— Нічого.

— Я не знаю, що сталося з твоєю прихованою камерою, — сказала Ейлін. — Якщо не хочеш розповідати — нічого страшного. Але я думала, що це допоможе все прояснити. Може, твою камеру вже хакнули й тепер спостерігають за тобою та Лілі.

Майя спробувала перетравити отриману інформацію. Зараз їй не вдавалося встановити, що саме означає ця новина і як вона пов’язана з її ситуацією. Чи могли записати відео з Джо в іншому місці й завантажити його на її камеру? А якщо й так — що тоді? Усе одно воно було зняте тут, у цій кімнаті, на цій канапі.

Але чи стежать за нею?

— Майє?

— Я не отримувала таких листів, — промовила Майя. — Ніхто не надсилав мені фотографій.

Ейлін глянула на неї.

— Що тоді? Що сталося з твоєю прихованою камерою?

— Я бачила Джо, — сказала Майя.

Майя віднесла Лілі нагору, уклала її в ліжечко. Вирішила перевірити задній бік камери, подивитися, чи не ввімкнений Wi-Fi, але зараз не хотілося натякати про це тим, хто міг за нею спостерігати.

Спостерігати за нею. Ого. Звучить як параноя.

Вони з Ейлін влаштувалися з китайською їжею в їдальні, подалі від можливого пильного ока прихованої камери. Майя розповіла їй про побачене на відео, про Ізабеллу… і припинила сповідатись, бо це було безглуздо.

Факт: Ейлін принесла приховану камеру до її дому.

Майя намагалася на це не зважати, однак не могла вгамувати дзижчання підозри.

Вона могла його приглушити, але воно не зникало, не повністю.

— Що ти робитимеш із Роббі? — спитала вона.

— Я віддала копії фотографій своєму адвокату. Він сказав, що без доказів я нічого не можу зробити. Тож я переконалася, що Wi-Fi на рамці відключений. Викликала компанію, яка розбереться з безпекою мережі.

План звучав доволі непогано.

Півгодини по тому, провівши Ейлін до авто, Майя зателефонувала Шейну.

— Мені потрібна ще одна послуга.

— Ти цього не бачиш, — сказав Шейн, — але я театрально зітхаю.

— Треба, щоб хтось, кому ми довіряємо, зайшов і перевірив моє житло на жучки.

Вона розповіла йому про Ейлін та хакнуту камеру.

— Ти не знаєш, чи хакнули твою? — спитав він.

— Ні. Маєш когось, хто може мені з цим допомогти?

— Маю. Але скажу чесно. Це все звучить трохи…

— Параноїдально? — закінчила Майя за нього.

— Можливо.

— Це ти дзвонив доктору Ву?

— Майє?

— Що?

— З тобою не все гаразд.

Вона не відповіла.

— Майє?

— Знаю, — сказала вона.

— Нема нічого поганого в тому, що тобі потрібна допомога.

— Спочатку я хочу з цим розібратися.

— З чим саме?

— Прошу, Шейне.

Коротка пауза. Тоді:

— Я знову зітхаю.

— Театрально?

— А хіба ж можна інакше? Я заїду з хлопцями зранку, усе перевіримо, — він прокашлявся. — Майє, ти озброєна?

— А ти як думаєш?

— Риторичне питання, — відповів він. — Уранці побачимося.

Шейн поклав слухавку. Майя не дуже була готова до чергової жахливої ночі, повної флешбеків. Натомість вона всю увагу зосередила на поїздці Клер до Філадельфії.

Лілі досі спала. Майя знала, що треба розбудити дочку, зняти з неї одяг, який вона носила цілий день, викупати її та перевдягти в чисту піжаму. «Хороша» мама, звісно ж, наполягла б на цьому, і на мить Майя яскраво уявила собі осудливі погляди. Але ті інші мами не носили зброї й не розбиралися з убивствами, чи не так? Вони навіть не розуміли, що ці просякнуті кров’ю слова жили поряд із ними, по сусідству. І поки вони переживали про прикладне мистецтво, позашкільні заняття, уроки карате та додаткове навчання, сусідська родина мала справу з жахом та смертю.

Чи за нею стежили?

