— Ні! — скиглить він. Принаймні зараз він, здається, розуміє, що я можу так і зробити. — Будь ласка. Я його відкрию. Замовлянням. Але потрібна чарівна паличка.

— Чарівна паличка? — я ніколи не чув, щоб хтось насправді застосовував чарівну паличку.

— Вона отам. На тій лаві.

Я волочу його туди, куди він показує.

Це просто патичок. Гарний патичок, зроблений з обтесаної гілки, гладенький і відполірований. Я беру його, намагаючись щось відчути, щось живе, як у Феїрборні. Але нічого такого немає.

— І як воно працює?

— Потрібні правильні слова. І паличка.

І я тепер не знаю, що робити. Нехай назве мені ці слова, чи дозволити йому зробити все самому? Амулет має захистити мене в будь-якому разі. Я простягаю йому паличку та кажу:

— На, відкривай купол. У тебе тільки одна спроба.

Він киває та облизує верхню губу кінчиком язика. Бере чарівну паличку правицею, затискаючи її між пальцями. Схоже, йому це дається легко й безболісно. Мабуть, він уже цілком зцілився.

Замість того, щоб торкатися власне бані, він скеровує паличку на жолоб і каже:

— Куполе, розріджуйся.

Купол миттєво стає білим і матовим і починає від вершечка обертатися на рідину, подібну до молока, стікаючи додолу простісінько в жолоб, який наповнюється та стає схожим на блискучу, сяйливу водойму. Пляшки тепер за два кроки від мене — немов чекають, щоб я їх знищив.

— Принеси мені пляшку, — наказую я.

Волленд вагається, а потім таки переступає жолоб з молочною рідиною, поволі простягає вгору свої лапи та бере найвищу зі штабеля пляшку. Цієї миті він цілком міцний і дужий на вигляд, але, повертаючись до мене з пляшкою, знову згинається в дугу. Пляшка закоркована, а до корка прив’язаний маленький ярличок з ім’ям. Здогадуюся, що це ім’я якогось Ловця. Усередині шматочок плоті з татуюванням. Я беру пляшку та розбиваю її об лаву. Нічого не відбувається.

Схоже, призначення купола — надійний захист усіх цих пляшок. Деякі пляшки досі невидимі, але я припускаю, що коли їх розбити, Ловці втратять здатність бути невидимими. Є тільки один спосіб це перевірити. Я вихоплюю з Воллендових лап чарівну паличку, щоб він не зміг нічого вдіяти з куполом, а тоді підходжу до піраміди та пробую намацати пляшку, якої бракує вгорі штабеля. Вона там є, однак невидима. Витягаю її та кидаю додолу. На підлозі з’являється розбите скло з плоттю, корком і ярликом. Отже, щоб подужати закляття, треба розбити пляшку. Доволі просто. Я мушу тільки розбити всі ці пляшки — і Соулова армія вже не зможе ставати невидимою. Скидаю згори кілька пляшок, вони з брязкотом падають на долівку, а Волленд вигукує:

— Куполе, затвердій!

Я обертаюся та бачу, що він стоїть там, міцний і дужий, а переді мною здіймається молочно-біла стіна, і я намагаюся пройти крізь цю рідину, але не можу. Баня стала цілком білою та твердою. А відтак вона знову прозорішає, і я бачу Волленда, який стоїть по той бік і переможно шкіриться до мене.

Я досі маю в руці чарівну паличку, скеровую її на нього.

— Це просто патик, — каже він. — Я намагався його зачаклувати, але не вдалося. Тож це звичайнісінький патик.

Торкаюся патиком основи купола й кажу, вкладаючи в свої слова всі емоції, які мене переповнюють:

— Куполе, розріджуйся.

Нічого не відбувається, а Воллендова посмішка стає ще глузливішою.

Він каже:

— Купол визнає лише двох господарів. Мене та Соула. Він не коритиметься твоїм словам.

Я хапаю дві пляшки та жбурляю їх на купол. Він реагує так само, як і тоді, коли на нього кидали щось ззовні: стає на секунду-дві матовим, а потім знову прозорішає.

— Я знищу всі пляшки, — кажу я.

— Ловці не зможуть ставати невидимими, але вони й далі лишатимуться Ловцями. А ти так і будеш моїм в’язнем.

Ну, то нехай Альянс б’ється з видимою армією, тож я хапаю пляшки та жбурляю їх на купол. Довкола мене розлітається скло, але баня залишається такою самою міцною, як і досі.

