— Що мали розслідувати Клер та Джо?

— Фінансові злочини.

— А можна точніше?

— Знаєте, кажуть, що за кожним великим статком ховається злочин. Це правда. Я впевнений, можна знайти винятки, та якщо зазирнути під поверхню кожної великої корпорації, комусь обов’язково заплатили або ж хтось залякував конкурентів.

— А в цьому випадку?

— У родини Буркетт — довга історія хабарів серйозним політикам цієї країни та закордону. Пам’ятаєте гучну справу фармацевтичної компанії «Ranbaxy»?

— Трохи, — відповіла Майя. — Підробка ліків, щось таке.

— Майже. Буркетти щось подібне роблять в Азії, з одним зі своїх фармацевтичних холдингів під назвою «ЕАС». Люди помирають, бо ліки не відповідають вимогам, але поки що Буркетти змогли прикритися заявами про локальну некомпетентність. Коротше кажучи, вони заявляють, що нічого не знали, що всі тести вдалі і так далі. Це все брехня. Вони підробили інформацію, ми в цьому впевнені.

— Але довести не можете, — сказала Майя.

— Саме так. Нам потрібен інсайдер, щоб отримати цю інформацію.

— І ви відправили туди Клер.

— Ніхто її не змушував, Майє.

— Ні, її зачарували.

— Не ображайте розумові здібності своєї сестри. Вона знала про ризик. Вона була відважною. Я не примушував її. Вона хотіла зробити правильну річ. З усіх людей ви могли б це зрозуміти — вона померла, намагаючись викрити несправедливість.

— Не треба, — сказала Майя.

— Що?

Вона ненавиділа, коли люди порівнювали що-небудь із війною та солдатами. Зазвичай це було недоречно й звучало якось поблажливо. Проте зараз не до того.

— То ви вважаєте, що хтось із родини Джо вбив Клер, а потім і самого Джо, щоб зупинити викриття?

— А ви маєте впевненість, що вони вищі за це?

Майя про це думала.

— Вони можуть не бути вищими за вбивство Клер, — сказала вона, — але вони ніколи не приберуть когось зі своїх.

— Може, і ваша правда, — він потер обличчя рукою й відвернувся. З іншої кімнати лунала пісня «Будь нашим гостем», з «Красуні та чудовиська», додаючи нового відтінку рядкові «спробуй наші послуги».

— Однак, — продовжив він, — я гадаю, що Клер знайшла ще дещо. Щось більше, ніж маніпуляції з тестами ліків.

— Тобто?

Він знизав плечима.

— Не знаю. Лулу говорила, ви знайшли її другий телефон.

— Так.

— Я не розповідатиму про нюанси нашого зв’язку, те, як дзвінки переадресовуються через темну мережу й нарешті доходять до мене. Та все одно. Ми погодилися зберігати радіомовчанку. Погодилися зв’язуватися лише тоді, коли вона буде готова передати мені остаточний матеріал або в разі надзвичайної необхідності.

Майя нахилилась уперед.

— Але Клер подзвонила.

— Так. За кілька днів до смерті.

— І що вона сказала?

— Що знайшла дещо.

— І це не підробка ліків?

Він кивнув.

— Дещо потенційно масштабніше. Сказала, що поки складає все докупи, але хоче надіслати мені перші докази, — він замовк, дивлячись уперед своїми блідими блакитними очима. — Тоді ми говорили востаннє.

— Вона надіслала перші докази?

Він кивнув.

— Саме тому ви тут.

— Що?

Але, звісно ж, вона знала. Йому було відомо, де вона — відомо про візит до клубу, про розмову з Лулу, про те, що вона за ним слідкувала. Корі Рудзинські не просто так це влаштував. Він мав на те причини.

— Ви тут, — сказав він, — щоб я вам показав знахідку Клер.

— Його звати Том Дуґласс, з двома «с».

Корі передав їй роздруківку. Вони досі сиділи в приватній кімнаті стрип-клубу. Чудове місце для таємних зустрічей. Ніхто не звертає уваги на вас і не хоче, щоб ви звертали увагу на нього.

— Це ім’я вам щось говорить? — спитав Корі.

— А мусить?

Він знизав плечима.

— Просто питаю.

— Ніколи про нього не чула, — сказала Майя. — Хто він?

Згідно з роздруківкою, до «Tom Douglass Security» щомісяця надходило дев’ять тисяч доларів.

Майя помітила очевидне: таку ж суму начебто таємно отримував Роджер Кірс.

