«Правда у тому, що Ендрю стрибнув сам…»

Майя сказала:

— Він про нього небагато говорив.

— Гадаю, йому було надто боляче. Вони були дуже близькі, — Керолайн зупинилася. — Прошу, Майє, зрозумій мене правильно. Джо та Ендрю обоє любили мене, а Ніл… що ж, Ніл — набридливий менший брат, якого вони просто терпіли. Але насправді їх завжди було двоє, Джо та Ендрю. Вони вчилися в одній школі, коли Ендрю помер, ти про це знала?

Майя кивнула.

— Академія Франкліна Біддла, поблизу Філадельфії. Вони жили в одному гуртожитку, грали в одній футбольній команді. У нас був величезний будинок, однак Джо та Ендрю хотіли мати спільну спальню.

«Ендрю вбив себе, Майє. Йому було так боляче, а я цього ніколи не помічав…»

— Майє?

Вона повернулася до Керолайн.

— Що думаєш про сьогодні? Про це… відтермінування?

— Не знаю.

— Жодних ідей?

— Ваша юристка сказала, що це бюрократична плутанина.

— І ти їй повірила?

Майя знизала плечима.

— Я служила у війську. Бюрократичні проблеми — це практично норма.

Керолайн опустила очі.

— Що? — спитала Майя.

— Ти його бачила?

— Кого?

— Джо, — сказала Керолайн.

Майя відчула, як усе тіло заклякло.

— Ти про що?

— Його тіло, — м’яко сказала Керолайн. — Перед похованням. Ти бачила тіло Джо?

Майя повільно похитала головою.

— Ні.

Керолайн підвела на неї погляд.

— Тобі це не здається дивним?

— Труна була закрита.

— Це ти так вирішила?

— Ні.

— А хто?

— Припускаю, твоя мати.

Керолайн кивнула, наче це щось пояснювало.

— Я просила дозволити мені його побачити.

Забудьте про мир та спокій — тиша цієї місцини ставала задушливою. Майя намагалася дихати глибоко й рівно. У цій тиші, в усіх видах тиші було щось таке, що вона цінувала і водночас боялася.

— Ти чимало мертвих людей бачила, так, Майє?

— Я не розумію, куди ти хилиш.

— Коли солдати помирають, чому так важливо повернути тіла додому?

Тепер Керолайн її дратувала.

— Бо ми нікого не залишаємо просто так.

— Так, я чула. Але чому? Я чула, як ти говорила, що це з поваги до покійних і таке інше, але мені здається, ніби тут є ще дещо. Солдат загинув. Ви більше нічого не можете для нього зробити — чи для неї, я не хотіла видатись сексисткою. Ви повертаєте тіло додому не заради померлого, а заради його рідних, так? Його близькі вдома, вони мають побачити загиблого. Їм потрібне тіло. Потрібно поставити крапку.

Майя була не в настрої з цим розбиратися.

— До чого ти ведеш?

— Я не просто хотіла побачити Джо. Я мусила його побачити. Мені потрібно було, щоб це стало реальністю. Коли не бачиш тіло, не до кінця все розумієш. Схоже, наче…

— Наче що?

— Наче цього могло і не статися. Наче людина досі може бути жива. Вона приходить уві сні.

— Мертві уві сні теж приходять.

— О, це я знаю. Але без завершення це зовсім інакше. Коли Ендрю забрало море…

Знову ці тупі вирази.

— …я теж не бачила його тіла.

Майю це здивувало.

— Чекай, а чому? Тіло ж знайшли, так?

— Так мені сказали.

— А ти не віриш?

Керолайн знизала плечима.

— Я була зовсім юна. Тіло мені не показували. Знову закрита труна. Майє, у мене бувають видіння про нього. Наяву, не уві сні. Досі бувають. Буває, мені сниться, що Ендрю не помирав, і я прокидаюсь, а він стоїть там, у футбольних воротах, посміхається й ловить м’ячі. О, я знаю, що його нема. Я знаю, що він помер від нещасного випадку, але водночас і не знаю, розумієш? Я ніколи не могла прийняти смерть Ендрю. Іноді я думаю, що він міг пережити це падіння, випливти, може, зараз він десь на острові, і я одного дня його побачу, і все буде добре. Але якби я могла побачити його тіло…

Майя непорушно стояла.

— Тоді б знала. Цього разу я розуміла, що не можна повторювати цю помилку. Тому й попросила показати мені тіло Джо. Насправді — навіть благала. Мені було байдуже до того, чи він погано виглядає. Навпаки, це могло б навіть допомогти. Я мусила це зробити, щоб прийняти те, що його насправді більше нема, розумієш?

