— У тому-то й справа.

— У чому?

— У телефоні.

— А що з ним?

— То був не її телефон.

Майя нахилилася вперед.

— Повтори.

— Її звичайний, з дитячим малюнком на ньому, лишився на столі, — сказала Ейлін. — Клер мала ще один телефон.

Слуги родини Буркетт жили в невеличких будиночках за маєтком Фернвуд, ліворуч від чорного входу. Усі ці одноповерхові будиночки нагадали Майї про армійські бараки. Найбільший із них належав Мендезам, родині Ізабелли. Роза, її мати, досі працювала в головному будинку, хоча важко сказати, чим вона там займалася тепер, коли всі діти виросли.

Майя постукала у двері Ізабелли. Жодних ознак життя, але ж тут жили трудоголіки, які працювали за божевільним графіком. Майя була далекою від соціалізму, однак убачала певну іронію в скаргах Буркеттів на персонал та працівників. Насправді вони вірили в панування меритократії в цій країні, і все, чим володіли, Буркетти отримали завдяки їхньому дідусеві, який знайшов спосіб спекуляції на законах про нерухомість. Вона знала, що більшість із них і тижня не протримаються, працюючи стільки, скільки їхні слуги.

«Dodge Ram» Гектора вирулив за нею. Чоловік припаркувався на відстані від її авто й вийшов.

— Місіс Буркетт? — у нього був переляканий вигляд.

— Де Ізабелла?

— Гадаю, вам краще піти.

Майя похитала головою.

— Не раніше, ніж я поговорю з Ізабеллою.

— Її тут нема.

— А де вона?

— Вона поїхала.

— Куди?

Гектор похитав головою.

— Я просто хотіла вибачитися, — сказала Майя. — Сталося непорозуміння.

— Я перекажу їй ваші слова, — він переминався з ноги на ногу. — Гадаю, зараз вам краще піти.

— Де вона, Гекторе?

— Я вам не скажу. Ви її справді налякали.

— Я мушу з нею поговорити. Можна у твоїй присутності, щоб ти не переживав за її безпеку та інше.

Голос позаду Майї промовив:

— Не бути цьому.

Майя розвернулась і побачила матір Ізабелли. Вона зміряла Майю вбивчим поглядом і сказала:

— Йдіть.

— Ні.

Погляд Рози метнувся до сина.

— Зайди в дім, Гекторе.

Рухаючись широкою траєкторією, Гектор пірнув у двері будинку. Ще один погляд, і мати Ізабелли зачинила їх за сином і собою, залишивши Майю на вулиці, їй варто було до цього підготуватися.

«Назад, — сказала собі Майя. — Краще все обміркуй». Зателенькав телефон. Вона глянула — телефонував Шейн.

— Привіт, — сказала вона.

— Я перевірив той номер для тебе, — без зайвого вступу мовив чоловік. — Твій «Buick Verano» орендувала компанія під назвою «WTC Limited».

«WTC». Нічого знайомого.

— Не знаєш, що це за контора?

— Ні. Як адресу вказали поштову скриньку в Г’юстоні, Техас. Схоже, якась холдингова компанія.

— Це з тих, які використовують для збереження анонімності?

— Так. Якщо захочемо знати більше, мені знадобиться ордер. А щоб його отримати, я повинен мати на це причину.

— Забудь про це, — сказала вона.

— Як скажеш.

— Це дрібниці.

— Не бреши мені, Майє. Ненавиджу це.

Вона не відповіла.

— Коли будеш готова розповісти, набери мене.

І Шейн поклав слухавку.

Едді не міняв замки.

Майя не навідувалася до будинку Клер (так, вона досі думала про нього саме так), відколи стягнула штани з тренера Філа. Поблизу не було машин. Майя постукала, ніхто не відповів, тож вона просто дістала ключі й увійшла. А в передпокої відчула, як слова Едді знову напливають на неї.

«За тобою йде смерть, Майє…»

Можливо, Едді й має рацію. А якщо й так, чи має вона право наражати на небезпеку Деніела й Алексу?

Або, якщо вже й так, Лілі?

Коробки з речами Клер досі стояли там само. Майя подумала про загадковий другий телефон, побачений Ейлін. Здавалось очевидним, що такий телефон зазвичай купуєш, коли не хочеш, аби хтось дізнався, кому ти телефонуєш.

То що з ним сталося?

