Недільна ніч була не краща. Вона спробувала нові пігулки, але вони не зуміли вгамувати її привидів. Здавалося, що звуки харчуються ліками, які вона приймала, звук тільки посилювався.

Коли Майя прокинулася, різко втягуючи повітря, то негайно потяглася за телефоном, аби подзвонити Ву. Але зупинила себе перед тим, як натиснути кнопку дзвінка. Коротку мить вона навіть думала, чи не набрати Мері Мак-Лауд, колегу Джудіт, але так вона нізащо не вчинила б.

«Змирися з цим, Майє. Лишилося недовго».

Вона вдяглася, відвезла Лілі в «Зростання» і зателефонувала на роботу сказати, що не зможе прийти.

— Ти не можеш так зі мною вчинити, Майє, — сказала Карена Сімпсон, її бос, теж колишній військовий пілот. — У мене тут бізнес. Не можна скасовувати урок в останню мить.

— Вибач.

— Слухай, я знаю, у тебе зараз проблеми…

— Так, Карено, є, — перебила її Майя. — Здається, я дещо поспішила повернутися на роботу. Вибач, що лишаю тебе отак ні з чим, але, мабуть, мені треба більше часу.

Частково це було брехнею, частково — правдою. Майя не хотіла видаватися слабкою, але так необхідно. Тепер вона знала, що не повернеться на цю роботу. Ніколи.

Дві години потому вона в’їхала до Брин-Мор у штаті Пенсильванія, проїхала повз акуратно підстрижену живу огорожу та кам’яний знак із написом «Академія Франкліна Біддла». Невеличкий і акуратний знак було легко пропустити серед розкошів осіннього дня. Звісно ж, так і мало бути. Поки вона їхала попри зелений навчальний плац до стоянки для відвідувачів, усе навколо неї аж кричало про розпещеність, аристократизм, привілеї, владу. Навіть у кампусі панувало відчуття, ніби цілий світ їм заборгував. Запах хрустких доларових банкнот відчувався сильніше за запах осіннього листя.

Гроші купують усамітнення. Гроші купують паркани. Гроші купують ізольованість різних масштабів. Певні гроші купують міський світ. Певні гроші купують передмістя. Певні гроші — величезні гроші — купують подібні місця. Ми всі просто намагаємося зануритися дедалі глибше й глибше у свої захисні кокони.

Адміністрація була в кам’яниці під назвою «Віндзор Хаус» на Мейн-Лайн. Майя вирішила не телефонувати їм заздалегідь. Подивилась інформацію про директора в Інтернеті й подумала, що краще поїхати так. Якщо вона його не застане, так тому й бути. Вона знайде ще когось для розмови. Якщо буде, то він точно з нею поговорить. Він — директор приватної школи, а не голова держави. До того ж у кампусі досі був гуртожиток імені Буркетт. Її прізвище, звісно ж, відчиняло більшість зачинених дверей.

Жінка на рецепції неголосно заговорила:

— Чим можу допомогти?

— Я Майя Буркетт, до директора. Перепрошую, зустріч не призначена.

— Сідайте, будь ласка.

Чекати довелося недовго. Майя дізналась із сайту, що останні двадцять три роки обов’язки директора виконував колишній випускник цієї ж школи, згодом — учитель, Невілл Локвуд четвертий. Вона очікувала, що з таким іменем та родоводом він матиме певний вигляд: рум’яне обличчя, аристократичні риси, біляве волосся, що вже почало випадати.

І чоловік, який нині вітався з нею, виглядав саме так, а на додачу — окуляри в роговій оправі, завернуті за вуха, твідовий піджак і, звісно ж, краватка-метелик з орнаментом із ромбів.

Він узяв обидві її руки у свої.

— О, місіс Буркетт, — промовив Невілл Локвуд, з акцентом, який більше говорив про його клас у суспільстві, аніж про географічне походження. — Усі ми в Академії Франкліна Біддла так вам співчуваємо.

— Дякую.

Він провів її до свого кабінету.

— Ваш чоловік був одним із найулюбленіших наших студентів.

— Дуже мило з вашого боку.

Великий камін в кабінеті заповнений сірими полінами. Збоку стояв старовинний годинник. Локвуд сів за свій стіл з вишні, запропонував їй плюшеве крісло навпроти. Воно було дещо нижчим за його сидіння, і Майя подумала, що це не випадково.

