Лікар підійшов до неї.

— У вас чудові зуби, — мовив.

— Ого, дякую, — Майя вдала, що вражена, не забуваючи про посмішку. — Ви не знаєте, коли повернеться містер Дуґласс?

— Вам потрібна допомога з розслідуванням, кралечко?

Кралечка.

— Щось таке. Конфіденційна справа, — Майя прикусила нижню губу, ніби підкреслюючи серйозність справи, і — так, може, трохи кокетуючи. — Ви його сьогодні не бачили?

— Я вже кілька тижнів Тома не бачив. Мабуть, це приємно. Мати змогу отак запросто взяти собі відпустку.

Майя подякувала йому й попрямувала до виходу. Лікар гукав її, однак вона його проігнорувала й пришвидшила ходу. Корі дав їй домашню адресу Тома Дуґласса. П’ять хвилин їхати. Варто спробувати ще там.

Дуґласс мешкав у невеликому будиночку, з двосхилим дахом, синьому, з пурпуровим оздобленням. Квітники буяли кольорами. Украй декоративні віконниці. Усього трохи забагато, але в цілому образ привабливий. Майя припаркувалася на вулиці й попростувала доріжкою до будинку. Біля гаража стояв рибальський човен на спеціальному причепі.

Майя постукала у двері. Їй відчинила жінка за п’ятдесят, у чорному спортивному костюмі. Її очі звузилися:

— Чим можу допомогти?

— Привіт, — сказала Майя, намагаючись говорити якомога життєрадісно. — Я шукаю Тома Дуґласса.

Жінка (Майя припустила, що це має бути місіс Дуґласс) все розглядала її обличчя.

— Його тут нема.

— Ви не знаєте, коли він повернеться?

— Може, і нескоро.

— Мене звати Майя Стерн.

— Так, — сказала жінка. — Я впізнала вас із новин. Що вам потрібно від мого чоловіка?

Чудове запитання.

— Можна мені увійти?

Місіс Дуґласс відступила на крок, пропускаючи її. Майя насправді не збиралася заходити всередину. Вона просто тягнула час і намагалася зрозуміти, який підхід буде найкращим.

Місіс Дуґласс провела її через передпокій у вітальню. Кімната була оформлена в морському стилі. З розмахом. Зі стелі на дротах звисали опудала риб. Оббиті дерев’яними панелями стіни прикрашали старовинні вудки та сітки, старий штурвал та круглі рятівні кола. На сімейних фотографіях обов’язково було море. Майя помітила на них двох синів, обоє зараз мали б уже бути дорослими. Ця родинна четвірка, вочевидь, любила рибалити разом. Майя ніколи цим не захоплювалась, але з роками помітила, що мало на яких світлинах були такі ж яскраві та щирі посмішки, як на тих, де зображена спіймана риба. Місіс Дуґласс склала руки на грудях і чекала.

Майя швидко зметикувала, що найкращий вихід — говорити прямо.

— Ваш чоловік уже давно працює на родину Буркетт.

Кам’яне обличчя.

— Я хотіла розпитати його про зміст роботи.

— Зрозуміло, — сказала місіс Дуґласс.

— Ви знаєте про його роботу на Буркеттів?

— Ви ж сама Буркетт, чи не так, Майє?

Це питання трохи збентежило Майю.

— Можна й так сказати — через шлюб.

— Так я і думала. Я бачила, що вашого чоловіка вбили.

— Так.

— Я вам співчуваю, — і додала: — Ви думаєте, Тому може бути відомо щось про вбивство?

Така відвертість знову спантеличила Майю.

— Не знаю.

— Але ж ви тут із цієї причини?

— Частково.

Місіс Дуґласс кивнула.

— Мені шкода, але я насправді нічого не знаю.

— Я б хотіла поговорити з Томом.

— Його тут нема.

— А де він?

— Поїхав.

Жінка пішла назад до дверей.

— Мою сестру теж убили, — сказала Майя.

Місіс Дуґласс уповільнила крок.

— Її звали Клер Вокер. Це ім’я щось вам говорить?

— А повинно?

— Перед тим, як її вбили, вона дізналася про гроші, які родина Буркетт потай виплачувала вашому чоловікові.

— Таємні платежі? Не знаю, на що ви натякаєте, але, здається, вам краще піти.

— Яку роботу для них робить Том?

— Мені невідомо.