Урешті-решт усі пляшки розбито. Я аж захекався від люті й роздратування, під ногами в мене уламки скла та шматочки плоті, а баня знову прозора і гладенька. І Волленд продовжує шкіритися до мене. Я думав, що він скористається нагодою та побіжить по допомогу, але він не квапиться. Він упевнений, що я нікуди звідси не дінуся.

Сідає в крісло та дивиться на мене.

— Ти вчинив такий безлад у своєму новому домі, — він посміхається. — Соул буде радий тебе тут побачити. Він тебе чекав, але мене страшенно спокушає ідея не казати йому про твоє прибуття, аж поки тобі забракне повітря. А це станеться, гадаю, за кілька годин. Ти довго жив у клітці, а тепер решту своїх днів, чи радше годин, пробудеш у цьому куполі.

Я осипаю його прокльонами.

— Соул думає, що зможе тебе використати, примусити працювати на нас, але, — він підносить угору руки, — я знаю, яке твоє справжнє нутро: ти такий самий лихий Чорний відьмак, як і твій батечко.

— Хочеш побачити, що таке лихий? Я ще навіть не розпочав, — і я вихоплюю Феїрборн та щосили кидаюся на купол. Від удару ножа купол на секунду стає матовим, а потім відкидає мене назад, і я падаю на скляні уламки, котрі розколюються піді мною на дрібні друзки, хоча мені здається, немовби я впав на м’яку перину. Я підводжусь і знову піднімаю Феїрборн.

Волленд підходить ближче, пильно мене розглядаючи. Здається, він помітив, що скло мене не порізало.

Я стаю навпроти нього та вдаряю баню Феїрборном. Але та знову відштовхує мою руку.

Волленд каже:

— Ти марнуєш час. Його не пробити. Це неможливо. Чари занадто потужні.

Тепер уже я до нього шкірюся та кажу:

— Поб’ємося об заклад?

Тепер я пробую робити все лагідніше. Поволі прикладаю кінчик ножа до стінки купола, а тоді з силою натискаю. Мене відкидає назад, але вже не так потужно.

На бані не залишається ані сліду. Вона на мить стає матовою, а відтак знову прозорішає. Проте я відчуваю, як оживає в руці Феїрборн, прагнучи розрізати, роздерти купол. Для Феїрборна купол як живий, а Феїрборн не любить нічого живого.

Я ще раз пробую зробити маленький надріз, і все повторюється так само, але я й далі відчуваю жагу Феїрборна, його лють. Він шаленіший за мене самого. Я роблю такий же надріз, але цього разу купол мене не відкидає, і я бачу, що маленька матова лінія залишається довше, ніж минулого разу, а коли вона зникає, на поверхні бані вже видно невеличку подряпинку. Ознака слабкості. Феїрборн, здається, теж це відчуває, і він прагне більшого, бажає заглибитися далі.

Я повторюю той самий надріз, поволі й упевнено, притискаючи Феїрборн до купола, а тоді проводячи ним униз. Мене відкидає майже на протилежний бік, але цього разу матовий колір прозорішає ще повільніше, а подряпина стає глибшою й довшою. Я знову вдаряю купол ножем, налягаючи на нього всім тілом, і ось уже кінчик Феїрборна застрягає в бані. Починаю рухати ним, наче важелем, угору й униз, мої руки тремтять, усе тіло тремтить. Купол стає матовим і білим, а я ще сильніше розхитую Феїрборн, піт падає градом, але я не зупиняюся, розхитую ножа дедалі швидше й потужніше. А тоді баня тріскається від підлоги аж до верху й далі до підлоги вже з другого боку, і стає матовою вздовж цієї тріщини. Тепер я розхитую Феїрборн сюди-туди, і в бані з’являється нова тріщина, навхрест із першою. Потім я витягаю Феїрборн і щосили вдаряю ним у те місце, де сходяться обидві тріщини, а тоді б’ю ногою туди, куди встромляв лезо, і в куполі утворюється діра, крізь яку я бачу, що Волленд уже біля дверей. Тікає.

Я випускаю блискавку. Волленд падає — непритомний, але живий. Я б’ю ногою по куполу, збільшуючи діру, щоб мати змогу вилізти назовні. Коли мені це вдається, Волленд уже починає стогнати й намагається відповзти.

У мене є два варіанти: вбити або зловити, — тож я прямую до Волленда і дозволяю Феїрборну зробити вибір.

Волленд мертвий, і я знищив усі пляшки, що були під куполом. Ніхто не прийшов перевірити, чому тут зчинився шум; двері грубезні, та й ми на найвищому поверсі, віддалені від усіх.