— Ви справді не знали?

Джудіт підвела перелякані очі.

— Я не розумію, чого ти хочеш.

— Правди.

— Якої правди? Як це взагалі тебе стосується? Не розумію, чому ти почала все це розкопувати.

— Я не розкопувала. Джо мені розповів.

— Джо розповів тобі, що Ендрю вчинив самогубство?

— Так.

— Він довірив це тобі?

— Так.

— І все одно після стількох років ти вирішила знехтувати його бажанням і розповісти мені про це.

Джудіт заплющила очі.

— Я не хотіла зробити вам боляче.

— Справді, — сказала вона і сумно всміхнулася. — Це помітно.

— Але я мушу знати, чому ви платите офіцеру берегової охорони, який розслідував смерть Ендрю.

— І для чого тобі це знати?

— Довга історія.

У смішку Джудіт було більше болю, аніж у схлипуванні.

— О, гадаю, часу в мене вдосталь, Майє.

— Моя сестра дізналася про це.

Джудіт скривилася.

— Вона дізналась про ці нібито платежі?

— Так.

Тиша.

— А тоді вбили Клер, — сказала Майя. — А потім убили Джо.

Її свекруха вигнула брову.

— Хочеш сказати, що вони пов’язані? Клер та Джо?

Отже, Кірс їй не сказав.

— Їх застрелили з однієї зброї.

Слова Майї спрацювали як удар, вона зігнулася.

— Не може цього бути.

— Чому не може?

Джудіт знову заплющила очі, зібралася із силами, розплющила їх.

— Тобі краще трохи пригальмувати й розповісти, що відбувається, Майє.

— Усе просто. Ви платите Тому Дуґлассу. Я хочу знати чому.

— Здається мені, — сказала вона, — ти вже все зрозуміла.

Раптова зміна поведінки Джудіт заскочила Майю.

— Самогубство?

Жінка спромоглась усміхнутися.

— Ви хотіли прикрити самогубство?

Вона не поворухнулася.

— Чому? — спитала Майя.

— Буркетти не вбивають себе, Майє.

Це мало якийсь сенс? Звісно ж, ні. Що вона пропустила? Час змінити напрям, знову збити Джудіт із ніг.

— А чому ви платили Роджеру Кірсу?

— Кому? — Джудіт знову скривилася. — Чекай, поліцейському?

— Так.

— І чого б це ми мали йому платити?

Ми.

— Це ви мені скажіть.

— Запевняю тебе, я нічого про це не знаю. Це теж нібито твоя сестра розкопала?

— Ні, — сказала Майя. — Мені сказала Керолайн.

Чергова слабка посмішка торкнулася вуст Джудіт.

— І ти їй повірила?

— Навіщо їй брехати?

— Керолайн не стане брехати. Але… вона легко заплутується.

— Це цікаво, Джудіт.

— Що?

— Ви платите двом чоловікам. Обидва розслідували смерть ваших синів.

Джудіт похитала головою.

— Це страшенна маячня.

— На щастя, усе це легко вирішується, — сказала Майя. — Запитаймо Керолайн.

— Керолайн зараз нема вдома.

— То подзвоніть їй. Ми у двадцять першому столітті, в усіх є мобільні телефони. Тримайте, — Майя простягнула їй свій телефон. — У мене є її номер.

— Нічого хорошого з того не вийде.

— Чому?

— Скажімо так, — обережно, не поспішаючи, завела Джудіт. — Керолайн не можна турбувати.

Майя опустила телефон.

— Вона… Керолайн недобре. З нею таке буває. Їй потрібен відпочинок.

— То ви запроторили її в дурку?

Вона навмисне вжила це принизливе слово, аби роздратувати свекруху. Подіяло. Джудіт помітно зіщулилася.

— Ти жахливо це сформулювала, — сказала вона. — Ти як ніхто повинна мати співчуття.

— Чому це «як ніхто»?.. О, це через мої проблеми з ПТСР?

Джудіт не відповіла.

— А яка травма в Керолайн?

— Не всі травми виникають на полі бою, Майє.

— Знаю. Деякі з’являються, коли двоє твоїх братів трагічно помирають молодими.

— Саме так. Ці травми викликали певні проблеми.

— Певні проблеми, — повторила Майя, — наприклад, це коли Керолайн вважає, що її брати досі живі?

Вона очікувала, що такі слова стануть черговим ударом, але цього разу Джудіт виявилася готовою.

