І що саме прикрили?

Що саме, на думку Майї, тут відбувалося? Чому родина Буркетт мала платити детективу з відділу вбивств, який розслідував смерть Джо? Це взагалі хоч якось складалося? Припустимо, що Керолайн можна довіряти. Якщо виплати почалися до вбивства, то як вони взагалі могли знати, який детектив займатиметься справою? Ні, це безглуздо. Керолайн усе одно не мала впевненості щодо дати першого платежу. Трохи більше сенсу (у цьому випадку «більше сенсу» хіба що на волосинку перевищувало «жодного сенсу взагалі») було б, якби гроші почали перераховувати після вбивства.

Але для чого?

Потрібно поміркувати, що може статися далі. Це ключ до успіху. І коли Майя продумала кілька наступних кроків після прямого протистояння з Нілом або з Джудіт, припускаючи, що саме вони стоять за ймовірними переказами грошей, істотних переваг вона не побачила. Вона відкриється їм і не отримає натомість жодної цінної інформації.

«Будь терпляча. Спочатку дізнайся все, що зможеш. Тоді, якщо в цьому буде потреба, відкривайся». Кажуть, що юристу не варто ставити запитань, на які він ще не знає відповіді. Подібним чином хороший солдат не атакує, поки не розрахує, чого можна чекати у відповідь і чи здатен він цьому протистояти.

Дотепер у Майї був план: дістати Ізабеллу й змусити її говорити. Дізнатися, чому Клер таємно дзвонила до «Шкіри й мережива».

Треба дотримуватися плану. Почати з дому Ізабелли. Двері відчинив Гектор.

— Ізабели немає.

— Місіс Буркетт вважає, що нам із нею варто поговорити.

— Її нема в країні, — сказав Гектор.

Маячня.

— І коли вона повернеться?

— Вона вам подзвонить. Будь ласка, не повертайтеся.

Він зачинив двері. Майя на це очікувала. Повертаючись до свого авто, обійшла навколо пікапа Гектора і, не зупиняючись, причепила магнітний GPS-трекер під низ бампера. «Нема в країні, авжеж».

Трекер доволі простий: завантажуєш додаток з мапою і бачиш, де саме зараз авто й куди воно прямує. Дістати такий не важко: він продавався у двох крамницях гіпермаркету. Майя ні на мить не повірила, що Ізабелла поїхала з країни.

Але була готова закластися, що Гектор зрештою приведе її до сестри.

Хтось припустив би, що «Шкіра й мереживо» буде зачинений до ночі. І помилився б. Розташований у тіні стадіону «Met-Life», домашньої арени для «New York Giants» та «Jets» одночасно, цей клуб відкривався об одинадцятій ранку й пропонував «розкішний шведський стіл для обіду». Майя раніше бувала в стрип-клубах, переважно під час відпусток. Хлопці навідувалися туди розслабитись, раз чи два вона ходила з ними. Безперечно, вони призначені не для неї, але про це можна було забути, зважаючи на розкішне обслуговування клієнток. Кожен стриптизер крутився навколо неї, як божевільний. Майя мала свої теорії з цього приводу — менше про те, що такі танцівники — геї, більше про те, що вони антимужні, — однак ці ідеї вона тримала при собі.

Біля дверей «Шкіри й мережива» стояв обов’язковий здоровань. Шість футів і чотири дюйми,[27] десь три сотні фунтів,[28] шиї нема, коротко стрижене волосся, чорна сорочка, така тісна, що його біцепси вона перетискала, наче джгут.

— О, привіт, — сказав він так, ніби йому запропонували безкоштовну закуску. — Чим можу допомогти юній леді?

Нічого собі.

— Мені потрібно поговорити з менеджером.

Здоровань звузив очі, оглянув її з маківки до п’ят, наче шмат м’яса, і кивнув.

— Маєте рекомендації?

— Я б краще поговорила про це з менеджером.

Здоровань знову оглянув її, уже принаймні втретє.

— Ви трохи старуваті для такої роботи, — сказав він. Тоді кивнув й осяяв її своєю найкращою посмішкою. — Але як на мене, ви дуже гаряча.

— Дуже приємно почути таке від вас, — сказала Майя.

— Я серйозно. Дуже гаряча. Чудове, міцне тіло.

— Я зараз просто зомлію. Менеджер?

