Едді поклав руку Майї на плече.

— Маєш хвилинку? Хочу тобі показати одну річ, — він розвернувся до дочки. — Алексо, ти не проти подивитися за Лілі ще кілька хвилин?

— Звісно.

Лілі посміхнулася. Заходячи до будиноку за Едді, Майя знову почула сміх.

— Я перевірив записи по E-Z Pass Клер, — сказав він. — Наскільки я бачу, вона їздила до того Дуґласса двічі за один тиждень.

— Мене це не дивує, — сказала Майя.

— Я і думав, що не здивує, але може здивувати її маршрут після другого разу.

Едді роздрукував записи. Він передав їй листок і вказав на перший виділений розділ.

— За тиждень до вбивства, — вів далі, — Клер їздила в Лівінґстон. Бачиш, там відмічено час?

Вона кивнула. 8:46 вечора.

— Тоді, якщо поглянути далі, о 9:32 вона виїхала на Парквей, а не на платну магістраль. Бачиш наступні кілька рядків?

— Так.

— Вона не поїхала додому, — сказав Едді, — натомість попрямувала на південь. На 129 з’їзді повернулася з Парквей на платну магістраль Нью-Джерсі й виїхала на 6 з'їзді.

Це було в самому низу сторінки. Майя знала, що шостий з’їзд вів до платної магістралі Пенсильванії.

— Що далі? — спитала вона.

— Ось тут. Вона поїхала на південь 476 федеральною трасою.

— До Філадельфії, — сказала Майя.

— Чи принаймні в її напрямку, — сказав Еллі.

Майя віддала йому папірці.

— У Клер були якісь причини бути там того дня?

— Жодної.

Вона не питала його про друзів, яких Клер могла там відвідати, чи про шопінг, чи про раптову можливість спасти їй на думку відвідати Зал Свободи.[40] Клер там була не з такою метою. Вона говорила з Томом Дуґлассом. Дізналася від нього те, що привело її до Філадельфії.

Майя заплющила очі.

— Не хотілося тупих жартів про Дзвін Свободи,[41] — сказав Едді, — але чи не час бити в усі дзвони?

Майя не мала вибору, тож довелося знову йому збрехати.

— Ні, — сказала вона. — Це поки нічого мені не говорить.

Насправді говорить, хоча й туманно.

Керолайн нагадала їй, що коли помер Ендрю, вони з Джо обоє ще вчились у школі. У приватній школі, якщо точніше. Елітній приватній школі для багатіїв під назвою Академія Франкліна Біддла.

Розташованій саме поблизу Філадельфії.

Ейлін зателефонувала їй дорогою додому.

— Пам’ятаєш, як у нас була традиція їсти китайську їжу щосереди ввечері?

— Звісно.

— Я її поновлюю. Ти вдома?

— Майже.

— Чудово, — сказала Ейлін із надмірним ентузіазмом. — Я візьму наше улюблене.

— Щось не так?

— Буду за двадцять хвилин.

У Майї в голові крутилося надто багато варіантів. Спочатку вона спробувала не зважати на них. Хоч на мить. Повернутися до основ. Ти знаєш тільки те, що знаєш. Люди переважно спрощують лезо Оккама до того, що правильна відповідь, як правило, найпростіша. Але насправді монах-францисканець Вільгельм з Оккама хотів наголосити на тому, що не варто ускладнювати речі, не варто вибудовувати теорії, якщо існують прості пояснення. Варто спростити. Забрати надлишки.

Ендрю помер. Клер померла. Джо помер.

Але водночас вона не могла просто відкинути усе, про що дізналася, чи не так? Чи могла вона відмовитися від побаченого на власні очі? Чи варто прийняти найпростішу відповідь? І яка відповідь — найпростіша?

Що ж, це неприємно.

Але можна просто потренуватися. Розкласти все по поличках. Бути якомога об’єктивнішою. Тоді запитати себе: чи надійна людина, яка бачила те відео з прихованої камери, чи ж на її долю випало достатньо стресу, напруги і травм, аби її судження стали сумнівними?

«Будь об’єктивною, Майє».

Вірити власним очам просто, чи не так? Усі ми віримо. Це не ми божевільні, то інші. Це частина людської натури. Ми надто добре розуміємо власну точку зору.

То зійди з неї.

