися цим маршрутом, хай навіть я буду невидимим.

— Добре, згоден, — кажу я.

— Заднім входом нині не користуються, і він, наскільки нам відомо, заблокований. Припускаю, що вони вважали цей вхід недостатньо захищеним: його було важко охороняти, там поганий кут огляду, та й фейнівські помешкання були надто близько. Хай там як, тепер це не варіант.

Ми з бабусею приходили на мої Оцінювання саме через задній вхід, і я його добре знаю, але тепер це вже, здається, не має значення.

— Вхід з Кобальтового провулка використовується й досі, та він занадто небезпечний.

— Вони всі небезпечні, — кажу я, — але я знаю, як у цьому провулку діють чари. Вони просто затягують у будівлю. Чи не можемо ми це якось використати?

Селія хитає головою.

— Провулок веде у внутрішній двір, зовсім незахищений, і нас там можуть оточити і знищити. Якби я була відповідальна за тамтешню безпеку, то зробила б цей варіант на вигляд вельми спокусливим, але наглухо заблокувала б наступні вхідні двері. Переконана, що Соул саме так і вчинив.

— То що ж нам тоді залишається? Дах? Вікна? — я жартую тільки наполовину. Не сумніваюся, що вся будівля надійно захищена від непроханих гостей.

— Ми потрапимо всередину через розколину з іншої будівлі, що належить Раді. З Вежі.

— З Вежі?

— Її повна назва — Римська вежа. Це в’язниця для Білих магів, яка належить Раді. Я добре її знаю. І Ґрейторекс її знає, і всі Ловці. Щороку кожен Ловець зобов’язаний певний час виконувати там обов’язки вартового. Розколина з Вежі веде просто в будівлю Ради.

— І ти зможеш провести нас у цю Вежу?

— Я тижнями спостерігала за нею. Ми знаємо розклад вартових, скільки їх і як часто вони змінюються. Існує ціла система паролів та інших засобів перевірки, але ти, Натане, зможеш прослизнути разом із вартовими, ставши невидимим. А вже всередині знешкодиш їх і впустиш усіх нас.

— То скільки там вартових?

— Повсякчас не менше шести вартових Ради та чотирьох Ловців. Міняються вони щовісім годин. В’язницю легко охороняти й патрулювати. Нікого з в’язнів узагалі не випускають з камер.

— Як гарно.

— А їм там і не мусить бути гарно.

— Гаразд. Отже, я прослизаю туди, розправляюся з вартовими і впускаю вас. І що тоді? Я проходжу розколиною в будівлю Ради та знаходжу там Волленда, Соула і Джессіку?

Селія тре собі рукою чоло, а потім каже:

— Навіть якщо ми здолаємо Соула, Волленда й усю Раду, Ловці все одно боротимуться проти нас. Ловці виконують накази Ради, але не підкоряються Соулу; вони залишаються по-справжньому вірними тільки своїй очільниці, Джессіці. Поки Джессіка жива, Ловці не перестануть чинити опір. А вона ніколи не здасться, хай там що трапиться з Соулом або Воллендом.

— Ну і?

— Ти подарував їй життя в Женеві, — нагадує Селія.

Я сміюся.

— О. То проблема в тому, що я, на твою думку, її не вб’ю?

— А як насправді? Це проблема?

— Ні, — принаймні я так не думаю. Джессіка — моя зведена сестра, донька моєї матері, але я її ненавиджу. Я переконаний, що вона лиха людина. І я знаю, що вона мене вбила б, не задумуючись. Я справді подарував їй життя в Женеві. Але тоді ще не було війни. Відтоді все змінилося, і я теж змінився.

Я кажу Селії:

— Не хвилюйся. Я її вб’ю або впіймаю.

Селія киває і швидко продовжує розповідати:

— Третя проблема теж пов’язана з Ловцями. Існує легенда про те, що вони не здаються і не рятуються втечею — ніколи. Проте, сам знаєш, це не зовсім так. Більшість з них справді радше помре, ніж визнає поразку, але ж усі вони люди. Дехто захоче лишитися живим. І я гадаю, що, усвідомивши неминучість поразки, вони можуть удатися до тактичного відступу або навіть капітулювати. Якщо так і станеться, ми не завдаватимемо їм шкоди. Але розформуємо їхні загони. Ми повинні назавжди покінчити з Ловцями.