За кілька хвилин Майя йшла повз навдивовижу багатий шведський стіл. Народу було небагато. Чоловіки не підводили голів. Дві жінки танцювали на сцені з ентузіазмом школярок, які збираються на контрольну з математики. Навіть зі снодійним вони навряд чи виглядали б більш знудженими. До біса мораль — ось що найбільше дратувало Майю в подібних клубах. Еротики в них було не більше, ніж в аналізі калу.

Менеджер мав на собі шорти для йоги та майку без рукавів. Сказав їй: «Називайте мене Біллі». Біллі був невисокий, забагато часу проводив у спортзалі й мав украй тонкі пальці.

Його кабінет яскраво пофарбований у колір авокадо. До комп’ютера під’єднані монітори для стеження за гримерною та сценами. Кут зйомки нагадав Майї про камери, які знімали Лілі в «Зростанні».

— Передусім дозвольте мені сказати, що ви сексуальна, гаразд? Ви сексуальна.

— Мені постійно це кажуть, — відповіла Майя.

— У вас підтягнута, спортивна фігура. Зараз це популярно. Як у тієї ціпочки в «Голодних іграх». Як її звати?

— Дженніфер Лоуренс.

— Ні-ні, я не про актрису, я про героїню. Розумієте, у нас тут усе базується на фантазії, так що ви будете… — Біллі клацнув своїми худими пальцями. — Катнісс. Її ж так звали? Ту ціпочку в шкіряному вбранні, з луком та стрілами і ще всяким. Катнісс Евер-щось-там. Але… — він раптом вирячив очі. — Чорт, це ж геніально. Замість Кат-нісс, будемо звати вас Кат-ніп.[29] Зрозуміли?

Із-за його спини пролунав жіночий голос:

— Вона тут не заради роботи, Біллі.

Майя розвернулась і побачила жінку в окулярах. Їй було за тридцять, її стильний, явно на замовлення шитий костюм, видавався тут недоречним, наче сигарета в спортивно-оздоровчому клубі.

— Ти про що? — спитав Біллі.

— Типаж не той.

— Та ну, Лулу, це нечесно, — сказав Біллі. — Ти просто упереджена.

Лулу злегка посміхнулася Майї.

— Іноді толерантність знаходиш у найбільш непередбачуваних місцях, — тоді до Біллі: — Я розберуся.

Біллі вийшов із кабінету. Лулу підійшла до столу перевірити монітори. Почала клацати мишкою, передивляючись відео з різних камер.

— Чим можу допомогти? — спитала вона.

Майя не мала причин ходити довкола теми.

— Моя сестра часто сюди дзвонила. Я намагаюся дізнатися чому.

— Ми бронюємо столики. Може, в цьому справа.

— Не думаю.

Лулу знизала плечима.

— Не знаю, що ще вам сказати. Сюди чимало людей дзвонять.

— Її звали Клер Вокер. Це ім’я нічого вам не говорить?

— Байдуже. Якби і говорило, я б вам про це не сказала. Ви знаєте, який у нас тут бізнес. Ми пишаємося тим, що зберігаємо чужу конфіденційність.

— Добре, коли є чим пишатися.

— Не треба осудження, міс…?

— Майя. Майя Стерн. А мою сестру вбили.

Тиша.

— У неї був таємний телефон, — Майя дістала його й вивела на екран історію дзвінків. — Усі дзвінки, які вона робила чи приймала, пов’язані з цим місцем.

Лулу кинула короткий погляд на нього.

— Співчуваю вам.

— Дякую.

— Але нічого не можу сказати.

— Я можу здати цей телефон у поліцію. Жінка приховувала його від усіх. Телефонувала лише сюди. Зрештою її вбили. Не думаєте, що скоро це місце заповнять копи?

— Ні, — сказала Лулу. — Не думаю. Але навіть якщо вони вирішать зробити саме так, нам нема чого приховувати. Звідки ви знаєте, що цей телефон узагалі належав вашій сестрі?

— Що?

— Де ви його знайшли? У неї вдома? Вона ще з кимось жила? Може, телефон їхній, а не її. Вона була заміжня? Мала бойфренда? Може, це його телефон.

— Не його.

— Ви впевнені? На всі сто? Бо, хоча вас це і шокує, чоловіки іноді брешуть щодо своїх походів сюди. Навіть якщо зможете якось довести, що цей телефон справді належав вашій сестрі, тут телефоном користуються десятки людей. Танцівники, бармени, офіціанти, кухарі, прибиральники, посудомийники, навіть клієнти. Давно вашу сестру вбили?