Війна. Ніхто не розумів. Ніхто не бачив її правди. Вони всі вважали, що Майю гнітить та мучить почуття провини через смерть тих цивільних. Їм це було зрозуміло. Вони дивилися лише з власної перспективи. Їхня теорія полягала в тому, що ти почуваєшся винною, і це виявляється в тих болючих флешбеках. Ти ходиш на терапію. Ти п’єш ліки. Тебе оточує смерть. Ні, зрозумійте. Витівки смерті гірші.

«За тобою йде смерть, Майє…»

Чи може така людина — людина, оточена смертю, людина, здатна навіть найближчих змусити думати, що її стан частково залежить від почуття провини, — бути тою, чиїм судженням можна довіряти? Забрати надлишки та ускладнення: чи можна вірити в здатність такої людини раціонально сприймати факти й дізнаватися правду?

Об’єктивно — ні.

Але знову ж таки, до біса об’єктивність, так?

Висновок: дехто серйозно з неї знущається.

Джудіт дуже не хотіла говорити, де зараз Керолайн. Майя дістала телефон і подзвонила зовиці. Голосова пошта. Нічого дивного. Після сигналу вона заговорила:

— Керолайн, я хотіла дізнатися, чи з тобою все добре. Будь ласка, передзвони, щойно отримаєш повідомлення.

Ейлін уже припаркувалася біля будинку, коли приїхала Майя. Вона зупинила машину. Лілі спала на задньому сидінні. Майя вийшла з авто й заходилася відчиняти задні двері, коли Ейлін сказала:

— Нехай трохи поспить. Нам треба поговорити.

— Що сталось?

— Я, мабуть, усе зіпсувала з тією камерою, — її почало трусити.

— Нічого, — відповіла Майя. — Дай мені занести Лілі до будинку й можемо…

— Ні, — запротестувала Ейлін. — Ми мусимо тут про це поговорити.

Майя питально подивилася на подругу.

— Говорити всередині може бути небезпечно, — сказала вона, стишивши голос. — Можуть підслуховувати.

Майя глянула на Лілі через вікно авто. Дівчинка досі спала.

— Що сталося? — спитала вона.

— Роббі.

Жорстокий колишній.

— Що з ним?

— Ти не хотіла казати, що було з твоєю камерою, пам’ятаєш?

— Так, і що?

— Ти приїхала до мене. Засмучена, зла. Підозрювала мене в чомусь. Хотіла, щоб я довела, що справді купила камеру.

— Я пам’ятаю, — сказала Майя. — До чого тут Роббі?

— Він повернувся, — сказала Ейлін і по її щоках покотилися сльози. — Він стежив за мною.

— Овва, повільніше, Ейлін.

— Я отримала це електронкою, — вона полізла в сумочку, дістала пачку фотографій, простягнула подрузі. — Вони прийшли з анонімної скриньки. Відстежити неможливо. Але я знаю, це Роббі.

Майя продивлялася фото. Усі зроблені всередині будинку Ейлін. Перші три — з вітальні. На двох її діти, Кайл та Міссі, бавилися на канапі. На останній була Ейлін, спітніла, у спортивному бюстгальтері, зі склянкою холодної води в руці.

— Я тоді прийшла з тренування, — пояснила вона. — Нікого не було вдома, тож я зняла сорочку й кинула її в кошик для білизни внизу.

Майя відчувала, як всередині росте паніка, але голос її був спокійним.

— Кут, — сказала вона, передивляючись світлини з Ейлін та її дітьми. — Ці фото, вони зроблені прихованими камерами?

— Так.

Майя відчула важкість у шлунку.

— Поглянь на останню.

На фотографії Ейлін сиділа на канапі з чоловіком, якого Майя ніколи не бачила. Вони цілувалися.

— Це Бенджамін Баруш. Ми познайомилися на Match.com. То було третє побачення, я запросила його до себе. Діти спали нагорі, тож я навіть не вагалася. А сьогодні отримала всі ці знімки.

Чому Майя не подумала про це раніше?

— Тож хтось хакнув…

— Не хтось. Роббі. Це має бути Роббі.

— Гаразд, тож Роббі хакнув твої приховані камери?

Ейлін розплакалася.

— Я думала, камери не під’єднані до мережі, розумієш? Тобто в них всередині SD-картка. Я навіть не уявляла — це не така вже й рідкість. Ну, щоб хакнути пристрій. Людям це вдається з камерами у FaceTime та Skype, і… я мала б вжити заходів безпеки. Але ж я не знала.

Вона замовкла й заходилася витирати сльози з обличчя.

— Мені так прикро, Майє, — сказала вона.