Якби він був із Клер під час її смерті, поліція знайшла б його. Звісно, таке могло статись. Вони могли знайти його під час розслідування й вирішити, що це щось неважливе. Але Майя так не думала. У Шейна були зв’язки в поліції. Він, на її прохання, переглянув перебіг розслідування. І там не виявилося згадок про зайвий телефон чи якісь дзвінки без пояснень.

А це означає, що навряд чи телефон знаходили.

Коробки не підписані. Схоже, що Едді пакував їх поспіхом, у нападі горя, тому одяг перемішався з туалетними засобами, прикраси — з паперами, взуття — з різними дрібничками. Клер любила дешеві сувеніри. Антикваріат та колекційні речі — надто дорогі, однак вона завжди купувала снігову кульку, коли відвідувала нове місце чи туристичний центр. Вона мала склянку для шотів з Тихуани. Придбала маленьку скарбничку у формі Пізанської вежі. Ще в неї були меморіальна табличка принцеси Ді, вертлява гавайська дівчина, яка трусила своїми скарбами в авто, пара гральних кісток із казино у Вегасі.

Майя з кам’яним виразом обличчя рилася в якихось дивних цяцьках, які на певному етапі свого існування викликали усмішку на обличчі Клер. У Майї увімкнувся режим завдання. В якомусь сенсі робити це — розбирати всілякі дрібниці, які любила її сестра, — було надзвичайним болем, і від цього всередині прокидалося відчуття провини:

«Твій чоловік має рацію. Я впустила сюди смерть. Я мала б бути тут. Мала б захистити тебе…»

Але в іншому сенсі — вищому, важливішому сенсі — провина й біль допомагали. Вони зробили її завдання чіткішим. Коли ти бачиш, що стоїть на кону, коли усвідомлюєш справжню мету своєї місії, це дає мотивацію, змушує зосередитись. Ти стаєш сильнішим.

Однак телефону в жодній із коробок не було.

Після останньої коробки вона сіла на підлогу. «Обдумай усе ретельно, — сказала вона собі. — Спробуй поставити себе на місце Клер». Її сестра хотіла приховати від усіх інший телефон. Де б вона могла його сховати?..

Зринув спогад. Клер тоді другий рік ходила до старшої школи, Майя — перший. У чи не єдиному нападі бунтарства Клер почала палити сигарети. А тато мав надчутливий ніс, він відчув цей запах.

До більшості речей батько ставився цілком ліберально. Викладаючи в коледжі, він усе це бачив, тож чекав експериментів і від власних дітей. Але сигарети вдарили його в болюче місце. Його власна мати померла страшною смертю від раку легень. Ближче до кінця бабуся переїхала до них. Переважно Майя пам’ятала звуки з її кімнати — нав’язливе, жахливе й мокре булькання з прицмокуванням, з яким вона доживала останні дні, повільно й болісно задихаючись. Майя не могла змусити себе зайти до цієї кімнати після смерті бабусі. Там жила смерть. Здавалося, наче стіни всотали в себе її запах. А ще гіршою була певність, що Майя досі чує те булькання та прицмокування. Вона десь прочитала, що такі звуки ніколи повністю не зникають, а тільки слабшають і слабшають.

Наче гуркіт гвинтів гелікоптера. Наче звук пострілів. Наче крики смерті.

Тепер Майя подумала: можливо, саме в тій страшній кімнаті… може, саме там смерть уперше почала своє переслідування.

Майя заплющила очі, не встаючи з підлоги. Намагалася дихати повільніше й тримати ці звуки на відстані.

Спогад знову зачепив її: тато ненавидів сигарети.

Так, гаразд. Клер почала палити, і тато просто навіснів. Він обшукував кімнату Клер уночі й упадав в істерику, коли знаходив сигарети. Клер палила недовго, але тоді зрештою придумала схованку, де батько ніколи нічого б не знайшов.

У Майї загорілись очі.

Вона швидко підвелася й поспішила до вітальні. Стара скриня, за іронією долі — бабусина, досі там стояла. Клер використовувала її як столик для кави. Зверху її вкривали родинні світлини. Майя заходилася знімати їх і розкладати на підлозі. На більшості знімків — Деніел та Алекса, але також було фото Едді та Клер з їхнього весілля. Майя зупинилась і вдивилася в їхні обличчя. Обоє виглядали такими до біса юними, і щасливими, і повними надій і ні про що не підозрювали. Ці двоє і гадки не мали про те, що для них приберегло життя, а проте цього ніхто не знає, правда ж?