Я стаю невидимим і залишаю Воллендів кабінет, у коридорі тихо й безлюдно, як і раніше.

Тепер Соулова черга.

Я спускаюся на перший поверх і прямую до головної зали Ради, де відбувалося моє Оцінювання. За нею є ціла низка особистих кабінетів і невеличких кімнат для зустрічей. Там є і Соулів кабінет; маю надію, що й він сам там є. Судячи зі слів Волленда, Соул знає, що я прийду, тож там повинні бути й Ловці — для захисту від нападу.

Я вже зійшов униз головними сходами та зупинився у вестибюлі. Ловці досі тут. Я бачу Габріеля. Він ідеально замаскувався під тупоголового Ловця. Кілька секунд я стежу за ним. Він роззирається, але мене не бачить.

Я рушаю до головної зали Ради, і невдовзі опиняюся в лабіринті коридорів, подібних до того, який я пам’ятаю ще з часів свого Оцінювання, з кам’яними стінами та підлогою, з безліччю дверей ліворуч і праворуч. Я притуляюся до стіни, коли повз мене проходять двоє патрульних Ловців, тоді завертаю ліворуч, а потім одразу праворуч, і ось я вже в коридорі з лавкою, на якій зазвичай сидів і чекав разом з бабусею.

Дивно бачити це місце зараз. Я сидів тут щороку, принижений і переляканий. Останнього разу я тут сидів у наручниках, а з дальніх дверей вийшла Анналіза разом зі своїм батьком. Мабуть, то був один з тих днів, коли її привели сюди, щоб усе випитати. Я певний, що вони не випадково з’явилися саме тут, це немовби мусило їй нагадати, що я й досі живий і загрожую суспільству. Чи то був лише спектакль? І вона вже тоді була шпигункою?

Тепер усе інакше. Один Ловець поблизу від мене, а другий — наприкінці коридору. Із зали Ради виходять, усміхаючись, дві жінки й сідають на лавку, на мою лавку. Жінки розмовляють про своїх дітей.

Двері до зали Ради відчинені, і всередині біля них, як і під час мого Оцінювання, стоїть вартовий. Я входжу в залу, знову відчуваючи себе маленьким, як тоді, хоча відколи я тут був, багато чого змінилося. Великий стіл на тому ж самому місті, але до нього тепер приставлені ще три столи, і вони утворюють такий собі квадрат. Крісла здебільшого порожні, зокрема й ті три, подібні до тронів, які завжди були зайняті під час мого Оцінювання і де тепер, звичайно, мали б сидіти Соул, Джессіка й Волленд, який, звісно, вже не зможе прийти.

Я мушу рухатися далі. Соула тут немає, а я повинен його знайти, причому, бажано, в більш безлюдному місці.

Прямуючи назад до дверей, я бачу чоловіка і впізнаю його. Я бачив його лише одного разу, кілька секунд, але його образ закарбувався в моїй пам’яті. Анналізин батько. Зараз він здається постарілим і значно більш утомленим, ніж тоді, коди я бачив його востаннє. Та чи не такий вигляд і належить мати батькові, коли його донька стає полонянкою чи шпигункою? Або коли двоє його синів мертві? Я не певний, що саме хочу з ним учинити, але поки що нічого не можу зробити. Мушу знайти Соула.

Знову виходжу в коридор, де й далі балакають дві жінки. Одна з них каже:

— Я чула, що він збирається продемонструвати блакить.

Друга жінка відповідає стишеним голосом:

— Так, але на кому?

Я повертаю коридором праворуч, до дверей, що в найдальшому кутку. Не ризикую їх відчиняти, адже там стоїть Ловець. Мушу зачекати, поки з них хтось вийде, а це стається лише за кілька хвилин. Двері відчиняються, і я встигаю прослизнути всередину, нікого не зачепивши.

Тепер я швидко просуваюся далі, завертаю за ріг, праворуч і знову праворуч, наближаюся до особистого кабінету Соула, і тут усе точнісінько, як було в макеті. Один вартовий стоїть наприкінці коридору, а другий біля дверей.

Я знаю, що робити з вартовими, Селія мене підготувала. Вартові відверто нудьгують, але мають чи не найкремезніший вигляд з-поміж усіх бачених мною чоловіків. Але ж я невидимий і невразливий. Поволі й безшумно я проминаю першого вартового, беруся за дверну ручку та неквапливо її повертаю. Вартовий, який стоїть поблизу, може не зауважити, як повертається ручка, але він напевно помітить, як рухаються двері. Я відчиняю їх і прослизаю всередину, залишаючи двері відчиненими.

І ось я бачу свого ворога.

