— Так, — сказав Невілл Локвуд. — Я багато про це думав.

— Ви коли-небудь розглядали можливість того, що між смертями Тео та Ендрю був певний зв’язок?

Він відкинувся на спинку крісла й склав пальці трикутником.

— Навпаки, — сказав він. — Я не знаю, як вони можуть бути не пов’язані.

Майя не очікувала такої відповіді.

— А можна детальніше? — спитала вона.

— Я викладав математику. Викладав статистику та теорію ймовірності. Двовимірні масиви, лінійна регресія, стандартна похибка й таке інше. Я всюди бачу рівняння та формули, так вже працює мій мозок. Імовірність того, що двоє учнів однієї невеликої та елітної приватної школи для хлопців загинуть протягом пари місяців, — дуже невелика. Імовірність того, що ці двоє будуть однокласниками, — ще менша. Імовірність того, що вони гратимуть в одній футбольній команді… що ж, тут можна почати виключати збіги, — він майже посміхнувся, підніс палець, наче знову повернувся до класу. — Але якщо додати до рівняння останній фактор, імовірність збігу знижується майже до нуля.

— Що за останній фактор? — спитала Майя.

— Тео та Ендрю були однокласниками.

Запанувала тиша.

— Імовірність того, що двоє сімнадцятирічних хлопців, які живуть в одній кімнаті в невеликій приватній школі, помруть молодими, і це не буде якось пов’язано… Зізнаюся, на цьому етапі я вже не вірю в імовірності.

Майя чула, як звідкись здалеку пролунав дзвін, схожий на церковний. Почали відчинятися двері. Засміялись юнаки.

— Коли Ендрю Буркетт потонув, — вів далі Локвуд, — приїхав детектив. Із берегової охорони. Він вів справи зі смертями в морі.

— Його звали Том Дуґласс?

— Можливо. Я вже не пам’ятаю. Але він прийшов до цього кабінету. Сидів саме там, де зараз сидите ви. І теж хотів знати про можливий зв’язок.

Майя ковтнула слину.

— Ви сказали йому, що бачите зв’язок.

— Так.

— Можете розповісти, який саме?

— Смерть Тео стала страшним шоком для нашої спільноти. У газетах не писали про те, як саме це сталося. Це бажання родини. Але якщо ми всі були шоковані подією, то Ендрю Буркетт був найкращим другом Тео. Він був спустошений. Гадаю, ви познайомилися з Джо задовго після того, як помер Ендрю, тож ви його не знали, так?

— Так.

— Ці двоє братів були дуже різні. Ендрю був значно чутливішим хлопцем. Дуже мила дитина. Його тренер зазвичай говорив, що саме це заважає йому на футбольному полі. Він не потребував перемог у бою, як Джо. Йому бракувало агресивності, бажання змагатися, інстинкту вбивці, потрібного в траншеях.

«І знову, — подумала Майя, — ці безглузді воєнні метафори в розмові про спортсменів».

— Ендрю міг мати й інші проблеми, — додав Невілл Локвуд. — Я справді не можу сказати більше, але для нашої розмови важливо те, що Ендрю дуже тяжко сприймав смерть Тео. Ми на місяць закрили кампус після того, наші психологи були напоготові, але більшість хлопців повернулися додому, мабуть, аби оправитися.

— А як щодо Ендрю та Джо? — спитала Майя.

— Вони теж поїхали додому. Пам’ятаю, як ваша свекруха поспішала сюди зі старою нянькою Ендрю, щоб забрати їх. У будь-якому разі, усі хлопці, включаючи вашого чоловіка, повернулися до кампусу. Усі, крім одного.

— Ендрю.

— Так.

— Коли він повернувся?

Невілл Локвуд похитав головою.

— Ендрю Буркетт не повернувся. Мати вирішила, що для нього краще відпочити один семестр. Життя в кампусі повернулося до норми, так уже буває. Джо вів футбольну команду до чудового сезону — вони перемогли у своїй лізі, стали чемпіонами штату серед приватних старших шкіл. А після завершення сезону Джо взяв кількох своїх колег по команді на святкування на родинній яхті…

— Ви знаєте, кого саме?