— Цього хоче її розум, — сказала вона. — Розум може хотіти так сильно, що це призводить до марень. Теорії змови, параноя, видіння — чим відчайдушніша людина, тим вони реалістичніші. Керолайн незріла. Це батькова провина, він надто опікувався нею та захищав. Ніколи не давав їй самій упоратися з проблемами чи наполягти на своєму. Тож коли сильні чоловіки, які підтримували її, загинули, Керолайн не зуміла змиритися з цим фактом.

— То чому ви їй не дозволили побачити тіло Джо?

— Це вона так сказала? — Джудіт похитала головою. — Жоден із нас не бачив тіло Джо.

— Чому?

— Ти як ніхто маєш розуміти. Мого сина вбили. Застрелили в обличчя, чи не так? Хто б захотів на таке дивитися?

Майя обдумала це і знову вирішила, що кінці не сходяться.

— А як щодо Ендрю, коли його витягнули з води?

— Ти про що?

— Ви бачили його тіло?

— Чому ти про це питаєш? Господи, ти ж не віриш…

— Просто скажіть, чи ви його бачили.

Джудіт судомно ковтнула слину.

— Тіло Ендрю було в морі більше доби. Мій чоловік упізнав його, але… то було не просто. До нього дісталися риби. Чому б я хотіла… — Вона змовкла й звузила очі. Її голос перетворився на шепіт. — Чого ти намагаєшся цим досягти, Майє?

Майя лише поглянула на неї.

— Чому ви платите Тому Дуґлассу?

Вона не поспішала.

— Скажімо, що слова Джо про смерть Ендрю — правда.

Майя чекала.

— Скажімо, що Ендрю вчинив самогубство. Я була його матір’ю. І я не бачила, що йде до того. Я не змогла врятувати Ендрю за життя. Але, можливо, я можу захистити його зараз. Розумієш?

Майя розглядала її обличчя.

— Звісно, — сказала вона.

Але вона не розуміла.

— Що б не сталося з Ендрю, від чого б він не страждав стільки років тому, це не має жодного стосунку до цього дня. Не має жодного стосунку до Джо чи до твоєї сестри.

Майя ні на мить їй не повірила.

— А платежі Роджеру Кірсу?

— Я вже сказала. Це неправда. Керолайн усе вигадала. Тут більше не було чого ловити. Поки що. Майї потрібно копати далі, дістати більше інформації. Цьому пазлу досі бракувало багатьох деталей.

— Мені краще піти.

— Майє?

Вона чекала.

— Керолайн не єдина потребує відпочинку. Вона не єдина прагне так сильно і може бачити те, чого немає.

Майя кивнула.

— Розумно, Джудіт.

— Хотіла б я, щоб ти дозволила Мері чи мені тобі допомогти.

— У мене все добре.

— Ні. Ми обидві це знаємо. Ми обидві знаємо правду, так?

— Яку саме правду, Джудіт?

— Мої хлопчики сильно постраждали, — сказала Джудіт із надривом у голосі. — Не роби цю помилку, не муч їх іще більше.

Лілі у дворі гралася з дядьком Едді у квача, коли Майя повернула за ріг, пригальмувала й зупинилася на узбіччі. Мить вона просто сиділа й дивилася. З головного входу вийшла Алекса та приєдналася до веселощів. Вони з батьком удавали, що не можуть наздогнати Лілі, драматично падали на землю, не дотягуючись до неї, і навіть з відстані, навіть з піднятим склом у авто Майя чула, як Лілі сміється та верещить.

Гидко сентиментальне питання, яке надто все спрощує, але чи є у світі звук, радісніший за чистий дитячий сміх? Вона помітила іронію різниці між звуками: цим, який так рідко дзвенів у Майїних вухах, і тими, що ночами нещадно її переслідували, але далі розмірковувати про таке не було сенсу. Тож вона вивела авто знову на дорогу, почепила на обличчя усмішку й під’їхала до будинку Клер та Едді.

Майя коротенько просигналила й замахала рукою. Едді обернувся, його обличчя розпашіло від напруження, він теж махнув. Майя вийшла з машини. Алекса виструнчилася. Лілі не сподобалося, що Едді з Алексою зупинили гру, тож вона й далі плескала їх по ногах, щоб вони знову за нею побігли.

Алекса підійшла до тітки, обійняла її. Едді поцілував у щоку. Лілі схрестила руки й надулась.

— Я лишаюсь! — вимогливо заявила вона.

— Можемо погратися у квача вдома, — сказала їй мати.

Нічого дивного, що це Лілі не сподобалося.