Протягом першого тижня подорожі дівчата щовечора зустрічалися з різними французами. Обіймалися та цілувалися з ними, не більше, а потім цілу ніч хихотіли й обговорювали, який гарненький той Франсуа, чи Лоран, чи Паскаль. За тиждень Клер зустріла Жан-П’єра і в них зав’язався ідеальний літній роман — чуттєвий, пристрасний, романтичний, повний ПВУ (публічних виявів уваги, від яких Майю з Ейлін нудило) і, на жаль, приречений зів’яти за шість тижнів.

Уже наприкінці канікул Клер серйозно розмірковувала над ідеєю не повертатися до Вассару на випускний рік. Вона закохалася. Жан-П’єр теж. Він благав її залишитися. Називав себе «реалістичним романтиком», тож начебто розумів усі можливі ускладнення, але також знав, що вони здатні їх перемогти. Він кохав її.

«Благаю, Клер, я знаю — ми впораємося».

Клер була надто практична. Вона розбила його серце, та й своє власне теж. Повернулася додому, проридалась і повернулася до звичного життя.

Майя подумала, де Жан-П’єр зараз? Чи він одружений, чи щасливий? Чи є в нього діти? Може, він досі згадує Клер? Може, дізнався з Інтернету чи якось інакше, що вона померла? Як відреагував на її смерть? Шок, гнів, заперечення, спустошення, чи просто сумно знизав плечима?

Майя припустила: а якби Клер вирішила залишитися з Жан-П’єром у Франції. Цілком імовірно, що вона мала б ще кілька тижнів, а може, й місяців романтики до повернення додому. Можливо, пропустила б семестр у коледжі та випустилася пізніше.

Наче це так важливо.

Краще б Клер залишилася. Краще б не була такою в біса практичною.

— Знаю, ти думала, що тоді позбавила мене Роббі, — сказала Ейлін. — І я тобі вдячна. Ти врятувала мені життя, ти ж знаєш.

Якось Ейлін надіслала Майї опівночі коротке повідомлення: «Він мене вб’є. Прощу, допоможи». Майя приїхала з тією ж зброєю в сумочці, що й зараз. Роббі був п’яний, лютував, називав Ейлін брудною шльондрою і ще гіршими словами. Він шпигував за нею й бачив, як вона посміхається якомусь хлопцю в спортзалі. Коли Майя приїхала, він кидався речами й шукав свою дружину, яка заховалась у підвалі.

— Ти його тоді налякала.

Можливо, Майя трохи далеко зайшла, але іноді інакше не можна.

— Але коли він дізнався, що тебе переводять, знову почав приходити.

— Чому ти не подзвонила в поліцію?

Ейлін тільки знизала плечима.

— Вони мені ніколи не вірять. Вони все правильно говорять. Але ж ти знаєш Роббі — він буває таким чарівним.

«І, — додала подумки Майя, — Ейлін так і не написала на нього заяву». Порочне коло насильства, що живиться сумішшю фальшивого оптимізму та страху.

— То що сталось?

— Він повернувся й відлупцював мене. Зламав два ребра.

Майя заплющила очі.

— Ейлін.

— Я більше не могла жити з цим страхом. Думала про придбання пістолета. Ти розумієш. То був би самозахист, так?

Майя мовчала.

— Та що тоді? Копи питатимуть, чого це я раптом вирішила купити зброю. Мене все одно звинуватили б. Та якщо й ні — що це за життя для Кайла та Міссі? Їхня мама вбила тата. Думаєш, вони б це зрозуміли колись?

«Так», — подумала Майя. Але лишила цю думку при собі.

— Я не могла жити зі страхом. Тож вирішила стерпіти ще одне побиття. І все. Якщо я його переживу, то зможу позбутися його назавжди.

Майя зрозуміла, до чого все це.

— Ти зняла його прихованою камерою.

Вона кивнула.

— Віднесла запис своєму юристу. Він думав піти в поліцію, та я лише хотіла, щоб усе це скінчилося. Тож він поговорив з юристом Роббі. Той відмовився від претензій на спільну опіку. Він знає, що відео — у мого юриста, і якщо він повернеться… Ситуація не ідеальна, але так уже значно краще.

— Чому ти не сказала мені?

— Бо ти нічого не могла зробити. Бо ти завжди всіх захищала. Я не хотіла цього для тебе, хотіла, щоб у тебе все було добре.

— Усе гаразд.

— Ні, Майє.

Ейлін перехилилася через комп’ютер.