— Я не впевнений. Крістофера Свейна точно, він був капітаном команди разом із Джо. Інших не пам’ятаю. Але ви хотіли знати про зв’язок. Гадаю, зараз він очевидний, однак висловлю своє припущення. Маємо чутливого хлопця, найкращий друг якого трагічно помирає. Хлопець змушений залишити школу і, теоретично, має справу з депресією. Знову ж таки, теоретично, йому доводиться приймати антидепресанти чи інші ліки, що змінюють настрій. Тоді він іде в плавання на яхті з людьми, які нагадують йому і про трагедію, і про те, що він утратив і так любив під час життя в кампусі. На борту шаленіє вечірка. Хлопець забагато випиває, це погано поєднується з тими ліками, які він може приймати. Він на човні серед відкритого моря. Піднімається на горішню палубу, дивиться на океан. Йому страшенно боляче.

Тут Невілл Локвуд зупинився.

— Ви думаєте, що Ендрю вчинив самогубство, — сказала Майя.

— Можливо. Це лише теорія. Можливо, поєднання алкоголю та ліків призвело до втрати рівноваги, і він випав. У будь-якому разі, це доводить одне: смерть Тео безпосередньо призвела до смерті Ендрю. Найімовірніше припустити, що ці дві смерті пов’язані саме таким чином.

Майя сиділа мовчки.

— Отже, — сказав він, — тепер, коли я розповів вам свою теорію, може, ви скажете мені, як це стосується сьогодення.

— У мене є ще одне питання, якщо можна.

Локвуд кивнув, заохочуючи її продовжувати.

— Якщо дві смерті в одній команді настільки малоймовірні, як ви поясните ще й третю?

— Третю? Я не дуже розумію.

— Я говорю про Джо.

Директор спохмурнів.

— Він же помер років сімнадцять по тому.

— І все одно. Ви ж любите теорію ймовірності. Які шанси на те, що ця смерть не пов’язана з попередніми?

— Ви хочете сказати, що вбивство вашого чоловіка має стосунок до загибелі Тео та Ендрю?

— Мені здається, — мовила Майя, — саме так, як ви сказали.

Більше нема чого було дізнаватися.

Невілл Локвуд провів її за кілька хвилин. Майя трохи посиділа в машині. Перед нею височіла пам’ятка академії, восьмиповерхова Англіканська дзвіниця. Знову прозвучали чотири ноти Вестмінстерських курантів. Майя глянула на годинник. Здається, вони відбивали кожну чверть години.

Вона дістала телефон і знову погуглила. Батьків Тео Мора звали Хав’єр та Раїса. Вона пошукала сайти-довідники, щоби побачити, чи жили вони тут. Знайшла Раїсу Мора в межах Філадельфії. Варто спробувати.

Зателенькав мобільний. На екрані висвітився номер «Шкіри й мережива». Майя піднесла його до вуха, але, звісно, хто б не був на тому кінці, вони повісили слухавку. Це сигнал, що Корі хоче її бачити. Що ж, зараз вона за дві години від місця зустрічі й мусить побувати деінде. Корі просто доведеться зачекати.

Вулиця Раїси Мора складалася з таунхаусів, які бачили кращі часи. Майя знайшла потрібну адресу, піднялася потрісканими цементними сходами. Натиснула кнопку дзвінка, прислухаючись до кроків усередині, але нічого не почула.

Уздовж тротуару лежали купи битого скла. За два будинки звідси стояв чолов’яга в майці-алкоголічці та розстебнутій фланелевій сорочці, він беззубо посміхнувся їй.

Ті Вестмінстерські куранти були дуже далеко звідси.

Майя штовхнула сітчасті зовнішні двері. Вони відчинилися з іржавим стогоном. Вона постукала.

— Хто там? — гукнула жінка зсередини.

— Мене звати Майя Стерн.

— Чого ви хочете?

— Ви Раїса Мора?

— Чого ви хочете?

— Хочу розпитати вас про вашого сина Тео.

Двері відчинилися. Раїса Мора була вбрана у форму офіціантки вицвілого гірчичного кольору. Туш розмазана. У скрученому волоссі більше сивого, ніж чорного. На ногах — одні лише шкарпетки, і Майя уявила, що жінка щойно повернулася з довгої робочої зміни й скинула взуття в кутку.

— Хто ви?

— Мене звати Майя Стерн, — тоді, добре подумавши, додала: — Буркетт.

Це прізвище привернуло увагу жінки.

— Ви дружина Джо.

— Так.

— Ви солдатка, так?

— Колишня, — сказала Майя. — Ви не проти, якщо я увійду?

Раїса схрестила руки на грудях і притулилася до рами дверей.

— Чого ви хочете?

— Хочу розпитати вас про смерть вашого сина Тео.

— Чому ви хочете про це знати?