Вона мало що могла зараз із цим зробити. Були інші, важливіші речі, з якими треба розбиратися негайно, тож вона відклала параною та увімкнула лептоп. Якщо в її домі справді повно жучків, — що було б уже занадто для неї, — вони могли причепитися до Wi-Fi. З міркувань безпеки, хай і смішних, вона змінила назву домашньої мережі та пароль і вийшла в Інтернет через VPN — віртуальну приватну мережу.

Цього мало б бути достатньо, але хтозна?

Онлайн Майя ввела в пошукову систему ім’я Ендрю Буркетта. Цілком нормально, що їх було кілька: викладач коледжу, продавець авто, випускник. Вона спробувала додати ключові слова, пошукати старі згадки. З’явилися статті про смерть Ендрю. Заголовок від великої місцевої газети звучав:

Які слова. «Яхта», не «човен». І, звісно ж, «пагін». Таким самим словом вони назвали і Джо. «Пагін» — багатії навіть нащадків називали по-своєму. Майя прокручувала статті. Ніхто не знав, де саме в Атлантичному океані Ендрю випав у море, але тієї ночі «Щасливиця», родинна яхта, ішла десь на півдорозі між портом посадки, Саванною, штат Джорджія, та портом призначення, Гамільтоном на Бермудських островах. Це чимала частина океану.

У новинах розповідали, що востаннє Ендрю Буркетта бачили на верхній палубі «Щасливиці» о першій годині ночі 24 жовтня після довгої вечірки з «членами родини та однокласниками». Про його зникнення заявили о шостій ранку. Джо згадував, що на борту було троє їхніх колег із футбольної команди з «Франкліна Біддла» та їхня сестра Керолайн. Жодного з батьків Буркетт на борту не було. Джудіт та Джозеф разом із малим Нілом чекали їх у розкішному готелі на Бермудах. Під час круїзу підлітками опікувався чималий штат яхти. І овва — серед імен, указаних у статті, була Роза Мендез, мати Ізабелли, яка переважно «доглядала юну Керолайн».

Майя перечитала відповідні рядки. Трохи порозмірковувала над ними перед тим, як продовжити читання.

Тіло Ендрю знайшли наступного дня після заяви про зникнення. У пізніших статтях причиною смерті називали утоплення. Жодного разу не згадували ні про вбивство, ні про самогубство.

Гаразд, що тепер?

Майя ввела ім’я Ендрю разом зі словами «Академія Франкліна Біддла». Видало веб-сайт школи разом із посиланням на онлайн-спільноту для учнів. Майя перейшла туди, побачила меню зі сторінками різних класів. Порахувала, в якому році мав би закінчити навчання Ендрю, натиснула на цей клас. На сторінці була вказана дата майбутньої зустрічі випускників, перераховані пов’язані з цим заходи і, звісно, посилання, за яким можна зробити внесок до шкільної кампанії зі збору коштів.

Унизу сторінки була кнопка «In Memoriam».[42]

Коли Майя натиснула на неї, з’явилося два портрети учнів. Обоє виглядали такими з біса юними — але ж і хлопці, які служили у війську, виглядали так само. Майя знову подумала про ті паркани, ті тонкі лінії, ті різні світи, що існували пліч-о-пліч. Юнак на правій світлині — Ендрю Буркетт. Майя ніколи насправді не вдивлялася в обличчя свого майже дівера. Джо був не з тих, хто тримає в домі старі родинні знімки. І хоча портрет Ендрю висів в одній із дальніх віталень Буркеттів, Майя завжди примудрялася не звертати на нього особливої уваги. На цій фотографії Ендрю не мав подібності до свого значно красивішого брата Джо. Більше скидався на матір. Майя вдивлялась у його юне обличчя, наче воно могло щось підказати, наче Ендрю Буркетт міг постати з цього старого портрета й вимагати розкрити правду.

Цього не сталося.

«Я розберусь, Ендрю. Я помщусь і за тебе».

Майя перевела погляд на фото іншого померлого юнака. Під ним стояло ім’я Тео Мора. Тео скидався на латиноамериканця чи, можливо, просто мав темнішу шкіру. На знімку він невпевнено, вимучено посміхався такою собі посмішкою старшокласника, який позує для шкільного портрета. Волосся виглядало так, наче його зачесали, однак воно вперто повертало собі контроль. Як і на Ендрю, на ньому був піджак та шкільна краватка, хоча там, де краватка Ендрю зав’язувалась ідеальним віндзорським вузлом, на цьому хлопцеві вона радше нагадувала менеджера середньої ланки, який повертається додому пізно ввечері.