Може, Ізабелла сьогодні виглядає більш насторожено, ніж завжди?

Важко сказати. Нянька напружена в більшості випадків — неспокійні очі, заціпенілий вираз обличчя, закриті жести. Але сьогодні Ізабеллина напруженість зросла ще більше, чи, може, це гра розбурханої уяви затьмарювала Майї розум?

Ізабелла відчинила задні двері своїм ключем. Майя стояла на сходах нагорі й чекала.

— Місіс Буркетт?

Тиша.

— Місіс Буркетт?

— Спустимося за хвилину.

Майя вхопила пульт і вимкнула телевізор. Чекала протесту Лілі, але ж ні. Дівчинка почула голос Ізабелли, і тепер їй не терпілося спуститися до неї. Майя взяла дочку на руки й рушила сходами вниз.

Ізабелла стояла біля раковини, мила чашку з-під кави. Почула кроки й розвернулася. Знайшла очима Лілі, лише Лілі, й напружене, суворе обличчя розпливлось у посмішці. Хороша посмішка, подумала Майя, та чи не бракує їй звичного сяйва?

Годі.

Лілі потягнулася рученятами до Ізабелли. Та вимкнула воду, витерла руки рушником і рушила до них. Теж простягнула руки, заворкувала, жестами кличучи дівчинку до себе.

— Як справи, Ізабелло? — спитала Майя.

— Добре, місіс Буркетт, дякую.

Нянька знову потяглася до Лілі, і однієї миті Майя мало не смикнула доньку до себе. Ейлін питала її, чи довіряє вона цій жінці. Майя відповіла: настільки, наскільки взагалі можна довірити комусь власну дитину. Але тепер, після того, що вона бачила на прихованій камері…

Ізабелла вихопила Лілі з її рук, і Майя дозволила це зробити. Не сказавши більше ні слова, вона понесла дівчинку до кабінету і вони разом влаштувалися на канапі.

— Ізабелло?

Вона підвела очі, наче налякана. На обличчі застигла посмішка.

— Так, місіс Буркетт?

— Можна з тобою поговорити?

Лілі сиділа в неї на колінах.

— Зараз?

— Так, будь ласка, — сказала Майя. Власний голос зараз їй здався дивним. — Я хотіла б дещо тобі показати.

Ізабелла обережно посадила Лілі на подушку поряд себе. Дала їй картонну книжечку, встала й поправила спідницю. Повільно підійшла до Майї, немов чекала від неї удару.

— Так, місіс Буркетт?

— Тут хтось учора був?

— Не зовсім розумію, про що ви.

— Я про те, — Майя намагалася говорити якомога рівнішим голосом, — чи був хтось учора в цьому будинку, крім тебе та Лілі?

— Ні, місіс Буркетт, — обличчя Ізабелли знову заціпеніло. — Ви маєте на увазі когось конкретно?

— Будь-кого. Наприклад, може, Гектор заходив усередину?

— Ні, місіс Буркетт.

— То тут нікого не було?

— Нікого.

Майя глянула на комп’ютер, тоді знову на Ізабеллу.

— Ти взагалі виходила?

— Чи виходила я з дому?

— Так.

— Ми з Лілі ходили на майданчик. Ми щодня туди ходимо.

— То більше ти не виходила?

Ізабелла підвела очі, наче намагалася згадати.

— Ні, місіс Буркетт.

— Ти взагалі виходила з дому сама?

— Без Лілі?! — вона промовила це з різким видихом, наче таке припущення було найгіршою з образ, які взагалі можна уявити. — Ні, місіс Буркетт, звісно ж, ні.

— Ти лишала її саму?

— Я не розумію.

— Це просте запитання, Ізабелло.

— Я нічого не розумію, — сказала Ізабелла. — Чому ви мене розпитуєте? Вам не подобається, як я працюю?

— Я цього не казала.

— Я ніколи не лишаю Лілі саму. Ніколи. Коли вона спить нагорі, я можу спуститися вниз, трохи поприбирати…

— Я не про це.

Тепер Ізабелла вивчала обличчя Майї.

— А про що тоді?

Не було сенсу затягувати.

— Я хочу тобі дещо показати.

Лептоп на кухонній стійці. Майя взялася за нього, коли Ізабелла підійшла ближче.

— Я встановила камеру у вітальні, — почала вона. Ізабелла виглядала збентежено.

— Її дала мені подруга, — пояснювала далі Майя, хоча, насправді, чи мусила вона взагалі щось пояснювати? — Вона записує все, що відбувається, коли мене немає вдома.

— Камера?

— Так.

— Але я не бачила ніякої камери, місіс Буркетт.