— Я маю ваші податкові декларації за останні п’ять років.

Тепер здивувалася місіс Дуґласс.

— Ви… що?

— Більше половини щорічного прибутку вашого чоловіка надходить від Буркеттів. Суттєві суми.

— То й що? Том багато працює.

— І що саме він робить?

— Я не знаю. А якби й знала, точно не сказала б.

— Щось у цих переказах стривожило мою сестру, місіс Дуґласс. За кілька днів після того, як Клер про них дізналася, хтось закатував її та вистрелив їй у голову.

Рот жінки набув ідеально круглої форми.

— І ви думаєте, що Том якось до цього причетний?

— Я цього не говорила.

— Мій чоловік — хороша людина. Служив у війську, як і ви, — вона кивнула на стіну за своєю спиною. Під дощечкою з написом «Semper Paratus»[31] висіли перехрещені срібні якорі, відзнака почесного старшини боцманської команди. Майя знала кількох старшин у BMC. Це й справді почесний титул. — Том майже два десятиліття був копом. Рано пішов у відставку, його поранили на роботі. Відкрив власну фірму й відтоді тяжко працює.

— То які послуги він надавав Буркеттам?

— Я вже сказала. Я не знаю.

— І не сказали б?

— Саме так.

— Але, що б він для них не зробив, це було варте дев’ятидесяти штук на місяць упродовж… якого терміну?

— Я не знаю.

— А коли він почав на них працювати, не знаєте?

— Його робота конфіденційна.

— Він ніколи не говорив про Буркеттів?

Майя вперше побачила щілинку в броні жінки, коли та м’яко відповіла:

— Ніколи.

— Де він, місіс Дуґласс?

— Він поїхав. І мені нічого не відомо, — вона широко відчинила двері. — Я скажу йому, що ви в нас були.

Більшість людей має доволі застаріле уявлення про вигляд стрільбища/крамниці зброї. Їхня уява вимальовує плісняві опудала та ведмежі шкури на стінах, недбало розставлені, укриті пилом рушниці, буркотливого власника в мисливському строї в стилі раннього Елмера Фалда[32] або ж у майці-алкоголічці, з гаком замість руки.

Але все вже давно не так.

Майя, Шейн та їхні співвітчизники частенько бували в сучасному збройному клубі під назвою «ПСЗ», що розшифровувалось як «Право на СамоЗахист», або ж, як дехто жартував, «Право Стріляти Зануд». Забудьте про пил — у клубі все сяяло, мов новеньке. Завжди привітні працівники в чорних сорочках поло, обережно заправлених у форму кольору хакі. Зброя розкладалася у вітринах, наче коштовні прикраси. Усього двадцять вогневих точок: десять для стрільби на двадцять п’ять ярдів,[33] десять — для любителів п’ятнадцяти ярдів.[34] Цифровий симулятор працював здебільшого, як комп’ютерна гра, але в людський зріст.

Уявіть собі кімнату, де розігрується будь-яка ситуація: напад банди, узяття заручників, сценка з Дикого Заходу, навіть уторгнення зомбі — і все це оживає, коли на вас ідуть детально розроблені мішені. Ви «стріляєте» лазером зі зброї, що повністю імітує вогнепальну.

Майя приходила туди переважно постріляти з реальної зброї по паперових мішенях і поспілкуватися з друзями, більшість із яких служили у війську. Тут це можливо, як стверджувала реклама, «стильно й комфортно». Дехто стає членом клубу, щоби грати в гольф чи теніс або спробувати себе в бриджі. Майя була VIP-членом «Клубу Гантрі». Як колишні військові, вона та її друзі мали право на п’ятдесят відсотків знижки.

У «Клубі Гантрі» на Десятому шосе були темні дерев’яні стіни й розкішні килими. Він нагадував Майї не то фальшиву копію бібліотеки Буркеттів, не то ресторан висококласної мережі стейк-хаусів. Посеред кімнати стояв більярдний стіл. Меблі переважно шкіряні. На трьох стінах висіли пласкі телеекрани, четверта — розписана текстом другої поправки курсивом величезного розміру. У клубі була кімната для сигар, столи для гри в карти та безкоштовний Wi-Fi.

Рік, власник клубу, теж носив чорну сорочку поло та хакі, на його поясі завжди висів пістолет. Він привітав її сумною посмішкою, вони стукнулися кулаками.