— І ти його так і не побачила?

Керолайн похитала головою.

— Мені не дозволили.

— Хто не дозволив?

Вона дивилася на сітку воріт.

— Двоє моїх братів. Загинули такими молодими. Знаєш, можливо, їм просто не пощастило. Таке буває. Але в обох випадках я не бачила тіл. Обох братів. Це наче… — вона розвернулась і подивилася Майї просто у вічі, — наче вони обоє можуть бути ще живі.

Майя не поворухнулася.

— Але це не так.

— Знаю, звучить, як божевілля…

— Це і є божевілля.

— Ти посварилася з Ізабеллою, так? Вона нам розповіла. Сказала, що ти кричала, що бачила Джо. Навіщо ти це зробила? Що ти мала на увазі?

— Керолайн, послухай мене. Джо мертвий.

— Як ти можеш бути в цьому впевнена?

— Я там була.

— Але ти не бачила, як він помер, так? Там було темно. Ти втекла ще до третього пострілу.

— Послухай, Керолайн. Приїхала поліція. Вони вели розслідування. Після тих двох пострілів, які я бачила, він не підвівся і не пішов. Копи навіть заарештували двох підозрюваних. Як ти все це поясниш?

Керолайн похитала головою.

— Що?

— Ти мені не повіриш?

— А ти спробуй.

— Офіцер, який веде розслідування, — сказала Керолайн. — Його звати Роджер Кірс.

— Саме так.

Тиша.

— Керолайн, що таке?

— Я знаю, це звучить, як божевілля…

Майя хотіла витрусити з неї інформацію.

— У нас є приватний банківський рахунок. Не буду вдаватись у деталі, вони тут не важливі. Скажу лише, що його неможливо відстежити. Розумієш, про що я?

— Здається, так. Чекай, це не «WTC»?

— Ні.

— Це не біля Г’юстона?

— Ні, це офшор. А чому ти питаєш про Г’юстон?

— Неважливо. Продовжуй. У вас є приватний рахунок за кордоном.

Керолайн дивилася на неї трохи задовго.

— Я вирішила продивитися останні онлайн-транзакції.

Майя кивнула, намагаючись заохотити її говорити далі.

— Більшість грошей переводилися на номерні рахунки чи офшорні холдинги, так вони відбиваються до різних місць і їх неможливо відстежити. Знову ж таки, нема сенсу вдаватись у деталі. Але одне ім’я серед них теж було. Кілька платежів пішли до Роджера Кірса.

Майя прийняла удар, ледве зморгнувши.

— Ти впевнена?

— Це те, що я бачила.

— Покажи мені.

— Що?

— У тебе є онлайн доступ до рахунка, — сказала Майя. — То покажи його мені.

Керолайн увела пароль. Утретє на екрані з’явилося одне й те саме повідомлення: «ПОМИЛКА: НЕАВТОРИЗОВАНИЙ ДОСТУП».

— Не розумію, — сказала Керолайн. Вона сиділа за комп’ютером у бібліотеці. — Майє?

Майя стояла в неї за спиною й вдивлялася в екран. «Не поспішай, — говорила вона собі, — обдумай усе». Але тут не було над чим розмірковувати. Вона швидко перебрала різні варіанти й усвідомила, що тут відбувається одне з двох: або Керолайн вела з нею якусь свою гру, або ж хтось змінив паролі, щоб у неї більше не було доступу до фінансових записів.

— Що саме ти бачила? — спитала Майя.

— Я ж сказала. Перекази грошей на ім’я Роджера Кірса.

— Скільки?

— Не знаю, може, три.

— На яку суму?

— Дев’ять тисяч доларів кожен.

Дев’ять тисяч. У цьому був сенс. Про суми менше десяти тисяч можна було не звітувати.

— Що ще? — спитала Майя.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли пройшов перший платіж?

— Не знаю.

— До вбивства Джо чи після?

Керолайн поклала палець на губи й замислилася.

— Не можу сказати, що я повністю впевнена, але…

Майя чекала.

— Але я майже певна, що першу суму він отримав до.

Майя могла розіграти все це двома способами.

Перший був очевидним. Піти до Джудіт. Піти до Ніла. Протистояти їм негайно, вимагаючи відповідей. Але з таким прямим підходом були проблеми. Логістично — жодного з них нині не було вдома. Окрім того — що вона сподівалася знайти? Якщо вони щось приховували, чи визнали б? Навіть якби вона якимось чином змусила їх зайти в той рахунок, чи вони не позбулися б доказів, чи не прикрили б усе до цього моменту?