— Ти і не мала її бачити. Вона прихована.

Погляд Ізабелли метнувся до вітальні. Майя вела далі.

— Пам'ятаєш ту нову фоторамку, що стоїть на полиці?

Вона дивилась, як Ізабелла переводить очі туди.

— Так, місіс Буркетт.

— У ній камера.

Ізабелла знову подивилася на неї.

— То ви за мною шпигували?

— Я стежила за своєю дитиною, — сказала Майя.

— Але ж ви мені про це не сказали.

— Не сказала.

— Чому?

— Ти не мусиш зараз захищатися.

— Ні? — голос Ізабелли стрибнув угору. — Ви ж мені не довіряєте.

— А ти довіряла б?

— Що?

— Справа не в тобі, Ізабелло. Лілі — моє дитя. Я відповідаю за її добробут.

— І ви гадаєте, що шпигування за мною — найкраще для неї?

Майя збільшила відео на весь екран і запустила його.

— До сьогоднішнього ранку я вважала, що це не зашкодить.

— А тепер?

Майя розвернула екран так, щоб Ізабелла його бачила.

— Дивись.

Вона сама не відчувала потреби переглядати відео знову, бо вже достатню кількість разів його бачила. Натомість зосередилася на обличчі Ізабелли, шукаючи ознаки стресу чи зради.

— І на що я маю тут дивитися?

Майя глянула на екран. Фальшивий Джо щойно відійшов від екрану і перестав його затуляти.

— Просто дивися.

Ізабелла звузила очі. Майя намагалася дихати рівно. Кажуть, людська реакція непередбачувана, коли летить граната. Це завжди припущення: ти стоїш поряд із побратимами і до твоїх ніг падає снаряд. Хто побіжить? Хто зіщулиться? Хто стрибне на гранату, жертвуючи собою? Можна спробувати спрогнозувати, але допоки гранату не кинуть насправді, ніколи не знаєш.

Майя неодноразово доводила товаришам свою надійність. Вони знали, що під тиском бою вона спокійна, зібрана й крута. Вона була лідером, який неодноразово демонстрував ці якості.

Дивна річ, але лідерство та холоднокровність не трансформувалися в реальне життя. Ейлін розповідала про свого маленького сина Кайла, який надзвичайно охайний та організований у садочку Монтесорі, зате вдома — справжній підсвинок. З Майєю вийшло приблизно те саме.

Тож поки вона стояла над Ізабеллою, коли на екрані з’явився «Джо» і посадив Лілі на коліна, а вираз обличчя Ізабелли не змінився, Майя відчула всередині тремтіння.

— Ну що? — спитала вона.

Ізабелла подивилась на неї:

— Що саме?

У Майї в голові щось клацнуло.

— Що ти маєш на увазі — «що саме»?

Ізабелла зіщулилась.

— Як ти це поясниш?

— Я не знаю, про що ви.

— Годі зі мною гратися, Ізабелло.

Ізабелла зробила крок назад.

— Я не розумію, про що ви.

— Ти подивилася відео?

— Звісно.

— То ти бачила того чоловіка, так?

Ізабелла промовчала.

— Ти бачила чоловіка, так?

Все одно мовчанка.

— Я поставила тобі питання, Ізабелло.

— Я не знаю, чого ви від мене хочете.

— Ти його бачила, так?

— Кого?

— Що значить «кого»? Джо! — Майя випросталась і схопила Ізабеллу за грудки. — Як, чорт забирай, він проліз до будинку?

— Будь ласка, місіс Буркетт! Ви мене лякаєте!

Майя притягнула її до себе.

— Ти не бачила Джо?

Ізабелла зустрілася з нею очима.

— А ви бачили? — її голос пом’якшав, вона майже шепотіла. — Ви кажете, що бачили Джо на тому відео?

— А ти… ти не бачила?

— Прошу, місіс Буркетт, — сказала Ізабелла. — Ви робите мені боляче.

— Чекай, ти кажеш…

— Відпустіть мене!

— Матусю…

То була Лілі. Майя подивилася на дочку. Ізабелла скористалася нагодою, відсахнулась і поклала руку на горло, наче її щойно душили.

— Усе гаразд, сонечку, — сказала Майя до дочки. — Усе добре.

Ізабелла зробила вигляд, наче їй перехопило подих, і проказала:

— Ми з мамою просто гралися, Лілі.

Лілі уважно дивилася на них.

Права рука Ізабелли досі торкалася шиї, яку вона потирала аж надто драматично. Майя розвернулася до няньки. Ізабелла швидко звела ліву руку, долонею до Майї, наче наказувала тій зупинитися.