Це збіг?

— Том Дуґласс працював приватним детективом у містечку Лівінгстон у Нью-Джерсі. Дрібний бізнес, на одного. Переважно робота зі шлюбами, перевірка особистої історії. Вийшов на пенсію три роки тому, але гроші й далі надходять.

— То, може, це й законно. Приватний консультант-детектив. Вийшов на пенсію, однак найбільшого клієнта зберіг.

— Я б погодився. Тільки от ваша сестра явно вважала, що тут дещо більше.

— Наприклад?

Корі знизав плечима.

— Як це ви її не розпитали?

— Ви не розумієте, як ми працюємо.

— О, здається, розумію. То коли Клер вбили через це, ви подзвонили в поліцію?

— Ні.

— І не розповіли їм, що вона розслідувала?

— Я вже казав, мені було потрібно триматися поза радарами, коли вона померла.

— Не «померла», — сказала Майя. — Її катувати й убили.

— Я знаю. Повірте, я все розумію.

— Але не настільки, щоб допомогти знайти її вбивцю.

— Наші джерела вимагають конфіденційності.

— Ваше джерело вбили.

— Це не змінює наших зобов’язань перед нею.

— Яка іронія, — сказала Майя.

— І яка ж?

— Ви так уболіваєте за світ без таємниць. Але ж зі створенням і збереженням своїх у вас ніяких проблем нема. А як же утопія про все-має-бути-відкрито?

— Це нечесно, Майє. Ми навіть не знали, що її вбивство пов’язане з нами.

— Звісно ж, знали. Ви мовчали, бо боялись, якщо випливе, що одне з ваших джерел було вбито, це погано відіб’ється на вас. Ви боялися, що її хтось здав, і саме тому Клер убили. Ви боялись, а може, і зараз боїтесь того, що її здав хтось із вашої організації.

— Це не так, — сказав Корі.

— Звідки вам знати?

— Ви говорили про нашу параною. Про Клер знав лише я. Ми були обережні. Моя організація ніяк не могла здати її.

— Ви знали, що люди на це не купляться.

Він закрив обличчя рукою.

— Правда, люди могли не так зрозуміти.

— Вони б звинуватили вас.

— Наші вороги могли б використати це проти нас. Інші наші джерела могли відчути, що вони в небезпеці.

Майя похитала головою.

— Ви справді не розумієте, так?

— Чого?

— Ви виправдовуєтеся за свої таємниці. Робите точнісінько те саме, що й усі ті уряди й корпорації, проти яких виступаєте.

— Це не так.

— Звісно, так. Захистити свою організацію будь-яким коштом. Через вас убили мою сестру. А ви допомогли її вбивці втекти, аби прикрити свій веб-сайт.

Його очі спалахнули.

— Майє?

— Що?

— Лекції про мораль від вас мені не потрібні.

Справедливо. Мабуть, Майя його надто розхвилювала. Це помилка. Потрібно, щоб він їй довіряв.

— То чому Буркетти платять Тому Дуґлассу?

— Ми не знаємо. Кілька місяців тому ми влізли в комп’ютер Дуґласса, перевірили історію браузера, навіть отримали список пошукових запитів. Жодного натяку. Що б він не робив, це було неофіційно. Дуже неофіційно.

— Ви пробували його розпитати?

— О, з нами він не говоритиме, а якщо його почне допитувати поліція, він заявить про захист привілеєм юрист-клієнт. Уся його робота проходить через юридичну фірму родини, «Howell and Lamy».

Це фірма Гізер Гавел.

— То як нам дізнатися більше? — спитала Майя.

— Ми спробували і нам не вдалося, — сказав Корі. — Тож я думав, може, тепер спробуєте ви.

На відміну від того, як це буває в кіно, у дверях «Розслідувань Тома Дуґласса» не було матового скла з назвою трафаретними літерами. Офіс знаходився в непоказному цегляному будинку на Нортфілд авеню в Лівінгстоні, штат Нью-Джерсі. У коридорі смерділо, наче в кабінеті дантиста, і запах був цілком виправданим, зважаючи на численні таблички «Стоматолог» біля входу. Майя постукала в масивні дерев’яні двері. Тиша. Посмикала ручку. Зачинено.

Вона помітила чоловіка в лікарському одязі біля столу рецепції з іншого боку коридору. Він витріщався на неї з ненав’язливістю сусідського дриля. Вона посміхнулася йому у відповідь, указала на двері й знизала плечима.