— Половиною трофеїв у спортивному залі Віндзора ми завдячуємо Джо. Його рекорд за кількістю забитих м’ячів у футболі досі не побили. Ми думали… Що ж, ми думали, улаштувати щось у спортивному залі на його пам’ять. Він так любив це місце.

Невілл Локвуд поблажливо усміхнувся їй. Майя посміхнулась у відповідь. Такі спортивні спогади могли вести до того, що він проситиме грошей. Майя не надто зналася на тому, що робити в таких ситуаціях, однак все одно вирішила йти далі.

— Ви, випадково, не знаєте мою сестру?

Запитання його здивувало.

— Вашу сестру?

— Так. Клер Вокер.

Локвуд трохи подумав.

— Ім’я нічого мені не говорить.

Майя хотіла вже сказати, що Клер була тут приблизно чотири-п’ять місяців тому, а скоро після цього її вбили, але настільки серйозна інформація може приголомшити його, і він може закритися.

— Не зважайте, це не важливо. Я хотіла розпитати вас про те, як тут жилося моєму чоловіку.

Директор склав руки на грудях і чекав.

Діяти треба було вкрай обережно.

— Як ви знаєте, директоре Локвуд…

— Прошу, називайте мене Невілл.

— Невілле, — Майя усміхнулася. — Як ви знаєте, ваша академія — джерело великої гордості… і страшної трагедії для родини Буркетт.

Її співрозмовник зробив належно урочисте обличчя.

— Припускаю, ви говорите про брата вашого чоловіка?

— Саме так.

Невілл похитав головою.

— Такий жах. Я знаю, що батько помер кілька років тому, але ж бідолашна Джудіт. Утратити ще одного сина.

— Так, — мовила Майя, не поспішаючи. — Не знаю, як найкраще сказати, але тепер, коли Джо помер, якщо вести мову про цю школу, то загинули троє гравців однієї футбольної команди.

Обличчя Невілла Локвуда зблідло.

— Я маю на увазі смерть Тео Мора, — сказала Майя. — Пригадуєте цей випадок?

Невілл Локвуд опанував себе й заговорив:

— Ваша сестра.

— А що вона?

— Вона приїхала до кампусу, питала про Тео. Це тому мені здалося знайомим її ім’я. Мене тоді тут не було, але я почув про це пізніше.

Підтвердження. Майя була на правильному шляху.

— То як помер Тео? — спитала вона.

Невілл Локвуд відвів погляд.

— Я міг би випровадити вас зараз, місіс Буркетт. Міг би сказати, що у школи суворі закони щодо приватності й що розкриття деталей порушує шкільну політику.

Майя похитала головою.

— Це було б нерозумно.

— Чому це ви так кажете?

— Бо якщо ви не дасте відповідей на мої запитання, — сказала Майя, — мені доведеться залучити більш відкриті органи влади.

— Справді? — ледь помітна посмішка заграла на його вустах. — І це повинно мене налякати? Скажіть, це та частина сценарію, де злий директор бреше, щоб захистити репутацію свого елітного закладу?

Майя чекала.

— Що ж, це не про мене, капітане Стерн. Так, я знаю ваше справжнє ім’я. Я все про вас знаю. На відміну від війська, ця академія має священний кодекс честі. Я здивований, що Джо вам про нього не розповідав. Наше квакерське коріння прагне згоди та відкритості. Ми нічого не ховаємо. Ми віримо в те, що чим більше людина знає, тим більше правда захищає її.

— Добре, — сказала Майя. — То як помер Тео?

— Однак я попрошу вас поважати приватність родини померлого.

— Так і буде.

Локвуд зітхнув.

— Тео Мора помер, отруївшись алкоголем.

— Він допився до смерті?

— На жаль, таке трапляється. Не часто. Насправді, це єдиний раз в історії цього кампусу. Одного разу Тео напився. Він не мав репутації любителя вечірок, нічого подібного. Але саме так часто й буває. Ти не знаєш, що робиш, і переходиш межу. Мабуть, Тео могли знайти й урятувати вчасно, однак він перечепився й упав у підвал. Доглядач знайшов його там наступного ранку. Він був уже мертвий.

Майя не була впевнена, як слід таке розуміти.

Невілл Локвуд поклав руки на стіл і нахилився вперед.

— Ви можете мені сказати, чому і ви, і ваша сестра питаєте про це тепер?

Майя проігнорувала його запитання.

— Вас ніколи не дивувало, — почала вона, — що двоє учнів однієї школи, гравців однієї футбольної команди, померли за такий короткий проміжок часу?