— Знаєш, є люди, які вимагають, щоб копи постійно носили камери, таких дев’яносто два відсотки. Тобто — чому б ні? Але цікаво, чи не краще нам усім їх постійно носити. Як би ми тоді поводилися? Може, були б добрішими один до одного? Я почала над цим розмірковувати. Думаю, варто записувати все, що тільки можна. Тому я купила ці приховані камери. Розумієш?

— Покажи замовлення, будь ласка.

— Гаразд, — Ейлін уже не протестувала. — Ось.

Майя подивилася на екран. Це справді було воно — замовлення на три цифрові фоторамки з прихованими камерами.

— Замовлення зроблене місяць тому.

— Я замовила собі три штуки. Тобі віддала одну з них.

Місяць тому. Тож навряд чи Ейлін вплутана в це, чим би воно не було. Ніхто за місяць не зміг би таке передбачити. Та й справді, що Майя собі думала, до чого тут Ейлін?

У цьому просто немає сенсу.

— Майє?

Вона розвернулася до Ейлін.

— Пропустимо ту частину, де я ображаюсь на тебе за недовіру.

— Я дещо побачила…

— Так, це я зрозуміла. Що?

Майя не мала настрою ділитися своїм божевіллям з Ейлін. Вона може повірити, може не повірити, але, у будь-якому разі, на пояснення потрібен час, а Майя не бачить жодного варіанта, як Ейлін могла б їй допомогти в цьому конкретному випадку.

— Поліція дізналася дещо дивне про вбивство Клер.

— Мають зачіпку?

— Можливо.

— За стільки часу? — Ейлін похитала головою. — Ого.

— Скажи, що ти про це пам’ятаєш?

— Про вбивство Клер?

— Так.

Ейлін здригнулася.

— До неї додому вдерлися. Поліція вважає, що то були безхатьки. Це все, що мені відомо.

— То було не вторгнення й не безхатьки.

— А що тоді?

— Зі зброї, з якої вбили Клер, — сказала Майя, — потім застрелили Джо.

Очі Ейлін розширилися.

— Але… як це може бути?

— Може.

— І ти дізналася про це з прихованої камери?

— Що? Ні. Поліція провела балістичну експертизу куль, витягнутих із його тіла. Пропустили результати через комп’ютер, щоб перевірити, чи не збігаються кулі з іншими зареєстрованими випадками.

— І вони збіглися зі справою Клер? — Ейлін відкинулася на спинку стільця. — Господи!

— Тому мені потрібна твоя допомога, Ейлін.

Подруга подивилася на неї, наче крізь туман.

— Що завгодно.

— Мені потрібно, щоб ти згадала дещо.

— Гаразд.

— Поведінка Клер перед убивством ніяк не змінювалася? Нічого дивного не відбувалося? Узагалі нічого?

— Я думала, що це був нещасний випадок, — Ейлін досі була ошелешена. — Спроба пограбування.

— Це не так, тепер ми точно знаємо. Зосередься, Ейлін, гаразд? Клер мертва. Джо мертвий. Їх убили з однієї зброї. Може, вони обоє в щось уплуталися…

— Уплутана? Клер?

— Не обов’язково в погане, але щось таки відбувалося. Щось таке, що з’єднало їх обох. Думай, Ейлін. Ти знаєш Клер краще, ніж будь-хто.

Ейлін схилила голову.

— Ейлін?

— Я не думала, що це може бути якось пов’язано…

Майю сіпнуло. Але вона намагалася зберігати спокій.

— Розкажи.

— Клер поводилась… не дивно, нічого такого, але… деякі речі.

Майя кивнула, заохочуючи її говорити далі.

— Ми якось обідали в «Бомгартс», за тиждень чи за два до вбивства. У неї задзвонив телефон, і вона вся аж побіліла. Зазвичай, коли зі мною, вона відповідає на дзвінки. У нас немає таємниць одна від одної, ти ж знаєш.

— Продовжуй.

— Але того разу Клер схопила телефон і поквапилася надвір. Я визирнула з вікна й побачила, що вона дуже збуджена. Говорила, може, хвилин зо п’ять, а тоді повернулася.

— Вона не сказала, з ким розмовляла?

— Ні.

— Ти питала?

— Так. Вона сказала, що то пусте…

— Тут повинно бути «але».

— Але, вочевидь, то не було пусте, — похитала головою Ейлін. — Чому я не змусила її сказати мені? Як я могла просто… У будь-якому разі, решту обіду вона була наче не тут. Я ще кілька разів порушувала тему, але вона закривала мені рота. Боже, я мала б зробити щось іще.

— Не знаю, що б ти змогла зробити, — Майя задумалася. — Поліція все одно мусила перевірити всі її дзвінки.