Він сидить за письмовим столом, тримаючи ручку. Дивиться на двері, але таке враження, ніби просто на мене. На широченному столі з червоного дерева лежать якісь папери, а ще там є велика скляна чаша з бірюзово-блакитною рідиною, накрита скляною покришкою.

Соул супиться. У дверях за моєю спиною з’являється вартовий.

— Що? — запитує Соул. — Тобі щось треба?

— Ні, прошу пана. Я… я не відчиняв дверей.

Соул кричить:

— Клич підмогу! — але я вже встромлюю Феїрборн у шию вартовому. Соул встає, хапає з чаші скляну покришку та жбурляє її в мене. Вона летить у повітрі зі свистом, але я шугаю блискавками, одна з яких влучає в покришку, а друга в Соула. У дверях з’являється другий вартовий, і його я теж вражаю блискавкою.

Довкола знову панує тиша. Уламки скла розкидані кімнатою, а з куртки другого вартового снується дим.

Я чекаю кілька секунд, сподіваючись, що хтось прибіжить на поміч, але нічого не відбувається, якщо не зважати на Соула, який качається підлогою біля свого стола та стогне. Я підходжу й перевіряю, чи він озброєний. Звісно, він не може завдати мені шкоди, але я не хочу зайвого шуму.

Перший вартовий упав боком у кімнату, але другого я змушений затягнути сюди, щоб його не було видно з коридору. Це страшенно тяжко, бо він важить не менше за буйвола. Я ледве можу зрушити його з місця, але врешті-решт мені якось удається заволокти його в кімнату та зачинити двері.

Соул починає ворушитися. Чоловік, на совісті якого стільки смертей, який зруйнував життя стільком людям, катував усіх без винятку: і своїх, і Чорних, і Напівкровних, зокрема й мене, — лежить тепер біля моїх ніг. Феїрборну в моїх руках аж не терпиться напитися крові, що так близько від нього.

Соул не ворушиться, але я бачу, що його очі ледь-ледь розплющені. Я впізнаю цей порух. Так робить той, хто звик бути обережним, хто знає, що за ним стежать, і хоче виявити, хто саме стежить; той, чий мозок постійно насторожі, хоч і здається, що він лише напівпритомний.

Я штурхаю його носком свого чобота, а тоді дратуюся, бо щось я з ним надто лагідний, і б’ю його ногою щосили.

Він навіть не кривиться, і я думаю, що він, певно, миттю зцілюється, повертаючи обличчя, щоб глянути на мене. Так, він зцілюється; я бачу це з його очей, зі збудження, з іскор, що яскраво спалахують на частку секунди.

— Натане! Що за приємна несподіванка.

— Он як?

Соул посміхається.

— Ну, звичайно, лежати тут на підлозі не надто приємно, але я справді чекав зустрічі з тобою, — він трохи підіймає голову й тіло, а тоді каже: — Натане, ти тут сам? Я не чую пострілів. Не чую криків. Хіба це атака?

— Де Джессіка?

— Твоя сестра? Точніше, зведена сестра. Їй не подобається, коли її називають твоєю сестрою.

— То де вона?

— Я, чесно кажучи, не певний.

— Вона в цій будівлі?

— Вона то тут, то там…

Я знову вдаряю його ногою.

— Тоді побалакаймо про інше. Де Анналіза?

Соул дивиться на мене й посміхається, потім ще трохи піднімається над підлогою, спираючись на лікоть. Дивиться на вартових, а тоді знову на мене.

— Бачу, в тебе більше, ніж один Дар. Ти можеш ставати невидимим. І стріляти блискавками. Дари, які ти дістав від батька. Ти з’їв його серце. Мабуть, було нелегко. Анналіза розповідала мені, що сталося.

— Де вона?

— Ти прийшов сюди, щоб урятувати її чи вбити?

— Не твоє діло. Де вона?

— У безпечному місці. Та якщо я тобі про нього розповім, воно вже не буде таким безпечним, правда ж? — Соул ще трохи пересувається, спираючись тепер не на лікті, а на долоні.

Я ставлю йому на груди свій чобіт і притискаю назад до підлоги.

— Якщо ти не збираєшся відповідати на мої запитання, то не бачу сенсу залишати тебе живим.

— А якщо я скажу, то що ти зробиш?

— Поговорю з нею.

— Я мав на увазі, що ти зробиш зі мною?

— Я ще подумаю, — хоча це не так. Я усвідомлюю, що взагалі перестаю думати. Ці пахощі в кімнаті про щось мені нагадують. Можливо, це запах лісу, чи навіть дещо більше. А тоді я пригадую: це запах Анналізи, коли ми були разом, аромат її светра, і я бачу, як ми сидимо з нею на кручі, і вона ловить листочок, а я намагаюся втримати її, щоб вона не надто перехилялася через край.